Кар’єра американської репортажистки Неллі Блай розпочалася у 1885 році з її гнівного листа, написаного до редакції газети The Pittsburgh Dispatch у відповідь на статтю «Для чого годяться дівчата». Автор статті переконував, що місія жінки – берегти дім, виховувати дітей, але в жодному разі не працювати. 18-річна Елізабет Джейн Кокран (справжнє ім’я журналістки) на той час змушена була важко трудитися, щоб забезпечувати овдовілу матір та чотирьох сестер і братів. Дарма, що лист Елізабет ряснів граматичними помилками – у ньому було стільки правди життя юної дівчини, яка бореться за виживання в індустріальних районах Піттсбурга, що редактор запропонував роботу у виданні. За кілька років Неллі Блай стане знаменитою та побудує стрімку кар’єру. Неллі Блай сама проживала кожен досвід, про який писала: вона могла влаштуватися на роботу на завод або прикинутися несповна розуму, щоб описати умови перебування у психіатричних закладах. Неллі Блай назавжди змінила підходи до професії та заснувала жанр пригодницької журналістики.
Неллі Блай народилася 5 травня 1864 року в сім’ї судді Майкла Кокрана в Пенсильванії. Майбутня зірка журналістики Елізабет Джейн росла у великій родині: крім рідних чотирьох братів і сестер, у неї було ще десятеро зведених від першого шлюбу батька. Коли Майкл Кокран помер, матір вийшла заміж удруге, але шлюб із чоловіком, який зловживав алкоголем і був схильним до насильства, довго не протривав. Після розлучення сім’я переїхала до Піттсбурга. Елізабет лише один семестр провчилася в педагогічному коледжі – слід було дорослішати й допомагати сім’ї.
Журналістська кар’єра Неллі Блай розпочалася з її гнівного листа до редакції місцевої газети «The Pittsburgh Dispatch» («Піттсбурзький вісник»). Він став відповіддю на сексистську замітку автора, який стверджував, що найвища міра реалізації жінки – дім, діти та кухня. Жінки ж, які працюють, на його думку, перебувають поза межею моральності. Елізабет обурила така зухвалість – вона не з чуток знала, що означає боротися не лише за власне виживання, а й бути опорою для багатодітної сім’ї. Її історія, підписана псевдонімом «Самотня сирітка», вразила редактора – на шпальтах газети він опублікував оголошення про пошук авторки розгромного листа. Байдуже, що текст ряснів помилками (адже Елізабет так і не здобула формальної освіти) – у ньому була іскра. Так Елізабет почала працювати в журналістиці. Тоді ж, за пропозицією редактора, з’являється Неллі Блай – так звали ліричну героїню популярної тоді пісні виконавця Стівена Фостера. Неллі Блай не бажала, як інші жінки-журналістки того часу, бути хронікеркою світських новин або ж описувати, як зростають рослини у вазоні залежно від пори року – вона хотіла досліджувати серйозні теми. Задля написання матеріалу Неллі Блай проводить експеримент: влаштовується на роботу на завод із виготовлення коробок. У репортажі вона описала, як жінки гарують за копійки й не мають належних умов організації робочого процесу – приміщення навіть не було оснащене пожежним виходом. Після статті зчинився галас: громадяни почали протестувати, а власники заводу пригрозили редактору видання позбавити його рекламних надходжень. Неллі пропонують писати про моду й садівництво, однак це не її шлях – у пошуках історій вона вирушає до Мексики. Там вона надає голос тим, хто його позбавлений, – представникам найбідніших прошарків населення. Неллі Блай пише про мексиканські злидні й корупційні схеми як іноземна кореспондентка «Піттсбурзького вісника», аж поки не чує погроз арешту від мексиканського уряду. Статті цього періоду у 1888 році були видані збіркою «Шість місяців у Мексиці». Неллі Блай змушена була втекти з країни, але менш за все їй хотілося повертатися на сторінки преси, де пишуть про мереживні серветки. Журналістка рушає підкорювати місто-мрію Нью-Йорк.
Дівчина звертається до редакції газети The World. Власнику видання Джозефу Пулітцеру сподобалося портфоліо Неллі Блай, тож він запропонував їй тему для репортажу: прикинутися несповна розуму й проникнути у жіночу божевільню для бідних, розташовану на острові Блеквелл. Неллі довго не роздумувала.
«Керівництво The World запитало мене, чи зможу я […] написати відверту, без прикрас, розповідь про те, як у божевільні поводяться з пацієнтами, як керують закладом. Чи думала я, що мені вистачить сміливості подолати випробування, яких потребує ця місія? Чи могла я симулювати ознаки безумства досить правдоподібно, щоб пройти огляд лікарів і прожити тиждень серед божевільних так, щоб працівники притулку не здогадалися, що я лише «роблю записи»? Я відповіла, що вірю в свої сили. Я була впевнена, що маю певні акторські здібності, і думала, що можу вдавати божевілля достатньо довго, щоб виконати доручену мені місію. Чи могла я провести тиждень в ув’язненні серед людей, несповна розуму, на острові Блеквелл? Я сказала, що можу і проведу. І провела», – написала згодом Неллі Блай у репортажі, що вийшов окремою книжкою «Ten Days in a Mad-House» («Десять днів у божевільні»).
Особливістю роботи над цим репортажем було те, що готуватися й прикидатися слід було лише до самого потрапляння на острів. Неллі Блай пригадувала все, що читала про поведінку божевільних, й переймала вирази обличчя, манеру говоріння. Аби втілити свій план, журналістка вдалася до невеликого спектаклю: забронювала ночівлю у жіночому гуртожитку й там розіграла приступ божевілля. Задум спрацював: перелякані сусідки викликали поліцію, а з відділку Неллі Блай потрапила до клініки. Свою гру журналістка успішно повторила на огляді в лікарів – і дівчину відправили на острів. Як з’ясується згодом, Неллі Блай буде не єдиною здоровою жінкою, яку запроторили в божевільню через неуважність медиків, і це буде першим сенсаційним відкриттям репортерки: досить легко ув’язнити людину в чотирьох стінах із особистих мотивів, як це зробив, скажімо, один чоловік, який запідозрив дружину у зраді.
Щойно Неллі Блай опинилася в лікарняній палаті, як вирішила поводитиcя адекватно. Вона докоряла медсестрам за нестерпний побут, зіпсовану їжу, грубе поводження з пацієнтами, однак ніхто й не думав прислухатися до її прохань: хто б став слухати якусь божевільну? Можна було скільки завгодно запевняти, що ти здорова людина, яка опинилася тут випадково, але марно. Через десять днів Неллі Блай повернулася на волю, як попередньо було обумовлено з редактором, – начебто знайшовся багатий родич, який наполягає на поверненні дівчини з божевільні.
Репортаж Неллі Блай із острова Блеквелл виявився настільки сенсаційним, що газету з ним друкували додатковими тиражами. У психіатричній лікарні провели розслідування, в якому брала участь і сама журналістка. Після публікації матеріалу мерія Нью-Йорка збільшила фінансування установ для душевно хворих на один мільйон доларів, а сама процедура потрапляння на Блеквелл ускладнилася. Читачі засипали Неллі Блай листами – прохали видати репортаж книжкою. Перше видання з’явилося 1887 року. Журналістка зайнялася схожими розслідуваннями щодо умов перебування людей у тюрмах, на фабриках. Вона описувала корупційні схеми й викривала посадовців та медіумів, писала про жорстоке поводження з тваринами в зоопарках, передала поліції злочинців, які продавали дітей. Із «самотньої сирітки» Елізабет перетворилася у «Леді Сенсацію».
У 1889 році Неллі кидає собі новий виклик. Натхненна романом Жуля Верна, вона вирішує здійснити навколосвітню подорож швидше, ніж герой книжки. Це було за 31 рік до того, як жінки здобули право голосувати на виборах. Сама ж ідея подорожі без супроводу чоловіка видавалася нечуваною, але Неллі планувала маршрут. 14 листопада 1889 року журналістка розпочала свій вояж на судні «Августа Вікторія». Дорога пролягала крізь Лондон, Париж, Цейлон, Сингапур, Гонконг, Сан-Франциско. У турне Неллі Блай зустрілася з Жулем Верном і записала інтерв’ю з письменником-фантастом. У час, коли Блай стартувала із Нью-Йорка, видання Cosmopolitan відрядило свою журналістку Елізабет Бісленд у таку саму подорож, але Неллі фінішувала першою, побивши рекорд персонажа Жуля Верна: вона об’їхала планету за 72 дні. У Нью-Йорку Неллі зустрічали з феєрверками. Тиражі The World зростали. Наставав зоряний час журналістки. Вона розлого описала свої пригоди у книжці «Навколо світу за 72 дні», а через кілька років побила власні рекорди, здійснивши аналогічні мандрівки ще двічі: за 67 і 66 днів.
Та що відомішою ставала Неллі Блай, то складніше їй було робити розслідування, зберігаючи анонімність. У 1895 році вона вийшла заміж за Роберта Сімена, власника компанії, яка виготовляла сталеві вироби. Неллі все більше включалася в справи фірми (навіть винайшла бідон для молока власної конструкції) та відходила від журналістики. Коли чоловік помер, Елізабет взяла управління компанією на себе. Із початком Першої світової війни підприємство банкрутує, а Неллі рушає до Європи і стає військовим кореспондентом. У 1919 році повертається до Америки, на шпальтах «The Evening Journal» веде авторські колонки. Коли 1922 року Неллі Блай померла від пневмонії, видання назвало її найкращим репортером у країні. Неллі Блай стала першопрохідцем у репортажі і заснувала жанр пригодницької журналістики. Вона не просто створювала новини, вона сама була новинами.
