Історична література між вигадкою й достовірністю: конспект дискусії

 

На цьогорічній Запорізькій книжковій толоці відбулася чергова дискусія про історичну прозу, ініційована «ЛітАкцентом». До розмови долучилися професорка Бердянського державного педуніверситету Софія Філоненко, доцент Донбаського державного педуніверситету Віктор Разживін, доцентка Запорізького національного університету Оксана Проценко та авторка історичних романів Ірина Даневська. Пропонуємо конспект дискусії й анонсуємо, що далі буде.

Софія Філоненко: У питанні про вигадку й достовірність не обійтися без Аристотеля. Саме він першим протиставив науку та мистецтво за різними завданнями, віддавши перевагу поезії над історією як більш філософічній. Історія впирається в факт, натомість майстри слова здатні узагальнювати, говорити не тільки про те, що відбулося, а й про те, що могло відбутися завдяки вірогідності або необхідності. Різні завдання постають перед дослідником, що пише наукову монографію, і митцем, який творить роман на історичну тему. Останній може вільно ширяти в царстві вимислу, не обмежуючи себе вузькими рамками, в яких мусить перебувати науковець.

Прискіпливі читачі-історики люблять шукати деталей, що не відповідають дійсності. Але, зрештою, скільки відсотків читачів є фаховими істориками? Думаю, в межах статистичної похибки. Пишучи роман, митець має на думці певний образ уявного читача – навряд чи ним є історик, він не сидить у письменницькій голові як внутрішній цензор. Хочеться думати, що автор пише для всіх читачів, для широкого кола, а тут уже питання: що прагне читати сучасна аудиторія? Академічний літературознавець може сподіватися від історичної прози рівня Павла Загребельного, Романа Іваничука чи Романа Федорова, чогось концептуального, «книжок з високої полиці». Натомість широкий читач, до якого ми хочемо достукатися, аби він ще й платив за ці книжки, – він хоче літературного аналога серіалів у стилі «Тюдорів», «Борджіа», «Вікінгів» чи «Величного століття». Публіці потрібен трикутник «сенсація-скандал-таємниця».

І ще один аспект: у нас дискусія не про історичний роман загалом, ми маємо в темі три слова: український історичний роман. Треба чітко визначити, яке з цих слів ставимо на перше місце. Якщо «роман» – то це мистецький твір, літературна фікція, що не претендує бути копією життя. Якщо «історичний» – для нас важить категорія історизму, документальності. Якщо ми поставимо на перше місце слово «український», це передбачатиме додаткові завдання: не просто розважати, як решта жанрової літератури. У нас історичні романи завжди були чимось більшим, ніж просто романи, мабуть, починаючи з творів на історичну тематику Шевченка, Куліша чи Гребінки їхнє завдання було значно серйознішим. І в наш час історичний роман може бути формою протесту, революційним вчинком, як-от «Чорний Ворон» Шкляра. Це історико-пригодницький твір, але в часи «темні», коли влада намагалася формувати й озвучувати власний історичний дискурс, чим був «Чорний Ворон», чому він так спрацював і фактично став першим бестселером? Тому що це було ляпасом владі, там показано, що українці не терпіли, вони боролися й перемагали ворогів. У такий спосіб історичний роман стає таблеткою від амнезії для більшості, хто не знає своєї історії. За радянських часів не було історії України – лише історія УРСР у складі СРСР, що починалася з історії держави Урарту. Покоління 40-річних читає історичні романи, аби заповнити прогалини у знаннях – у тому числі про важкі, травматичні сторінки, про що, зокрема, пише Оксана Забужко, Марія Матіос, Софія Андрухович, Таня Малярчук, Наталка Сняданко, котрі намагаються реконструювати історичну пам’ять. Це те, що стосується саме українського історичного роману – ані англійці, ані французи не були так відлучені від своєї історії й не мають цього надзавдання.

Ірина Даневська: Хочу звернутися до аудиторії. Чого ви чекаєте від доброго історичного роману?

(Голоси з зали:)
– Гарної кінцівки, хепі-енду.
– Але в історії не завжди так.
– Белетристики, цікавого сюжету, динамічності.
– Дізнатися щось нове про епоху – навряд чи. Зазвичай, коли людина купує історичний роман, вона вже має своє уявлення про цей період.
– Цікавлять передусім твори, присвячені недовивченим, перекрученим епохам.
– Чекаю підняття духу. Щоб це були не занепадницькі настрої, щоб прочитати – і сказати: «Слава Богу, що я українець».

Ірина Даневська: Підсумуймо. Готуючись до виступу, я опитувала свою читацьку аудиторію, чому читають історичні романи. Цілком слушно було сказано, що кожен найперше візьме роман про період, що його цікавить. Читач хоче зануритися в епоху, відволіктися, розважитися абощо.

Кожен період має свою цільову аудиторію – комусь із читачів цікавий Радзивіл і абсолютно байдужа тема Другої світової. Вони хочуть дізнатися щось нове про певний період у ненав’язливий спосіб. І тут є два шляхи: можна читати історичні праці – більш фахові чи науково-популярні, поступово занурюючись у тему; проте здебільшого широкий читач лінується це робити й хоче отримати готовий продукт, над яким уже попрацював автор, перегорнувши не один десяток джерел.

«Радзивіла» читають і професійні історики – це нова тема в українській літературі, практично невивчений період. Їм цікаво, якими джерелами я користувалася. Прочитають сторінку тексту – і починають стукати на Фейсбуці: а звідки ви це взяли? І я пишу, полегшую їм роботу. Цитую джерела: або це листи в самому тексті, або в примітках вказую, що герой невигаданий, він лишив по собі мемуари, запрошую ознайомитись. Коли я пишу історичний твір – не претендую на роль історика, я письменниця, проте так само вдаюся до джерел.

На моє переконання, добрий історичний роман вирізняється з-поміж інших мірою освіченості автора. Якщо авторський рівень – і письменницька майстерність, і знання про епоху, фаховість – дає змогу видати читачу той продукт, на який він очікує. Не буде хорошим історичний роман, де автор заміняє знання своєю фантазією.

Оксана Проценко: Має бути міра, тут я погоджуюсь із пані Іриною. Якщо говорити, наприклад, про єдиний роман на історичну тематику Миколи Вінграновського «Северин Наливайко» – це твір, у якому автор химерує без стриму. Коли я читаю роман, мені це заважає. Історичний роман має спиратися на факти. Може бути й домисел, але без такої вигадки, коли в коня відділяється голова від тулуба і йде собі, розмірковуючи про життя – такі твори до історичної прози не належать. Однак сам автор називає твір історичним романом, бо подано багато фактів про життя Северина Наливайка, про Січ Запорізьку.

На сьогодні літературознавці сперечаються, який роман кваліфікувати як історичний – чи за наявністю фактажу, чи за тим, що головний персонаж є історичною постаттю? Але ж не завжди в історичному романі діють реальні люди. Взяти хоча б «Орду» Романа Іваничука: добрий роман, там головний персонаж – вигаданий, але йдеться про часи Мазепи, про знищення Батурина, це безперечно історичний роман.

Надмір фантазування часом заважає сприйняттю історичного роману, розмиває жанрові межі. В такому разі читач втрачає довіру до твору як історичного.

Віктор Разживін: Перш за все, якщо говорити про історичну прозу, вона суттєво ніяк не відрізняється від прози загалом. Тому для мене питання вигадки чи достовірності не стоїть – звичайно, домінує вигадка, бо в кожному історичному творі фікшн є головним. Якщо йдеться про нон-фікшн – це вже зовсім інша література: це спогади, мемуари, щоденники, що до історичної прози загалом не належать. Вони можуть бути використані як матеріал для письменника, але називати їх історичною прозою ми не можемо. Історична проза – це художня література, вигадка.

Проте я згоджуюся з колегами в тому, що було сказано про межі цієї вигадки. Автор в історичній прозі обмежений тими подіями, які він описує, обмежений історичним фактом, який він використовує під час написання твору. Ми знаємо, що вигадка у творі в будь-якому випадку буде присутня – навіть якщо все базується на документі. Адже в нас не збереглися розмови, які веде герой, не збереглися його думки, якщо вони не зафіксовані в особистому щоденнику – зазвичай автор це все домислює. Коли говорити серйозно, домисел завжди буде. Інша проблема: що може домислити автор, чого не може. Якщо Яків Качура у своїй повісті «Іван Богун» зображує Богуна на Переяславській раді, де той говорить: «Ми будемо разом із Москвою», – ясно, що це вигадка, до того ж вигадка неприйнятна для більшості, бо достеменно відомо, що Богун взагалі ігнорував Переяславську раду, був категоричним противником союзу з Росією і чи не єдиним з-поміж полковників Богдана прихильником незалежності України.

Інший приклад: роман Тимура й Олени Литовченків про Роксолану, в якому висунуто абсолютно фантастичну версію: мовляв, Роксолана є матір’ю Байди Вишневецького. Формально – повний абсурд. Але якщо ми сприймаємо версію, що Роксолана – Настя Лісовська, то чого не сприйняти, що вона мама Вишневецького? Рівень фантазії, звичайно, тут трошки більший, але доказів і одної, і другої версії ми ж багато не маємо. Мова йде про те, що письменницька фантазія цікава для читача. Авторська версія завжди приваблює інтерес. Читаючи художній твір, ми не чекаємо переказу історії. Якби читач хотів знати правду, він би взяв книжку Юрія Митрофаненка «Отамани Холодного Яру» й не брався б за роман «Чорний Ворон» Василя Шкляра. Але його цікавить саме авторська версія подій. Можна сперечатися, чи автор достовірно показав епоху, чи відобразив він історичний процес, можна сперечатися про однобокість викладу чи говорити про національний реалізм – але суть полягає в тому, що читач хоче знати не просто правду, а правду, що відповідатиме його запитам. Тоді він з автором погоджується і сприймає його твір.

Софія Філоненко: Отже, виглядає так, що історичний роман – це твір про сучасність. Хоча події відбуваються в минулому, але це версія сучасної людини. Скажімо, Пантелеймон Куліш шукав певні аналогії зі своїм часом. Формально перший українськомовний історичний роман – це теж авторська інтерпретація подій, бо історики дещо по-іншому пояснюють, хто там насправді приніс зброю і зрадив. Кулішеві було важливо показати власну концепцію, дати оцінку моделі держави з погляду старшини чи низового козацтва, він ці акценти переставив – і навряд чи відчував провину, що так інтерпретував події.

Письменник має право на творчу свободу. Якщо він хоче докинути до свого твору містики, фантастики, пригод, любовної лінії – хай він це робить, я не бачу причин цього не дозволяти, а оцінку вже висловить читач, гривнею. Сьогодні важко вимагати чистоти жанру. Академічні літературознавці – не тільки в Україні, а й за кордоном – досі не можуть домовитися, чим є історичний роман, тому немає сенсу сподіватися, щоб письменник у цих ще не визначених остаточно рамках тримався. У сучасній літературі дуже багато змішування жанрів – уся масова література на цьому закроєна, і жанрове кіно так само. Наприклад, серіал «Чужоземка» за романом Діани Ґебельдон: у центрі класичний любовний трикутник, але тлом є Шотландія XVIII століття, повстання якобітів. Після перегляду серіалу тягне як мінімум відкрити Вікіпедію, а далі читати ґрунтовніші джерела. Звичайно, авторка інтерпретує події по-своєму, адаптуючи до канонів любовної історії, однак глядача/читача приваблює саме історичне тло, і є можливість порівняти: так це в романі, так у фільмі, а так було з погляду істориків, і в них точки зору теж не завжди збігаються. Бо ж історія – це не тільки факт. Це факти плюс інтерпретації, тому ми й маємо безліч історичних шкіл із відмінними поглядами, що між собою згоди не завжди досягають, то чого вимагати від письменника? Він може пристати до якоїсь точки зору, може представити власну концепцію.

Історична література на сьогодні – це не жанр, це утворення метажанрового рівня. Це своєрідна парасолька, що накриває різні жанри: є історико-документальні романи, є історико-пригодницькі, є любовно-історичні і так далі. Кожен письменник під цією парасолькою може займати будь-яке місце, яке йому до вподоби, потім уже критики вкажуть на мультижанрові моменти.

А як бути з постмодерністськими романами? Як ми кваліфікуємо твори історичної тематики Умберто Еко, Пітера Акройда, Джуліана Барнза, що їх називають «метафікшн», псевдоісторичною метабелетристикою? Це твори, котрі будують певні міфи, вони свідомо спрямовані на те, щоб показати інший, зворотний бік історії. Для постмодерністів експерименти – це норма, вони взагалі втілюють недовіру до метанаративів історичної розповіді. Якщо оцінювати текст лише з погляду дотримання об’єктивності, подібні книжки потрапили б до індексу заборонених.

Віктор Разживін: Є жанри, про неналежність яких до історичної прози можна говорити з цілковитою певністю. Зокрема, у так званій класифікації, яку використовують он-лайн бібліотеки, альтернативну історію вперто відносять до історичних творів – це неприйнятно. Я допускаю вигадку письменника, допускаю, припустимо, любовно-історичний роман, в якому любовна історія домінує, але існує й правдиве історичне тло, де автор точний в деталях. Але якщо ми говоримо про альтернативну історію чи сюжети про потраплянців – це не історичний роман, а фантастика в чистому вигляді.

На Заході переважає універсальний поділ історичної прози – єдиний для читача, письменника, бібліотекаря й науковця. Натомість у нас дослідники мають свою класифікацію, бібліотекарі – свою, письменники мають власну думку, не згоджуючись ні з ким. Намагання науковців створити чітку класифікацію не мають сенсу в такому випадку. Хто з авторів її читатиме? Останні пишуть, виходячи зі свого інтуїтивного бачення. Робота літературного критика – вторинна порівняно з автором. Ми працюємо «по слідах» їхньої творчості, маючи справу з готовим матеріалом.

Ірина Даневська: Письменника в рамки не загнати. Класифікація потрібна радше читачеві. Я авторка, але я ще й читачка, купуючи книжку, я хочу знати, що я знайду під її обкладинкою. Наприклад, якщо автор і видавець позиціонують книжку як історичний біографічний роман, я прагну отримати саме це – не хотілося б, щоб герой історичного біографічного роману літав на мітлі.

Найчастіше автор зображує епоху за допомогою антуражу: деталі костюму, інтер’єри в палаці, спосіб життя героїв. Пересічний читач цим задовольниться, а фаховий історик візьметься за голову. Згадаймо для прикладу «Червоного Диявола» Старицького. Головна героїня – міщанка, вона кудись збирається й одягає на себе діаманти. Автор каже, що вона виглядає як княгиня. Наче й одяг відповідає епосі, навіть тканини дібрано стилістично правильно, але автор забуває одну деталь: у XVІ ст., коли відбувається дія твору, одяг міщан, як і дворян і представників інших станів, був чітко регламентований королівськими едиктами, включно з барвами вбрання. Автор допускає в історичному творі такий от ляп, розписуючи одяг на півсторінки.

Софія Філоненко: Історична підготовка письменнику не завадить, автор має орієнтуватися в епосі, бо без цього важко досягти ефекту занурення, якого ми чекаємо в історичному романі. Проте жоден диплом про історичну освіту не зробить із нього доброго письменника, якщо він не має власного стилю, якщо не здатен як слід виписати діалоги, тримати інтригу. Письменницька майстерність – це world building. Якщо є цей талант вибудувати вірогідний світ – я пробачу, що якась деталь не відповідатиме фактам.

У доробку Вільяма Шекспіра є історичні хроніки – це, звичайно, не Вальтер Скотт, це «передісторичний етап художньої думки», але й у нього історики наколупали низку анахронізмів. Зокрема, Антоній із Клеопатрою грають на більярді, вогнепальна зброя використовується тоді, коли її ще не існувало… Постає питання: заради Шекспірівського генія ми можемо йому це пробачити? Що ми найбільше цінуємо в його хроніках? Читаючи «Річарда ІІІ», розуміємо, що він згустив барви, приписав чужі злочини – тогочасна політична кон’юнктура вимагала цього, при владі Тюдори, і Йорки були для них запеклими ворогами (це ще раз підтверджує думку, що вже прозвучала, – історичний роман є твором про сучасність такою ж мірою, як і про минуле). Ми розуміємо, наскільки шекспірівський Річард відрізняється від реального – ну, не був він горбанем потворним. Але читаємо не лише для цього, а щоб зрозуміти колізію влади й моралі. Це завжди звучить актуально, бо йдеться про позачасові вартості. Отже, історичний текст приваблює не лише завдяки антуражу й побутовим подробицям. Звісно, важливо відчути дух епохи, щоб у голові крутилося певне кіно, але лише цього не досить для геніального твору. Має бути письменницька майстерність, що організує історичний матеріал у художній спосіб.

Записала Ольга Петренко