Усі літератори мають комплекси. Уся література – про комплекси. Хтось хоче великого, а комусь треба просто романів; і лише в США вирішили боротися з цим радикально – й іще в ХІХ столітті сформулювали національний художній комплекс: «Великий американський роман» (далі подеколи – ВАР). Це поняття 1868 року вигадав тамтешній другорядний письменник, ветеран Громадянської війни Джон Вільям Де Форест (1826–1906). Бідкаючись, що в його літературі поки нема таких мистецьких вершин, як «Ньюкоми» Вільяма Теккерея чи «Знедолені» Віктора Гюго, він воліє побачити в американському романі національну широту картини, правдиво окреслених персонажів, природну мову й багато сильних почуттів. Найбільше на це подібна, на його погляд, славетна «Хатина дядька Тома» (1852) Гаррієт Бічер-Стоу, де є майстерне «зображення звичайних емоцій і звичаїв американського життя», хоч і з дрібкою ідеалізму.
Відтоді хто лише не претендував на те, щоб написати «той самий» «Великий американський роман»: від Джеймса Фенімора Купера з його «Останнім з могікан» (1826) до Девіда Фостера Воллеса з «Невгавним жартом» (1996) і Джонатана Франзена з його романами, проте більшість літературознавців переконана, що найбільше відповідають описаним критеріям два тексти – «Мобі Дік» (1851) Германа Мелвілла і «Пригоди Гекльбері Фінна» (1884) Марка Твена. У боротьбі за омріяний титул найскромніше вчинили поет Вільям Карлос Вільямс і прозаїк Філіп Рот, які, відповідно у 1923-му та 1973-му, написали твори із заголовком «ВАР». Звісно, обидва романи великими так і не стали. Бо не варто полегшувати роботу критикам і одразу претендувати на те, що ще треба заслужити в монографіях, рецензіях і статтях.
Найголовніша плутанина в усіх цих аналітичних дописах, пов’язана з тим, чи має «Великий американський роман» бути величезним, чи є залежність між обсягом і величчю. Цікаво, що думки їхніх «живих класиків» щодо цього питання дуже різняться. Так, Джозеф Макелрой в інтерв’ю «ЛітАкценту» називає типовим ВАРом «Округ Рейнтрі» (1948) Росса Локріджа, який хоч і було екранізовано Едвардом Дмитриком 1957 року, але нині його майже забуто навіть на Батьківщині. Це чимале епічно полотно, і стандартне його видання має понад тисячу сторінок (у першому – 1066). Друг і колега Макелроя, Дон Делілло в кількох останніх інтерв’ю звіряється, що більше ніколи не писатиме таких неосяжних романів, як його 827-сторінковий «Підземний світ» (1997), який часто називають останнім ВАРом. Він пояснює це тим, що сучасний читач відучився читати громіздкі книжки. Кормак Маккарті в нечисленних розмовах із репортерами теж каже, що теперішній читач погано купує багатосторінкові опуси, до того ж їх дорожче друкувати та довше писати. Майбутнє – за компактними романами обсягом до 300 сторінок.
Попри це, за останні три роки поступово вималювалася цікава тенденція. Серед американських романів стандартних розмірів (300-500 сторінок) час від часу виринають велети понаднормального обсягу, розраховані на тривале читання та певні незручності під час траспортування й навіть просто коли тримаєш видання в руках (і як тут не подякувати винахіднику електронних книжок?). Важливо, що це непересічні твори від талановитих авторів, які, безперечно, претендують на статус новітнього «Великого американського роману». Маю на увазі передусім таких письменників і їхні тексти:
Марк З. Данілевський «Близький, Том 1: Дощова днина у травні» (2015) – 880 сторінок (тут і далі зазначено кількість сторінок у першому оригінальному виданні);
Ніл Стівенсон «Сім міс: Історія про сімох Єв» (2015) – 880 сторінок;
Вільям Т. Воллманн «Трава, що помирає» (2015) – 1376 сторінок;
Ґарт Ріск Голлберґ «Місто палає» (2015) – 927 сторінок;
Пол Остер «4321» (2017) – 866 сторінок;
Меттью Макінтош «Таємниця.doc» (2017) – 1664 сторінки.
Блюзнірством було б переказувати в кількох реченнях сюжет цих колосальних здобутків кількарічної письменницької праці, але, певно, дещо таки треба зазначити:
Роман Данілевського, більше знаний завдяки експериментальному бестселеру «Дім із листя» (2000), – перший із запланованих 27 томів про те, як «12-річна дівчинка знаходить кошеня» (письменницька анотація). Сюжет «Дощової днини в травні» – перипетії (хоча швидше – враження) одного дня, 10 травня 2014 року, які описують дев’ять оповідачів із різних міст, але, зважаючи на грандіозність задуму, поки зарано говорити про якийсь конкретний розвиток подій. Хіба що варто додати, що 31 жовтня 2017 року має вийти вже 5 том цієї серії, і автор обіцяє, що в кожній книжці буде однакова кількість сторінок – 880.
Така сама кількість сторінок і в науково-фантастичному романі Ніла Стівенсона «Сім міс», і оскільки він невдовзі вийде в українському перекладі, то обійдусь без спойлерів. Якщо коротко – то це текст про Місяць на небі, катастрофу на Землі, космос після цього і партеногенез як провідну ідею.
Роман Воллманна – це п’ятий том у його амбітній септалогії «Сім мрій: книга про північноамериканські краєвиди», де поки бракує 4-го та 7-го томів. У серії романів оповідається про різночасові зіткнення місцевого населення США й Канади та прибулих поселенців (європейських колонізаторів). «Трава, що помирає» – це історія військового конфлікту 1877 року між американцями й індіанським народом не-персе. Воллман описує події очима генерала Олівера Отіса Говарда, але роман більше скидається на спробу відтворити зіткнення світоглядів і ландшафтів, коли слова і речення на сторінці відтворюють рух диких табунів чи озброєної кінноти (звичайно, все це нереально передати в непаперовому форматі).
Роман Голлберґа, який став бестселером і натепер перекладений сімнадцятьма мовами, – це не широке історичне полотно, а радше локальний гімн Нью-Йорку 1970-х років. Центральна подія – кровопролитна стрілянина 13 липня 1977 року та розслідування цього злочину, яке автор показує на тлі вичерпного опису міста і його мешканців, оздобленого мальовничими репродукціями та фотографіями листів і листівок. Цікаво, що зараз про цей дебютний роман Голлберґа найчастіше згадують тому, що він одержав за нього просто неймовірний гонорар у розмірі 2 млн доларів – чи не найбільша сума, яку коли-небудь американські видавці сплачували автору-початківцю.
Роман Пола Остера, відомого передусім своєю «Нью-Йоркською трилогією» (1985–1986), – це чотири версії життя Арчі Ферґюсона в 50-60-ті роки минулого століття, які показано на тлі тодішніх бурхливих історичних подій. Критики вже називають його одним з найкращих творів прозаїка, а у вересні він навіть потрапив до шорт-листу Букерівської премії.
Роман Макінтоша, що вийшов друком 3 жовтня 2017 року, – це новаторський текст про американське десятиріччя після трагедії 9/11, коли молодий письменник шукає нових форм вираження і пише саме той текст, який читач тримає перед очима. У романі, що водночас є файлом-чорнеткою, вигадливо поєднано різноманітні фрагменти рекламних оголошень, інтернет-сторінок, рукописів, фотографій, ілюстрацій і багато іншого. Твір еклектичний за змістом і формою, але однозначно американський, своєрідне проміжне узагальнення великої американської літературної традиції.
Безперечно, «Великий американський роман» – це ідеал, а отже – недосяжний, що ніколи й нікому не заважало це спростовувати. Врешті-решт, що лишиться в історії літератури, а що забудеться – завжди важко передбачити. Тим паче складно сказати, що велике, а що ні, хоча величезне завжди помітніше за дрібне. І це можна сказати не лише про американців, адже й ми не були б проти прочитати «Великий український роман», якби його хтось спромігся написати. Та написати багато – ще не означає багато сказати, адже розмір роману має велике значення, але не розмір робить роман значним.
