Нещодавно на полицях книгарень з’явилася книжка літературознавчих есеїв Михайла М. Найдана під назвою «Від Гоголя до Андруховича». Видана в серії «Приватної колекції» В.Ґабора вона представляє літературознавчі зацікавлення та культурницькі позиції заслуженого професора (здобутого в царині славістики) Державного університету Пенсильванії (США), перекладача 35-ти художніх книжок (зокрема перекладів на англійську віршів П.Тичини, М.Рильського, Б.-І.Антонича, Л.Костенко, роману Ю.Андруховича «Перверзія», повісті «Солодка Даруся» М.Матіос та ін.). Написані англійською, двадцять два есеї Найдана були скеровані насамперед на англомовного читача, нерідко виконуючи функцію представлення певного перекладеного з української тексту чи корпусу текстів. Завдяки перекладам Г.Безух, М.Рябчука, М.Зубрицької, О.Лучук, М.Олійник (Товкало) та О.Тацяк ці есеї стали доступними вже для широкого кола читачів в Україні. А отже останні можуть побачити, що з української літератури представляється в міжкультурному діалозі, які смислові та естетичні акценти розставляє перекладач та професор славістики університету в Пенсильванії.
Лейтмотивом есеїв Найдана є теза про те, що українська культура недостатньо поцінована на Заході, ба й часто взагалі невідома. Це зумовлено колоніальним і постколоніальним станом української культури. Показовим з цього огляду є добре відомий факт, що росіяни «забрали» Миколу Гоголя собі, і він фігурує як культурний «знак» російської літературної традиції. Ба більше – після падіння радянської імперії росіяни наново реколонізували письменника та його творчість. Про це в Україні говорилося чимало, однак Найдан нюансує один важливий момент збереження колоніального статус-кво в нових обставинах. Ідеться про стереотипи сприйняття української культури та літератури на Заході. Найдан говорить: «Передусім Захід не визнає українського, бо не здатний відрізнити його від російського, віддаючи перевагу сильнішій імперській культурі й охоче стаючи на її бік. Цей парадокс вражає, адже Сполучені Штати, підтримуючи мультикультурність у своєму суспільстві, відкидають її в іноземних суспільствах, демонструючи якусь колективну сліпоту щодо відмінностей між етнічними групами, які сприймаються як “тонкі” й незначні. Тут річ у тому, що одна колоніальна культура (Америка в Саїдовому розумінні цього терміна) ліпше розуміє іншу колоніальну культуру, ніж колонізовані культури в межах інших імперій. Іншими словами, “іншість” чужа Америці в глобальній перспективі, але необхідна на власному обійсті. Україна – не єдина проблема щодо сприйняття в американському суспільстві: погляньмо на Північну Ірландію, Палестину, ситуацію з курдами в Туреччині та Ірані, Боснію і Руанду – це приклади того, як Америка заплющує очі на складність у питаннях етнічної ідентичності».
Відправною точкою виходу з постколоніального стану є розуміння проблеми в її реальних контурах і докладання можливих зусиль задля зміни культурної парадигми само-розуміння й само-репрезентації. Найдан цілком свідомий того, що два століття колоніального русоцентризму нелегко змінити, однак він покликається на англійську приказку «Змащують лише ті колеса, які скриплять» й додає, що «нерівність можна показати, лише проливши на неї світло». Згадане прислів’я визначає його літературознавчі та перекладацькі інспірації, і знаковим є те, що книжка розпочинається есеєм про постколоніальну рецепцію творчості Гоголя, а завершується текстом про сучасну українську поезію, що представляє «нові голоси зі свободою творити».
Найдан радо вітає появу в українській літературі другої половини 1980-х та 1990-х рр. нових тенденцій, які, з одного боку, руйнували поширений на той час соцреалістичний наратив, а з іншого – утверджували українське художнє слово в його питомій іпостасі і в такий чи такий спосіб представляли навколишню дійсність. І тут, на думку дослідника, перше місце у справі відновлення «правдиво вільної української літературної культури» належить літературному угрупованню Бу-Ба-Бу, котре порвало з «традиційними ідолами українського минулого», обстоювало естетичну свободу, підійшло до поезії як до перфоменсу, здійснило різноманітні мовні нововведення, порушило сексуальні табу тощо. Найдан вважає, що подолання понад трьохсотлітнього колоніального стану української культури можливе тільки через відкритість до змін та активізацію життєутверджувальних енергій українського слова. Тому він говорить про ціле «покоління Бу-Ба-Бу» (згадуючи також угруповання Лу-Го-Сад і Пропалу грамоту) й у певний спосіб пов’язує культурний спадок цього покоління з виникненням Помаранчевої революції 2004 р. В п’яти есеях книжки дослідник розглядає творчість Андруховича, Неборака та Іздрика, і тут він демонструє насамперед уважне та вивірене прочитання «Перверзії» – роману, що його, як пам’ятаємо, Найдан переклав англійською. Твір Андруховича відчитується в жанровому та стильовому вимірах, у відповідному інтертекстуальному полі й наративних стратегіях. Явлені в романі відкритість, грайливість, пошуковість – все це так чи так виступає чинниками формування нової, прозахідної ідентичності. Саме з поширенням такої ідентичності Найдан пов’язує вивільнення українців із замкненого циклу постколоніальних проблем. Тому він неодноразово виступає проти «націоналістичного реалізму», який є вивернутою формою реалізму соцреалістичного і який характеризується закритістю, шаблонністю сприйняття та розуміння життя. Обидва реалізми стоять на перешкоді побудові відкритого суспільства; вони консервують наявний стан справ та суттєво викривлюють природу художнього слова.
Погляд «збоку» дає змогу дослідникові в українській прозі 1990-х рр. краще побачити й відрефлектувати, мабуть, найважливішу проблему українського суспільства – його морально-етичне банкрутство. Тексти О.Забужко, Є.Кононенко, Б.Жолдака, Ю.Андруховича, Ю.Винничука представляють «парадигму звихнутих людей і сімей», що їх суспільство навчило «думати лише про власний зиск, а не допомагати іншим». Згадане банкрутство Найдан знову ж таки пов’язує із трьома століттями колоніальної підпорядкованості України й додає, що аби відійти від рабського менталітету виживання, відкинути фальшиві міфи й перейти на правдиві і моральні підвалини для особистої й суспільної взаємодії – на це потрібен час, мабуть, не одного покоління. На жаль, літературна критика в Україні за поодинокими випадками так проблеми не формулює, вже не кажучи про політиків, які підігрують злюмпенізованому електорату і в такій грі здобувають для себе різноманітні дивіденди. Теперішній стан справ в державі говорить про те, що моральне оздоровлення українського суспільства відбудеться дуже нескоро, і тут Найдан, на жаль, має цілковиту рацію. А якщо «не помічати» проблеми, або вигадливо імітувати її вирішення, то згадане оздоровлення може перейти у сферу «чистих» фантазій окремих людей.
Автор есеїв віднаходить новаторські тенденції в українській жіночій прозі перших двох десятиліть періоду незалежності. На прикладах текстів М.Матіос, О.Забужко, Д.Матіяш, Люко Дашвар, Т.Малярчук, Л.Денисенко та інших він виокремлює дві загальні тенденції: «Перша – це урбаністичне письменство як реакція супроти попереднього радянського колоніалізму та стереотипів. Авторки, що належать до цієї течії, мають потребу акцентувати свій космополітизм, бути частиною ширшої світової культури і культурних тенденцій, а в крайніх випадках – бути модними і новаторськими за всяку ціну. […] Друга тенденція – це нова ретроспективна традиція сільської прози, повернення до сільського коріння і нещодавного, і далекого минулого» [204]. Найповніше перша тенденція виявляється в «Польових дослідженнях з українського сексу» О.Забужко, а друга – в «Солодкій Дарусі» М.Матіос. У першому творі Найдан відзначає такий важливий елемент авторського письма як «сповідальна відвертість» (і в цьому контексті він згадує «Під скляним ковпаком» Сильвій Плат), яку в авторки «Польових досліджень…» перейняли молодші авторки – С.Пиркало, Н.Сняданко, І.Карпа, С.Поваляєва, С.Андрухович. В другому творі дослідник бачить охоче занурення автора у «…свої витоки, щоб надати голос минулому і відкрити якісь вищі істини про себе, свою культуру, а водночас і про людство загалом». Найдан протиставляє Марію Матіос Тоні Моррісон та Еліс Волкер – американським письменницям, які в сучасній постмодерній урбанізованій культурі соромляться свого сільського коріння. Як виявляється, рустикальна тематика може здобуватися на глибинне й талановите опрацювання, фактурне й багатопластове представлення. Адже справа не в тематиці, а в глибині її зображення. Ця теза є загальновідомою, однак міркування Найдана підштовхують також і до такого висновку: «вищі істини» можна відкривати і з позиції «людини всесвіту», і з позиції «людини певного краю». Важлива не сама позиція, а те, наскільки глибоко й далеко автор може побачити з неї.
Серед поетів-вісімдесятників Найдан звертає окрему увагу на О.Забужко та А.Могильного. Недооцінений українською літературною критикою чи не найкращий поет свого покоління Могильний в есеї Найдана означується низкою важливих характеристик. Наприклад: «Він пише легкі верлібри, що відбивають плинну свідомість, чіпку, трохи дитинну, просяклу духовною тугою людини, відірванної від свого коріння, повсякчас спраглу нового досвіду. Ця свідомість непостійна, мінлива і невловна. Автор відкриває нам емоції ліричного героя у фраґментованому, подрібненому вигляді. Вірш мовби швидко вібрує з надзвичайною словесною дотиковістю – наче імпресіоністська картина, що тремом барв передає нам неповторність художникового зору. У поезії нам лишаються емоційні відбитки цих миттєвих станів плинної свідомості, зафіксованої в часі». Найдан тонко вловлює характерну чистоту, субтильність та плинність поетичного світу Могильного. А в цьому спостереженні дослідника розкривається актуальність письма поета; те, що визначає сутність його образотворення: «Наповнюючи свої вірші конкретними київськими реаліями, встановлюючи зв’язки зі своєю особистістю та колективною “українськістю”, з минулим, Аттила Могильний витворює картину сучасності, напрочуд співзвучну життю. Він випробовує життя з усією його непевністю. Його герой мовби каже: “Ось я, ось я такий цієї миті”. І рух до самореалізації починається, повторюється з варіаціями, триває, бо саме така природа життя». Есей про поезію Могильного завершується спогадами про поета, які допомагають краще збагнути його дитинно-химерний, безпосередній та делікатний образний світ. На мою думку, розгляд поезії Могильного, як і роману Андруховича «Перверзія», належить до найкращих і найактуальніших есеїстичних осмислень Найдана щодо літератури останнього двадцятип’ятиліття.
Однак дослідник не зосереджує свою увагу тільки на новітньому періоді розвитку української літератури. В полі його інтересів, окрім уже згадуваного Гоголя, опиняється П.Тичина, М.Рильський, Б.-І.Антонич, В.Барка та Л.Костенко. І тут Найдан розмірковує над особливостями образного письма згаданих авторів, а також у кількох випадках застосовує компаративістичний підхід, який допомагає краще усвідомити згадані особливості.
Дослідник демонструє точний та уважний розгляд матерії поетичного слова – того, на чому власне і постає образ; а також звертає увагу на оповідні форми, які маркують ставлення ліричного суб’єкта до того, про що він оповідає. Так, у збірці Тичини «Замість сонетів і октав» Найдан спостерігає таке: «Ліричний герой Тичини потає в поемі у низці граматичних іпостасей. У вступі він граматично пасивний реципієнт скорбних почуттів, про що свідчать такі давальні займенникові форми, як “мені” (двічі) і граматично відсутня вербалізація першої особи однини “[я] чую”. Його присутність стає трохи відчутнішою у присвійному займеннику “моя” у звертанні до матері, а далі у проклятті вбивцям з’являється трансцендентне всезагальне “я”. У наступній строфі ліричний герой стає спостерігачем і веде оповідь безособово. Основна відмінність між ліричним “я” Тичини і Блока в тому, що перший безпомильно дає моральну оцінку революційному насильству. Він не може осягнути того, чому світ поступився музикою і гармонією перед какофонією гармат». Дослідник вдається до порівняння творчостей Тичини (згадана збірка) та Блока (поема «Дванадцять»), що допомагає йому краще представити дві музичні концепції революції, а також збагнути природу музичності українського поета (таке розуміння відбувається зокрема завдяки майстерній інтерпретації вірша «Лю»).
Слід відзначити, що з настанням в Україні незалежності компаративістичні дослідження української та російської літератур пішли на спад, ба більше – російські «сліди» в українських текстах почали свідомо чи несвідомо ігноруватися. Згортання українсько-російських студій є слушним щодо того періоду, коли українські письменники змінили свою культурну парадигму із російської на західну. Однак коли така зміна ще не відбулася; за часів, коли існував один спільний суспільно-політичний та культурний досвід, порівняльні дослідження української та російської літератур можуть дати чимало для розуміння специфіки письма певного автора, етимології його ідіостилю. Якщо говорити про українських поетів-шістдесятників, то вони у переважній більшості випадків, особливо на початках своєї творчості, орієнтувалися на тогочасну російську поезію – чи то авторів Срібного віку, чи то популярних загальносоюзних шістдесятників. І це було показовим явищем – згадаймо Найданове цитування І.Фізера – «примусової інтертекстуальності», характерної для культурних обріїв представників колонізованих народів. Питання тут полягає не в тому, що хтось в когось вчився і чимось інспірувався, а в тому, чи зумів той чи той автор подолати свою культурну, ідейно-естетичну залежність, чи зумів він вийти на власну дорогу, здобутися на артикулювання особистого поетичного мовлення. Та все ж повторю, що у певних випадках задля кращого розуміння образного світу українського поета, особливостей його творчої еволюції проведення компаративістичного дослідження є ефективним та доречним.
Таке дослідження Найдан проводить в есеї «Інші поети в творчості Ліни Костенко», вдало відстежуючи інтертекстуальні контексти образного світу поетеси. Останні він знаходить в російській поезії Анни Ахматової, Алєксандра Блока, Маріни Цвєтаєвої, а також – українських віршах Максима Рильського. Найдан використовує різноплановий методологічний арсенал у представленні «слідів» іншого поетичного досвіду в поезіях Ліни Костенко. Йдеться про ритмічну та інтонаційну організацію вірша, образні деталі й ширші текстуальні візії, жанрово-тематичні тенденції. В образному світі поетеси дослідник простежує такі риси: сильне ліричне «я», розгортання емоційної ситуації (нерідко в контексті любовного конфлікту), що постає на тлі скупих, але вдумливо підібраних деталей, дольник, який своїм розміром близький до розмовної мови (риси поезії Ахматової); характерна біблійна образність і використання називних речень («знаки» віршів Блока); нагнітання експресії за допомогою вибагливої комбінації слів з префіксом «пере-», а також вишукана фонетична гра (поетика Цвєтаєвої); використання сонетного жанру, щоправда без традиційної розбивки на строфи (віршована практика Рильського). Також дослідник згадує ті поезії Костенко, в яких ліричній героїні в одному видінні з’являється Блок («уявний образ музи в чоловічій іпостасі»), а в іншому – Рильський (який ознаменовує важливий для неї поетичний досвід).
Таке простежування інтертекстуальних знаків в поезії Костенко видається переконливим, оскільки проводиться воно на конкретному образному матеріалі та відзначається уважним проникненням в поетику порівнюваних авторів. Найдан зауважує, що сама поетеса в низці випадків рішуче заперечує будь-які впливи (що не дивно, адже поети загалом дуже ревно ставляться до вказівок на «знаки» чужих поетик в їхніх віршах). Тому він використовує ще й такі факти, які опосередковано вказують на те, що українська поетеса цікавилася або могла цікавитися творчістю певного автора. Так, в одній примітці Найдан згадує зізнання самої Ліни Костенко, що вона ще в середині 1950-х рр. від руки переписувала кожен вірш Цвєтаєвої, який тільки могла дістати. А в іншій наводить слова Юнни Моріц, яка вчилась разом з Ліною Костенко в московському Літературному інституті і яка згадувала, що творчість Анни Ахматової мала величезну популярність у студентському середовищі інституту.
Свій есей Найдан завершує констатацією того, що українська поетеса «…переймає лише ті елементи, які їй потрібні для вдосконалення власного ремесла, свідомо або й підсвідомо звертаючись до старших колег по натхнення чи діалог. Вона й не мусить нікого наслідувати, бо має свій голос, а інтертекстуальні впливи в такому контексті є цілком натуральним явищем, хоч би сама поетеса з цим і не згоджувалась». Текст есею ще раз засвідчує, що в літературознавчій розвідці визначальною є логіка фактів та спостережень, а не авторські коментування власної творчості, які можуть бути дуже суб’єктивними. Означивши окремі інтертекстуальні поля творчості Костенко (і зауваживши, що означена тема далеко не вичерпана), Найдан продемонстрував те, як поетеса в одних випадках взорується на певний образний досвід, в інших – трансформує його, ще в інших – шукає самостійні образні рішення, і це все в сукупності призводить до появи власного й досить виразного поетичного письма. Слід додати, що цій поетесі Найдан присвятив ще одну розвідку, в якій розглянув феномен пригадування в її творах. Це дало йому змогу продемонструвати те, як лірична героїня віршів Костенко віднаходить у минулому «джерела своєї дорослої самості»; як вона виходить в просторі свідомості на трансцендентальні основи людського існування (й у такий спосіб «бадьорить свій дух»); а також як мимовільне вторгнення неприємного досвіду приводить її до депресії, а медитація про минуле дає їй надію на відродження кохання. Простір спогаду уможливлює роботу свідомості як такої, і з цього огляду обраний дослідницький ракурс виявляє важливі механізми роботи свідомості ліричної героїні у віршах поетеси.
Загалом есеїстика Найдана демонструє доволі широкий спектр естетичних уподобань: від поезії Тичини, Рильського та Барки до прози Забужко, Малярчук і Лариси Денисенко; від віршів Ліни Костенко до поезії авторів угруповань Бу-Ба-Бу та Лу-Го-Саду. З одного боку, Надан віддає належне справжнім мистецьким здобуткам українських письменників радянського часу, а з іншого – поціновує модерні та постмодерні тексти останніх трьох десятиліть, які виявляють відкритий погляд на світ, передають новітні тенденції світовідчуття та світорозуміння, демонструють нові пошуки в царині художнього слова. У своїх інтерпретаціях Найдан демонструє почуття естетичного смаку, зрілий (без перебільшень та надмірних захоплень) погляд на предмет дослідження, камерність і прецизійність бачення, увагу до слова (його асоціативних спроможностей та сугестивних властивостей), дослідницьку сумлінність й етику (автор неодноразово зазначає, що ось цю ідею йому підказала оця людина, а оте спостереження він завдячує спілкуванню з отією людиною), сконцентроване есеїстичне письмо. Тому книжка есеїв «Від Гоголя до Андруховича» належить до корпусу тих видань з сучасної літературознавчої есеїстики, які мають бути прочитані тими, хто досліджує українську літературу ХХ і ХХІ ст.
