Як ти підеш на війну? (Рецензія на книжку Сергія Гридіна «Сапери»)

 

Приятель-книголюб, який повернувся з фронту, дратувався: «Дайте спокій вашому українському Ремарку. Найбільше це схоже на “Тонку червону лінію” Джеймса Джонса. Абсурд, сюр і хаос, у якому нічого не зрозуміти, але треба функціонувати й діяти». Корпус прози про АТО приростає й нарощується (цього року – взагалі в геометричній прогресії). Детальні документальні хроніки змінює посилений символізм і поетизми, сльозлива гра з вказівкою загиблих прототипів чергується з фактодрамою. І наразі це все – робота з уже наявними шаблонами воєнної прози. Чи то Ремарком, а хай би з Джонсом. Коли ж сама реальність, яку намагаються описати, вислизає з-під влади описової мови, тоді й виникає найцікавіший ефект. Хаос і сюр зовні стають хаосом і сюром ззовні… Ні, от зараз я жодним чином не натякаю, що цьогорічна повість Сергія Гридіна «Сапери» дорівнює без залишку «Тонкій червоній лінії» – не той масштаб, не та письменницька майстерність. Але саме той напрям у пошуку адекватної воєнній темі художньої мови.

Якщо коротко, то «Сапери» – один із тих творів, в яких сучасна війна є досвідом унікальним і особистісним; це радше емоційні і травматичні наслідки війни, але пережиті в актуальному режимі бойових дій. Коли причина і наслідок, сама подія та її опрацювання збігаються в часі. Жодної детермінованості подій і упорядкованих емоційно-інтелектуальних реакцій на них. Логічно саме так писати про війну, яка триває. Щось таке: одночасно і людина із рушницею, і пам’ятник людині з рушницею.

Головний герой зветься Федором Говорухою; на фронті стане спочатку «Федотом», потім «Вулканом». (До речі, Говорухою звуть героя ще однієї канонічної прози про війну, громадянську: «Сорок перший» Бориса Лавреньова; але то, напевно, збіг). Федору сорок п’ять років – під четверту хвилю мобілізації начебто не мав потрапити. Зрештою, призвали не його, а його сина, у котрого щойно народилася донька.

До того ця війна родину не зачіпала безпосередньо, бо не було особливого бажання воювати «за тих ідіотів, які у Верховній раді сидять!». «У місті кілка разів ховали загиблих, але все одно це було ніби сюжет по телевізору – далеко й незрозуміло. А тут на тобі…». А тут на тобі: Федір подається до воєнкомату, щоб домовитися про відтермінування призову для сина, натомість йому пропонують альтернативу. Він іде служити замість сина. (Я припустила б, що це сильна сюжетна «натяжка», тобто художня умовність, перепрошую; але від нашої армії можна всього очікувати).

За спеціальністю, яку отримав на військовій кафедрі, Говоруха стає сапером. Спочатку офіцерська учебка, потім передова. Ближче до кінця повісті – визначний бій, де Федір рятує бійців, йому підлеглих, і отримує поранення. У фіналі – демобілізація.

Країна в стані війни. Мужчини в стані війни.

«Оце бабахнуло! А кажуть, що сапер помиляється тільки раз! А х.. вам. Живий! – спробував усміхнутись» (цей хлопець у «Саперах» помилився, коли припустив, що виживе). Знаєте адаптацію цього страшнуватого дотепу? Сапер, який помиляється двічі: переший раз при виборі спеціальності. «Сапери» Гридіна – це просто таки різноманіття помилкових доленосних виборів, які ми часом звемо випадковостями.

Найочевидніша підміна системи випадковостями: батько за і замість сина. Одне з кліше воєнної прози «батько і син пліч-о-пліч на полі бою». То не варіант «Саперів». Бо сина ми тут майже не побачимо, не почуємо, і повістка його не знайшла, і сумління його не тривожать. Це не його історія.

У військкоматі, коли фальшують мобілізаційні папери для Говорухи-старшого, лунає фраза від одного з армійських чиновників: «Обєщаю малого нє трощать – слово отца!». Тут є один показовий аспект: слово «син» просто не звучить. По-перше, АТО – це не війна синів, а війна батьків (і їхня провина – провина генерації, яка «надто легко» відбулася на початку 90-х; ця ідея в «Саперах» наявна бодай імпліцитно). По-друге, то є полемічною відсилкою до Книги Єзекіїля (ну бо куди в воєнній прозі без Книг Пророків?).

«Син не понесе кари за батькову провину, а батько не понесе за провину синову, справедливість справедливого буде на ньому, а несправедливість несправедливого на тому буде». Справедливо, але неетично. А це якраз внутрішній конфлікт «Саперів»: справедливе проти етичного. Етично, що батько хоче захистити дитину. Несправедливо, коли ця інстинктивна реакція нарощується на ідею про кару батька, яка падає на сина. У Гридіна (і якби тільки в нього) українське покоління 40-45 – такий собі колективний Авраам, що ось-ось заріже Ісака, і все чекає на сигнал відміни, а той круто запізнюється. Це генерація «провини батька», за яку «син несе кару». Але в «Саперах» на війну іде батько: спроба перервати ланцюг «несправедливості несправедливого» закінчується ейфорійною сценою нагородження героя. Сина поруч, до речі, немає. А якщо повірити іншій біблійній легенді, хто годен пожертвувати сином, того сім’я потроїться в літах. «Перекладаю» щодо «Саперів»: на зміну генераційних родинних зв’язків приходить «моноліт» чоловічого братерства.

Військові-побратими – тема в «Саперах» очевидна й вирішена здебільшого дуже просто. На фронт іде за сина, а після учебки записується у третю роту, бо туди ж потрапив Вежа, з яким устиг здружитися. Спочатку вони всі тут така-от «отара», потім «бляді» (що є лютою образою), потім стають із «натовпу» – «колективом» (ні, не під час бою, під час співів). Одна на всю роту шльондра з місцевих. Пляшка по колу. Перестрілки по п’яні. Лише зрідка це чоловіче братерство виглядає злегка переконливішим.

Тонка психологічно й одна з найкращих у повісті сцена. Перший нервовий зрив Говорухи. Триває десь його п’ятий день у казармі. Поруч ще сто двадцять малознайомих мужиків. І всі як один хроплять. От якраз одного з такий хропунів серед ночі Говоруха намагався задушити подушкою. На позір радше кумедно. Храп той пов’язаний із алкоголізмом, точніше, серійними забухами серед бійців і офіцерів. «Аватари» – принципові вороги Говорухи, який сам не п’є. А отой нервовий зрив – це момент, коли мозок вимкнувся і ввімкнулися інстинкти. Хтось смердить огидною тобі горілкою – він фізично забруднює твій простір; хтось хропе – фін фізично вторгається в твій простір; і тут для інстинктів два виходи: втікати або нападати. Говоруха нападає. Згодом він сам визначить цей стан «інстинкти-замість-мозку» як ідеальний на фронті. Отже, це не перший нервовий зрив Федора, як те назве оповідач. Це його перша поява як фронтовика.

Одного дня в роту приїздять волонтери-медики, щоб дати урок першої медичної допомоги при пораненні. І на лекції перед практикумом звучить нарешті та формула, яку Говоруха уже осягнув, але ще вголос не сказав: слід прикриватися товаришем, коли виносиш його з поля бою. Нове знання врятує йому життя.

Подвиг. Цю тему наша проза про АТО уникає прицільно. Наразі «Сапери» подають одну з найсильніших сцен бою в цьому корпусі прози. Гридін фокусується на практичній механіці бою – і це виграшна позиція оповідача. Подвиг тут – акція індивідуальної волі.

«Війна відсіяла непотріб, залишивши те справжнє, що, можливо, за інших обставин і не відкрилося би» – це апарте з моралістичного фіналу «Саперів». В теорії – все начебто так. А на практиці: бійці Гридіна хором співають гімн України і захлинаються при цьому сльозами. Двічі! Ця сцена має нам показати, як із групи випадкових людей утворюється соціокультурна група з міцною ідентифікацією і спільною метою – і спільною насолодою, яку інакше, як благодаттю приналежності, не назвати. Такий собі колективний містичний досвід. А ще одна сцена, коли в напівтемряві на передовій бійці читають уголос із книжки, переданої з волонтерами, «Заповіт» Шевченка і теж ридають гуртом. Вигадати щось більш вульгарне було б складно. Навіть у найпошлішому з романів про АТО – «Маріупольський процес» – бійці читають Полежаку: хоч якась іронічна дистанція.

(NB: Цілком можу явити собі таку ситуацію в житті: АТОшники читають Шевченка і ридають при ватрі. Така мізансцена непереконлива саме в художній прозі, котра значна чутливіша до несмаку, ніж позахудожня реальність).

Є в повісті момент, наприклад, якому віриш більше. Ще в рідному місті Говоруха на питання, чого він іде на фронт, правду не говорить, а відповідає: «За Вітчизну воювати!». Оце точно сарказм, бо та репліка супроводжуються авторськими вказівками на зразок «віджартувався Говоруха». Втім, іронізує про Вітчизну-воювати одна людина – Говоруха-мобілізований, а ридає над Шевченком уже Говоруха-фронтовик.

Це якраз внутрішні зміни в психології героя, котрих потребує біографічний текст про війну. Тому Говоруха десь у середині повісті відповість собі, нащо він тут – «ми тут воювати маємо навчитися». Але ж не заливати при цьому сльозами «Кобзаря»! В момент коли Говоруха вирішує замінити собою сина, він уявляє себе не на полі бою. Він уявляє, як повертатиметься з фронту – схуд, помолодшав, став вищим на зріст (саме так!), йому всі привітно всміхаються. Ну власне, десь такою і є фінальна сцена.

Джерело, суто літературне, до якого Гридін апелює, – «лейтенантська проза», саме радянського зразка. Здається, в повоєнній Україні вона не була настільки потужна, як у Росії й Білорусі, наприклад, але теж відлунювала відчутно («Дума про невмирущого» і «Знаменосці» згадалися).

Федот – «летьоха», старший лейтенант, який отримав звання на військовій кафедрі й попри поважний вік (це відчутна різниця з формальним юним героєм «лейтенантської прози») жодного дня до того на фронті не був. Закінчить свою війну він орденоносним капітаном. «Підказка» здається очевидною. Далі – цікавіше.

У лейтенантській прозі є кілька «опорних» пунктів. Перший – автобіографічність. Така проза не конче написана від Я, але обов’язково – про досвід, автором пережитий. І цей досвід нам розказують як біографію: ось такий герой був – щось сталося – ось він змінився – ось таким він тепер є – щось сталося і так далі. Говоруха справді прогресує як особистість: від «зрадофіла» до патріота, від егоїзму до альтруїзму. Щодо пережитого досвіду, сорокарічний із чимсь автор «Саперів» дійсно служив в АТО. Для «Саперів» як художнього твору, зазначу, це жодного значення не має: пошуком прототипів тут ніхто нікого не спокушає.

От є тут один персонаж, боєць Карп’юк. Він постійно робить записи і каже, що обов’язково напише про фронт роман. Власне, його репліка: «(Ну що, Карп’юк!? Напишете про нас книжку?) Аякже, товаришу капітан, таку фактуру втрачати не можна!» є однією з останніх у «Саперах» прямою мовою. Такий собі Гораціо серед Фортинбрасів – книжник серед військових, – чиє призначення: розповісти прийдешнім генераціям історію їхніх предків. А ще у нього, як і у всіх чоловіків на передовій, непозбутні проблеми з особистою гігієною і моцний чоловічий запах, та він охоче підтримує солоні жарти побратимів. От і вся «фактура», яку ми почуємо про цього спостерігача-письменника (зрештою, для воєнної прози він є типовим персонажем).

Інший іманентний елемент «лейтенантської прози» – особливий тип зовнішнього конфлікту. Очевидний конфлікт між хорошими хлопцями і ворогами.

Прикметно, «ненаших» у «Саперах» немає. Окрім сцени бою, де Говоруха отримує поранення. Є ще один момент і ще один персонаж: зрадник із місцевих, котрий наводить саперів на розмінування ніби газопроводу, а де факто відкриває шлях сепаратистам з тилу. В результаті цього розмінування гине один із бійців – поспіхом перевихований аватар. Тому цей ракурс зовнішнього конфлікту очевидний і, очевидно, автору не пріоритетний.

Всередині ж головного конфлікту відбувається те зіткнення, котре формує специфіку «лейтенантської прози» і «Саперів» так само. Це «свої» і «чужі», які належіть до «наших». Конфлікт антиподів в одній соціальній групі. Бійці в «Саперах» реагують по різному на накази – і тут же вочевиднюється: для одних наказ – це веління совісті (моральний імператив), для інших – примус (закон). «Гнилизна» людей оголюється в екстремальних ситуаціях – навіть не бою, а гомосоціальної комунікації. Простіше? В військовому братерстві Гридіна кілька персонажів – не те, щоб не брати, а так собі троюрідні кузени. Гуртом і поспіхом перевиховали аватара, щоб він загинув на першому ж розмінуванні – це ще не метафора «своїх». Це ж не канонічна військова проза, тут не питання з ким у розвідку йти. Тут важить із ким годиться «срати на одному полі» (буквально)… Далі буде іронічно-дидактична сцена в кущах. Колега Говорухи, усамітнившись із природних потреб, розказує телефоном рідним, що тут зараз обстріли, а набої не привезли, і простить грошей скинути. В цей час вони ще не передовій, а на полігоні в тилу. Говоруха, якого в кущі привела та сама потреба, натомість копняками проганяє «засранця» і повертається до навчань.

«Сапери» легко читаються, зокрема, як розгорнуті кліше «лейтенантської прози»; такий собі мета-підхід (думаю, здебільшого інтуїтивний – автор шукає способу в раніше читаних книжках). Головна теза «лейтенантської прози»: уявлення про війну у людини, яка потрапляє на фронт, не збігаються з реальними подіями в бою. Одна з тез «Саперів»: події на полі бою не збігаються з уявленнями про них у «лейтенантській прозі». Література не спроможна нам війну пояснити. А от війна літературу – цілком. Зрештою, Федір – старший лейтенант: подорослішав уже «типовий герой» воєнної прози 60-х.