Головний герой роману Димитрія Вергюлста Диметрій Вергюлст, тринадцятирічний хлопчик, що мешкає в родині з «перспективами на довічне безробіття і лінощі», зображений автором як герой із повним усвідомленням його персонального пекла та навіть із певною гордістю за свій стан. Село Задуп’я – міфологічне зосередження кошмарів сучасної бельгійської провінції. Вергюлст із просто-таки маніакальним задоволенням та зосередженням на огидних деталях зображує швидке саморуйнування його мешканців, які начхали на всі настанови сучасного європейського ліберального суспільства з його зосередженням на здоровому способі життя: вони їдять сирий фарш, влаштовують самовбивчі пивні марафони, викурюють десятки цигарок на день і не цікавляться майже нічим, окрім сексу та пісень Роя Орбісона. Читаючи книжку Вергюлста, я часто відчував, ніби вона написана не сьогодні, а років п’ятдесят тому, і видана в Москві у видавництві «Прогресс» у збірці під назвою «Рассказы бельгийских писателей». Саме таким є перше оповідання з цієї збірки «Цегляний завод», яке написав класик місцевого соціалістичного реалізму Піт ван Акен. За його сюжетом бідна, але багатодітна родина працює на місцевому цегляному заводі. Щоб отримати там роботу, кожна жінка спочатку має пройти ініціацію – секс із менеджером. Завдання цього оповідання зрозуміле: типізувати класові стосунки за принципом профайлінгу (якщо один менеджер робить це, то й усі інші також роблять), демонізувати капіталіста, викликати до нього класову ненависть та загострити класову боротьбу, яка неодмінно має призвести до пролетарської революції. Але ж сам Вергюлст далеко не соціаліст: із 2010 року він захищає права тварин у організації «Свині у біді», де бореться за кращі умови життя для поросят, скасування кастрації та порушень під час їхнього утримання. Краще буде сказати, що письменник звертає увагу читачів на соціальні проблеми суспільства і закликає їх розв’язувати.
Тут дуже важливо зауважити суттєву відмінність між соціалістичним реалізмом та соціальним романом. Перший обов’язково звертає увагу на класову ворожнечу, викликає ненависть до багатих та пропонує простий рецепт: бідні мають озброїтися та позбавити багатих їхніх багатств та влади. Якщо ж вони будуть пручатися, то можна їх вбити або ж покликати військову допомогу з-за кордону: ваша неправильна капіталістична країна завжди може доєднатися до омріяного соціалістичного табору на чолі із СРСР, який допоможе не лише танками, а й публікаціями у видавництві «Прогресс». Соціальний роман ніколи не пропонує лікувати бідність ненавистю та смертю. Якщо ніяк не можливо припинити масове індустріалізоване вбивство свиней, бо люди не зможуть раптово всі стати вегетаріанцями, то треба принаймні поліпшити умови їхнього життя. Людина ж відрізняється від свині ще й тим, що здатна користуватися соціальним ліфтом, тобто пересуватися із свинарника власної родини до філологічного факультету Гентського університету, як свого часу й зробив сам автор. Так, одинадцята книжка Вергюлста цілком автобіографічна: в ній він змалював своє жалюгідне дитинство, з якого йому вдалося вибратися без допомоги комуністичної партії. У своєму свіжому романі «Життя, побачене знизу» (Het leven gezien van beneden, 2016), де дія відбувається в комуністичній Болгарії у 1969-му, письменник, навпаки, витончено знущається з комуністичної моралі, коли за неправильний фасон штанів або ж кольорові нігті, людину могли відправити на перевиховання до концтабору. Втім, є у «Кепськіх справах» один епізод, який демонструє класові стосунки та виявляється певним ключем до всього роману. Син грошовитих переселенців зі столиці Франкі каже Димитрію, що батько заборонив йому з ним гратися. Це призвело до цілої низки спогадів ситуацій, коли аборигени Задуп’я стикалися із приїжджими багатіями. Вергюлст пише, що багаті ставилися до бідних підозріливо, але «якби про нас зняли серіал для телебачення, вони залюбки його подивилися б». І таких серіалів та фільмів у такому стилі у кінематографі Західної Європи багато: заможні люди люблять подивитися на поневіряння бідняків і симпатизують їм. Це може комусь здатися неприємним, але це – значно краще, ніж, скажімо, відоме від В.Маяковського «Ешь ананасы, рябчиков жуй, день твой последний приходит, буржуй». Вергюлст не опускається до класової ненависті навіть тоді, коли чує від Франкі: «…ви меншовартісні. Слабаки. Якби вашу породу штучно не тримала при житті ціла система соціального забезпечення, ви давно вже зійшли нанівець». У цих простих словах правди більше, ніж у науково обґрунтованих лекціях марксистів про експлуатацію, яка, безперечно, існує, але не є єдиною формою стосунків у сучасному суспільстві. Але хоча ненависті у класових стосунках, як їх змальовує Вергюлст, і немає, та є певна зверхність. Димитрій вважає, що спосіб життя його родини набагато яскравіший та захопливіший, аніж життя багатих родин. Хлопчик упевнений, що для повнокровного існування конче необхідно відчувати «різницю між звичайним задом і дупкою світового класу». Втім, цей перелік «переваг» родини Вергюлстів викликає тільки жалісливу посмішку: здається, вони пишаються ним тільки щоб хоч якось виправдати власну неспроможність. Автор і сам це, очевидно, розуміє, коли дає пародійне порівняння колекції лобкового волосся, зібраного його дядьком від жінок, із якими у нього був секс, із колекцією локомотивів Франкі. Щоб зібрати першу колекцію, дядько докладав зусиль, «а для другої просто треба мати гроші», міркує головний герой. Звідки беруться гроші та на що придатні «зусилля» дядька – про це він не замислюється. На жаль, його зверхність призводить до небажання розуміти та нездійснених мрій про помсту. Але помста ця — виключно його особиста справа. Тут у жодному разі не йдеться про формування озброєного загону червоних месників.
Роман «Кепські справи» (De helaasheid der dingen) у 2006 році номіновано на премію АКО, у 2007 році отримала премію Humo Золота Закладинка та De Gouden Uil (Золота сова), а у 2008 – премію De Inktaap. У 2009 році режисер Фелікс ван Грунінгер екранізував цей роман. Фільм вийшов із назвою «Фламандські натюрморти» та отримав безліч призів, серед яких Prix Art et Essai на «Двотижневику режисерів» 62-го Канського кінофестивалю. Роман «Кепські справи» продався тиражем понад сто тисяч лише нідерландською, став бестселером, тому можна впевнено сказати, що після цього справи в його автора явно покращилися.
Але так було далеко не завжди. Мати головного героя – повія, яка пишається своїм офіційним дозволом мочитися в будь-яких місцях, коли їй тільки цього закортить. Цей документ жовтого кольору вона отримала від лікаря, і автор порівнює його з перепусткою для преси та табелем із гарними оцінками не даремно: в анти-світі Задуп’я все навпаки. Там те, чого у пристойному товаристві соромляться, виставляють напоказ, бо моральні правила діють лише у світі із певним рівнем щомісячного доходу. І це одна з болючих думок роману, яка нав’язливо повторюється, мов музична тема у фузі, але, втім, жодного разу не промовляється в ньому вголос: бідняки можуть собі дозволити нечемний та огидний кінець, бо на інший у них не вистачає коштів.
Вергюлст пише, що «сорому його мати не знала» і «єдине, за що їй було соромно – це її син», «все, що робило мою матір нещасливою, було пов’язане зі мною». І ці кілька сторінок, коли він, насолоджуючись огидою, ганьбить свою матір та виливає на неї всю накопичену ненависть, доходить до якихось зовсім карикатурних і явно шаржованих деталей, викликають у читача питання: а наскільки ця проза автобіографічна? Якщо це зображення матері письменника, то чи можемо ми добре ставитися до автора, який так ганьбить свою матір? Якщо ж до реальної матері тут є певна дистанція, а ми не знаємо, яка вона, тоді чому автор не повідомив нас про це? Такі питання родом із дев’ятнадцятого століття, коли література ще пропонувала моральні взірці, коли ганьба ще не була просто літературним прийомом. Нині ж, коли роман-симулякр може пропонувати цілком змодульовану реальність поза межами будь-яких моральних питань, відвертості Вергюлста вже не сприймаються як шокуючі: це просто химерна картинка, намальована дивними фарбами. Якщо вона хвилює читача і привертає його увагу до реальності, то завдання автора виконано. Нам уже багато разів доводилося зустрічатися із такою літературною моделлю навіть і в сучасній українській літературі: взяти хоча би роман «Забуття» Тані Малярчук або вірші Олега Коцарева, схильних до надмірної, часом карикатурної гіперболізації реальності.
Один із найближчих літературних родичів книжок Вергюлста – британський напрям «сердитих молодих людей» (angry young men), визначний твір із якого згадується прямо в тексті – «Самотність бігуна на довгу дистанцію» Алана Сіллітоу. Зла і часто недоречна іронія, образа на батьків, скептичне ставлення до кар’єри та майбутнього – все це є у книжці і Вергюлста, й Сіллітоу.
Недолік роману Вергюлста – в його драматургії. Власне, вона там відсутня. Автор настільки захоплюється потоком своїх спогадів та думок, які вони викликають, що для побудови сюжету вже не лишається часу. Та й чи може бути якийсь сюжет у житті? Вергюлст пише серцем та душею, а драматургічні елементи – всі ці зав’язки, кульмінації та розв’язки – є суто інтелектуальними конструкціями, які автор винаходить для стійкого захоплення уваги читача. Вергюлст захоплює іншим. У його книжках плин часу раптово застигає та дає себе відчути на доторк, носом та язиком. Час Вергюлста можна налити до кухля та випити до дна, мов пиво. Він ніколи не закінчується, лише після десятого кухля у голові настає дивне запаморочення: відчуваєш себе одночасно і у минулому, і у теперішньому, і у майбутньому.
Читайте також: Димитрій Вергюлст: «Ти маєш щодня захищати те, у що віриш»
