На книжку про війну саме від Артема Чеха багато хто чекав давно, що знав: вона буде максимально правдивою і точною, «без прикрас». Так думати спонукали його дописи у Facebook, котрі він вів від першого дня мобілізації. Гострі й безбоязні. Часто гнівні й осудливі – на початках. (Згодом Артем зізнається, що за ці «пости у Фб» його не раз викликало командування й проводило серйозні бесіди, іноді мав конфлікти з товаришами по службі. Але Чех, як виявилося, «вголос» говорив лише про те, на що міг вплинути й виправити, покращити. Водночас багато всього замовчував. Він і тепер не здатен говорити всієї правди, бо поки йде війна, треба дбати про перемогу. А от потім, «коли все вляжеться», він напише всю правду, пообіцяв).
З часом дописи в соцмережі почали змінюватися: на спокійніші й дружелюбніші. Склалося враження, що ставлення до служби в солдата ЗСУ Артема Чередника (Чеха) поінакшало. Отже, щось відбулося. Може, змінився він сам? Чи бодай призвичаївся до нових, попервах ненависних умов солдатського життя, і серед отих «кошмарів» розвиднилося щось хороше, позитивне, корисне?
Прочитавши «Точку нуль», доходиш висновку: війна і справді стала для Артема Чеха неймовірним досвідом. Невідворотним, жахливим і водночас безцінним. Це кардинально змінило і його як людину («це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин», – каже він в однойменному есеї «Точка нуль»), і його письмо («мені, я це відчував, потрібен був період, щоб перерости, вийти на інший рівень. Підліткові книги, як дитячий кір, залишалися в минулому», – зізнається в одному з інтерв’ю вже після трьох місяців служби). Ця книжка побачила світ після п’ятирічної паузи в літературній творчості Чеха. Отже, «інший рівень» пройдено.
Війна справляла незабутній, невитравний вплив на всіх письменників-військових, у всі часи. Джойс, Фіцджеральд, Гемінґвей, Еліот, – представники так званого «втраченого покоління»; Гашек, Ремарк, Грасс, Толкін, Орвел, Ґолдінґ, Белль, Мілл, – це лише дещиця імен, що зазвучали на світовій літературній арені, зокрема з воєнною тематикою. Чимало з них стали Нобелівськими лауреатами. А історія Курта Воннеґута вражає особливо, бо, переживши нищівне бомбардування Дрездена, він стає класиком, як відомо, «чорного гумору». «Після такого або мовчиш, або пишеш крізь істеричний сміх», – зазначає Ростислав Семків про «витоки» й «зародки» антиутопічної творчості Воннеґута в своїй книжці «Як писали класики».
Щодо української, власне, класики, то у воєнних діях брали участь і писали про війну Іван Багряний, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Юрій Клен, Улас Самчук, Євген Маланюк… Кожен із них боровся за «свою» щасливу Україну.
Про нинішню російсько-українську війну на Донбасі теж написано чимало. Серед авторів-очевидців – Борис Гуменюк, Сергій Лойко, Андрій Цаплієнко, Максим Бутченко, Валерія Бурлакова, Любов Якимчук, Світлана Талан, Валерій Макєєв, Дмитро Якорнов, Андрій Зелінський, Володимир Рафєєнко та багато інших. Тепер це ще й Артем Чех. «Журналіст», «Шарлі», «київський інтелігент», – для побратимів, а для нас усіх – письменник, автор дев’яти прозових та нон-фікшн книжок, переможець всеукраїнського конкурсу «Міській молодіжний роман» у 2007 році з книжкою «Цього ви не знайдете в Яндексі», мобілізований до лав ЗСУ в травні 2015 року, де служив по липень 2016-го. І де весь час писав.
«Писання та тренування – речі, що не дають мені збожеволіти, речі, що тримають мене на плаву, дають розуміння моєї потрібності. У першу чергу, самому собі», – зізнається в есеї «Особлива весна», с.191.
Усього в збірці «Точка нуль» шістдесят чотири есеї. Вони написані в формі щоденникових заміток, зі збереженням часової послідовності: від першого до останнього дня у війську. Учебка й полігон на Рівненщині (де вчили «багато бігати, так, ніби там ми повсякчас тікатимемо від смерті або бігатимемо за нею», – есей «Один день»), далі служба в частині на Херсонщині (де зустрічає своє тридцятиріччя), відтак – десять місяців в АТО, на передовій (де «бліндажі протікали, немов мироточиві ікони» й «…коли говорити необов’язково, адже все розумієш. Коли за виразом обличчя побратимів знаєш, про що вони думають», – есей «Усе життя і трохи більше»).
І хоча всю книжку автор присвячує побратимам «Тору», «Лісу», «Маестро», Сані Б. і «Юному», та пише здебільшого про себе як людину «випадкову» в армії (а таких тисячі).
«Не на війні, а саме в армії», – підкреслює. – «Війна – справа кожного громадянина, якому не байдуже до своєї країни». («Таких не люблять в армії»).
І от ми маємо унікальну нагоду – від початку й до кінця пройти шлях інтелігентного столичного хлопця, який ніколи не служив у війську, відтак потрапив у незвичні для себе обставини, у «чуже» коло людей; простежити, що і як змінювалося в його думках, відчуттях, поведінці, характері, мові, оцінках; як стає «своїм», не зламавши при цьому себе; що дали йому довгі місяці служби, а що відібрали; завдяки чому він вистояв і вижив; якими є побут на війні і «принципові поняття». І якими бувають солдати, що їх ламає та губить, і що гартує. Яким є командування; кому й чого пробачити бійцеві несила. А ще, як воно – щодня, завжди дивитися на ворога.
У книжці немає описів запеклих боїв, героїчних сцен, крові, крику й жаги помсти. Всі історії – тихі, спокійні, виважені й лаконічні. Певно, тому, що написані в «стані обнулення», коли «десятки емоцій» загублено, як зазначає сам автор. З анотації також дізнаємося, що «точка нуль» – це ще й поняття з психології, «це той стан обнуління, під час якого людина звільняється від всіх думок, бажань, почуттів; нема ніякого вчора, нема ніякого завтра, є лише тут-і-тепер, є лише «я» в ньому». Хай там як, але байдужості не вчувається в жодній з історій, навпаки, автор виявляє зацікавленість до всього, що його оточує, не приховує прихильності до людей, яких згадує, і в цілому, як не дивно, з вдячністю пише про досвід, котрий отримав на війні.
«І спати не хочеться, і їхати не хочеться, лише швидше забратися звідси й забути, і запам’ятати все це назавжди. І як все це поєднати, і як з усім цим жити, і як жити без усього цього?», – думає перед самісіньким дембелем. («Остання ніч»).
Для Артема Чеха – як людини «випадкової» – участь у бойових діях в зоні АТО дала багато позитивного. «Це дуже хороша школа для чоловіків. Особливо для таких спокійних та лагідних, яким був я», – зізнається під час чергового інтерв’ю. Ще в іншому додає: «Я був завжди закритою людиною, людиною, якій важко призвичаїтися до якогось колективу, взагалі бути в колективі. Армія мене трохи відкрила, зробила більш відкритим до людей. Я став, можливо, трохи сильнішим духом. Позитивного дуже багато».
Також ця злощасна війна – з усіма її звуками, запахами, голосами; з красивими й спотвореними степами; з болотом, багном, брудом і щоранковим «тихим, рятівним» сонцем; із нічним багаттям, теплом буржуйок та розмов у бліндажах, – багато зробила й для Артема Чеха-письменника. В «Точці нуль» його письмо просте, зрозуміле, чесне, відверте, через що глибоко й близько сприймається читачем, воно без пафосу, без показного геройства і дидактики, – чисте, без фальші письмо. Чи не тому добре видимими є сам герой-оповідач, його стійкість і гідність, та абсолютно невідзначена, але, все ж, героїчність.
А ще це письмо – ніби дим від невгасимого солдатського багаття, бо добряче в’їдається. Залишається з тобою.
