Сімейна історія – напевно, найпридатніший формат сюжету (причому і прозового твору, й поетичного), коли авторові йдеться про те, щоб продемонструвати індивідуальне на тлі загальнокультурного в певних часово-просторових межах. Поза всіма конотаціями суспільної значущості й моральної відповідальності, родинний дім постає як простір, у якому на межі між історичним і сучасним, між всезагальним і глибоко інтимним, між видимим і прихованим формується характер особистості, її світогляд. Це простір перших сильних переживань людини, перших її вагомих висновків, переосмислень і «виховання почуттів» – бо саме тут, попри всі накинуті різноманітними іпостасями «над-Я» обов’язки, цінності й форми поведінки, людина залишається наодинці з собою.
Саме цей парадокс такого типу простору – балансування на межі закритості й відкритості, захищеності й беззахисності – і в психоаналітичному плані, і в художньому (на цьому, зокрема, наголошує Гастон Башляр у своїй праці «Поетика простору») виявляється визначальним і для його суспільної, і художньої реалізацій. У кожній національній літературі з необхідністю присутня ціла традиція родинних сюжетів, позначена своїми поетикальними й смислотворчими особливостями. І дім – успадкований чи зведений з нуля по цеглинці, втрачений чи віднайдений, уявний чи реальний – стає одним із центральних топосів для творів, базованих на родинній історії.
Суспільне уявлення про роль інституту сім’ї найчастіше заохочує, щоб не сказати – нав`язує родинним стосункам модус закритості, приховування і всіх інших форм «невинесення сміття з хати» вкупі з усіма можливими типами ідеалізацій родинного життя. Щаслива, здорова і успішна нуклеарна сім’я в затишному будинку формату «повна чаша» – попри те, скільки разів із цього стереотипу вже «знімали» його красиву блискучу обгортку, він продовжує актуалізуватися і нині, причому і в соціальній, і в мистецькій площинах. Усі наявні міфи про розподіл ролей і обов’язків у родині так чи так корелюють із ширшими світоглядними настановами національних культур, і хай навіть уявлення про ці ідеали з часом видозмінюються – потреба діалогу з ними залишається в «родинних» типах творів. І від того, як вибудовується цей діалог, багато в чому залежить внутрішня динаміка сюжету – і ідейно-світоглядна, і суто художня.
Зокрема, в американській літературі цей картонний нуклеарний «ідеал» був одним із невід’ємних і основоположних елементів ще з часів трансценденталізму. Родина впродовж майже всього ХІХ століття виявляється невіддільною від ідеї морального обов’язку, накладеного на неї пуританським суспільством, – плекати ідеалізований образ чеснотливості і шляхетності в спільнотою і відповідним чином виховувати дітей як майбутніх членів цієї спільноти. З часом, не в останню чергу завдяки послідовній деконструкції цих ідей (і в літературі зокрема), стан речей суттєво змінюється. Проте на зміну пуританському ідеалу «привабливості як свідчення благочестивості» приходить ідея «американської мрії», яка вже по-своєму експлуатує родинні механізми виховання і суспільні важелі впливу на них. Красива зовнішня картинка – вже не боже благословіння, а результат тяжкої праці. Самовідданість, працелюбність, систематичне докладання зусиль – і процвітання й успіх у всіх сферах (родинна – зокрема) як кінцева мета для кожного представника нації. І вже не моральний переступ чи порушення догми, а поразка на цьому шляху і статус лузера в очах спільноти стають найбільшим страхом для американця.
Ясна річ, література не може лишатися осторонь. Починаючи від «Великого Гетсбі» і модернізму загалом, із поступовим зануренням у бітницькі 50-ті й перші постмодерністські інтенції 60-х, з Фолкнером, Гемінґвеєм, Набоковим, Стейнбеком і низкою інших авторів ідея «американської мрії» і її інтерпретацією ніцшівського ідеалу «надлюдини» – self-made man – постає не такою вже й райдужною і не такою вже й бажаною. Депресія, втрата цілісності, втома від життя – або радикальні рішення у вигляді втечі, конфліктів із близькими і суспільством, наркотиків і алкоголю чи й самогубства виявляються ціною майже столітньої гонитви за успіхом. На тлі всього цього переосмислюється і феномен родини: вона – то механізм нав’язування і ретрансляції стереотипів, який опиняється «по інший бік барикад» від героя-бунтівника, а то постає перед читачем як послідовний процес деконструювання всіх можливих ідеалів, оголюючи і оприявлюючи все те, що замовчувалося задля створення привабливого образу щасливої родини. Здавалося б, чи є сенс говорити про це далі, коли стільки всього вже так болюче влучно висловлено і втілено в творах? Роман Селесте Інґ 2014 року вже самою своєю назвою – «Несказане» (англ. Everything I Never Told You) – і тим успіхом серед читачів, який отримала книга за два роки після публікації, виразно доводить: говорити ще є про що.
Дебютний роман американської письменниці, що раніше спеціалізувалась головно на короткій прозі, – ще один родинний сюжет. Навіть часові рамки його розгортання – це не сучасність, а 70-ті роки минулого століття, що нібито робить роман закономірним етапом у традиції сімейних історій в американській літературі (і місцями доволі сильно перегукується з романами Джона Апдайка чи Сола Беллоу кінця 60-х). Проте питання, що порушуються тут (як і ті ідеї й ідеали, які цим романом деконструюються), виявляються актуальними для сучасників авторки книги – причому далеко не лише в Америці. Що ж нового привносить у традиційне поле навколородинних проблем Селесте Інґ і як вона розставляє акценти в своїй історії про «звичайну родину, яка виявляється не такою, як здається»?
Проте з перших же сторінок роману стає зрозуміло, що родина Лі – головні персонажі роману «Несказане» – навряд чи підпадає під визначення «звичайна родина». Невеликий, але по-американськи затишний будиночок біля озера в Огайо, сімейний автомобіль і іконічна, ніби змальована з плакатів 50-х, картинка «мама – housewife, красуня і вправна господиня, тато – годувальник родини і троє діточок» – це насправді єдине, що наближає цю сім’ю до уявлення про типову. Трохи конкретики – і все виявляється далеко не так просто й райдужно. Джеймс Лі, батько в цій родині – син емігрантів з Китаю і університетський викладач середньої руки, якому свого часу відмовили в працевлаштуванні до Гарварду (хоча аспірантуру там він все ж закінчив). Мама, Мерилін – колишня університетська відмінниця, якій «не по-дівчачому» добре давалися фізика і хімія і яка мріяла стати лікаркою, а натомість вийшла заміж у 19. Обоє зазнали поразки не лише у здійсненні «американської мрії», а й у досягненні власних цілей, тому й не дивно, що їхні діти – Нат, Лідія і Ханна – стають для них Єдиною Надією і Останньою Можливістю щось змінити. Відтак, озброєні своїми уявленнями про те, якою має бути, що має робити і чого прагнути успішна людина, кожен із батьків самовіддано береться робити щасливими своїх дітей. І з цього – чого й варто очікувати – все тільки починається, причому не лише в сюжетному полі роману, а і в площині його проблематики.
Головна інтенція Селесте Інґ, хоч і цілковито постмодерністська, виявляється далеко не чужою традиції родинних історій в цілому (зокрема в її американському варіанті). Текстуальна гра провадиться на межі між явним і прихованим, реальним і надуманим, справжнім і фіктивним. Ця методична підміна повноти порожнечею і зміщення фокусів у бік «несказаного», незробленого, непоміченого, непочутого – залишається основним сюжетотворчим прийомом, вправність використання якого одразу видає в авторці досвідчену есеїстку. І найбільше цей прийом виявляється «зав’язаним» саме на ідеї сприйняття Іншого, яка, з огляду на заявлену і очікувану ледь не від початку проблематику расизму і еміграції, поміщена в контекст внутрішніх родинних взаємозв’язків, постає в романі «Несказане» з цілковито іншого погляду.
Почати, вочевидь, варто з того, що цілі, які ставлять собі Джеймс (стати гарвардським професором) і Мерилін (зробити лікарську кар’єру) – особистісні, але і не лише. Подібні досягнення в Америці кінця 60-х – початку 70-х – заледве не межа можливого для соціальних груп, які репрезентує кожен із цих персонажів. Залишити позаду спогади про злиденне дитинство в родині китайських мігрантів, про насмішки однокласників у престижній академії Ллойда, де він – єдиний не білий учень, здолати упереджене ставлення, а іноді й відверті закиди одногрупників і колег – цілком реальний «ініціаційний» шлях для Джеймса. Те саме для Мерилін – переступити через настанови матері, яка сенс життя вбачає у створенні сім’ї, мереживних фіраночках на вікнах і колекціонуванні рецептів пирогів, одержати диплом (так, із законодавчої точки зору це не є проблемою для жінки в 60-х – проте, як виявилося, не з морально-суспільної) і почути від колег-чоловіків таке омріяно-незвичне «пані лікарко».
Але вони зустрічають одне одного: він – схвильований викладач на курсі про образ ковбоя (годі уявити собі щось більш «американське»; іще один шлях пошуку долученості в Америці для сина китайських мігрантів), вона – студентка, яка в пориві чи то захоплення, чи то співчуття цілує зніченого Джеймса. І в цей момент вони, виходячи за межі вже чітких і усталених моделей успіху для себе і для своїх соціальних ролей – стають Іншими щодо самих себе, якими вони себе уявляли: Мерилін кидає університет на другому курсі задля одруження, а Джеймс отримує відмову в посаді на кафедрі в Гарварді, і молода родина переїжджає до Огайо. Саме це переживання себе-інакших, себе-алогічних, себе поза гонитвою за успіхом змушує їх, попри непідробне щастя і чудову родину, яку їм вдається побудувати, повсякчас сумніватися в правильності своїх виборів. Мети не досягнуто – і Джеймс продовжує картатися своєю недолученістю до суспільства, в якому живе, і косими поглядами сусідів, а Мерилін – вдвадцяте думати про те, «що було б, якби», готуючи чергову екзотичну страву з кулінарної книги, яка дісталася в спадок від матері. Тому старший син неодмінно мусить мати купу друзів і бути душею компанії. Тому середня донька обов’язково має бути найкращою ученицею в класі, вступити до Гарварду і стати лікаркою.
Втім, Нат ледве не одразу розчаровує тата: він цілковито успадкував його характерну зовнішність, і замість омріяної батьком популярності отримує все ті ж насмішки. Тому увага обох батьків цілковито перемикається на Лідію – дівчинка з маминими блакитними очима і з маминими ж (так гадає мама) здібностями до точних наук не має підвести. Виведений за межі системи батьківських сподівань і уявлень про успіх, Нат, тепер Інший для власної родини, може спокійно йти своїм шляхом і вивчати астрономію. Проте Лідія – надія на визнання і прийняття для батька, Лідія – мамина самореалізація. Лідія вчитиме фізику, хоч не має до неї хисту, Лідія акуратно складатиме на полиці подаровані мамою книжки про видатних жінок-вчених, ні разу по тому їх не відкривши, Лідія годинами розмовлятиме по телефону з уявними подругами, щоб це чув батько, і вигадуватиме десятки історій про їхнє життя. Добровільно-примусово відчужена від самої себе, дівчинка провадить цю гру в імітацію, і ніхто не помічає численних підмін і обманів – аж поки Лідію не знаходять одного дня мертвою на дні озера, того самого, на березі якого стоїть дім Лі. Цей момент, до слова, і є першим епізодом роману – бо саме з цього моменту «несказане» починає ставати явним для решти персонажів.
Ці міні-гонитви родини Лі за уявними й реальними трофеями – ще одне «відмінно» за контрольну, ще один спечений пиріг, ще одна спільна поїздка в кіно з дітьми і їхніми друзями – стають не чим іншим, як намаганням привабити до себе увагу Інших, показати їм себе з найпривабливіших боків, засвідчити їм недаремність власного існування. Частково філософія «американської мрії» з її повсякчасною потребою бути успішним, продуктивним і найкращим, частково – переживання меншовартості, відчуття власної недозреалізованості і бажання відчути себе долученим до спільноти Інших штовхає персонажів на наступний і наступний камінг-аут. Заглядаючи в життя Інших, у ці фальшиві дзеркала суспільного схвалення, вони не помічають – чи не хочуть помічати – головного. Проте є в романі один-єдиний персонаж, точніше – персонажка, яка помічає.
Маленька Ханна, найменша дитина Лі, яка свого часу стає причиною повернення власної матері додому і зриву її відчайдушного наміру таки закінчити університет, – попри це, все своє життя обділена увагою і батьків, і старших брата із сестрою. Це, втім, аж ніяк не стає підставою для того, щоб жаліти Ханну – бо саме це робить її найбільш вільною з-поміж усіх персонажів роману. Ніякі механізми осуду і схвалення, стримувань і противаг не сковують її рухів і не обмежують її суджень. Читач «Несказаного», який, перегорнувши останню сторінку першого розділу книги, починає очікувати на трилер чи хоча б на детектив, ще не скоро дізнається те, що з перших сторінок знає Ханна – ні для того, ні для іншого нема підстав. Щоб усвідомити те, що Ханна знає і так, Лідії треба випливти на середину озера самій на човні посеред ночі, а матері дівчат – знайти потайну кишеньку в рюкзаку своєї найкращої доньки і стерти нарешті багаторічний шар пилу із її «улюблених» книжок. Роль Ханни в площині роману – дивитися туди, куди не дивиться більше ніхто, щоб бачити реальність, яка не губиться у множині віддзеркалень, реальність, як-вона-є.
А ще – в родинному домі Лі у Ханни є горище скарбів, якому позаздрив би сам Гастон Башляр. Ніхто ніколи не шукав і не шукатиме їх, бо дівчинка не забирає в свою «скарбницю» нічого такого, що могло б привабити увагу чи чого забракло б для створення чергової ілюзії успіху. На горищі в Ханни – нічого красивого і нічого корисного, проте цінність цих речей, які комусь могли б здатися просто купою непотребу, саме в тому, що тільки вона здатна скласти їм ціну. Ці речі, та ще спостереження Ханни, якими вона ні з ким не може поділитися, уособлюють реальність її існування. Мовчазна і мудра, Ханна й потім нічого не скаже мамі і нічим не дорікне батькові – і наприкінці роману вдруге стане причиною возз’єднання родини Лі і їхнім наступним шансом почати все заново.
В час, коли будь-які прояви дискримінації за расовою чи національною ознакою в більшості країн є протизаконними, а жінкам доступна освіта за всіма спеціальностями і всі види професійної чи іншої діяльності, Селесте Інґ пише роман про Америку 70-х років минулого століття, проблематика якого дивовижним чином виявляється актуальною. Бо задекларувати подолання стереотипів на загальнокультурному рівні і подолати їх на рівні особистісному – на жаль, не одне й те саме. Страждання від недолученості, гонитва за примарним успіхом, намагання відповідати якимось уявним стандартам і нав’язування іншим власного бачення «правильного» життя – зовсім не ретроспективний «привіт із 70-х». І те, що іноді (якщо не завжди) все, що треба – це не боятися сказати, досі зовсім не зайве нагадування.
Читайте також:
Селесте Інґ: «Роман не настільки охайний, як коротка історія»
