Навряд чи для когось може бути здивуванням той факт, що сучасна культура тяжіє до синтезу мистецтв, і хореографія – не виняток. Навіть більше: саме модерний танець свого часу формувався на основі переплетінь із іншими видами мистецтва та культурними явищами. Так, уже на початку 20 століття зароджуються такі напрямки, як contemporary dance та jazz-modern. Елементи сучасного танцю виникають як протест, відмова від класичного з його канонічністю. На відміну від класичного, він не надає рухам почуттів, а навпаки, дає змогу танцівникові отілити власні емоції, переживання, перетворюючи їх у рухи. Так з’являється мікс елементів сучасного, класичного танцю та східного мистецтва руху (цигун, йога, тайцзіцюань). Стає можливою відсутність чітко визначеної форми стилю, де на першому плані – внутрішні стани людини, відтворення екзистенційних пошуків, зрештою, самовияв. Показовим тут є твердження основоположниці contemporary dance Айседори Дункан: «Немає такої пози, такого руху чи жесту, які були б прекрасними самі по собі. Будь-який рух буде тільки тоді прекрасним, коли він правдиво та щиро виражає почуття і думки». Контемп спонукає хореографа відкритися повністю. Цьому сприяє імпровізація.
Танець, беручи за основу філософські, літературні твори (наприклад, Мері Вігман, яка на своєму першому виступі в 1916-му танцювала не музику, а текст, яким була «Пісня до танцю», її улюблена частина книги «Так казав Заратустра» Ф. Ніцше), все більше прагне відтворювати певні сюжети не як імітацію реальних подій, а безпосередньо як особистий життєвий досвід, тим самим стираючи межі між хореографом і глядачем. Як і в театральному змінюється роль драматурга, у мистецтві танцю уже з другої половини 20 ст. також набуває нових іпостасей місце балетмейстера й танцівника в постановці. У виконавця з’являється право вибору, можливість імпровізувати, а танцювальний простір децентралізується, партія соліста вже майже завжди відсутня, глядач має змогу обирати, на чому зосереджувати власну увагу.
Так, зі схожими тенденціями розвитку за хореографією і театром (зокрема, із відмовою від лінійності оповіді) все частіше помічається взаємопроникнення форм із імпровізаційними та перформативними елементами. І, врешті-решт, виникають перші танцтеатри в Америці та Європі: «Grand Union», «Living Theatre», театр «Wuppertal» Піни Бауш, який існує досі. Саме імпровізація в русі повністю чи лише частково замінює слова та, звертаючись до психосоматики людини, дає змогу дістатися найпотаємніших внутрішніх психологічних імпульсів. «Річ не в тім, як людина рухається, а чим вона керується», – вважала Піна Бауш, одна із основоположниць сучасного танцтеатру.
Здобутки світового танцтеатру знайшли своє відображення і в Україні наприкінці 20 – на початку 21 ст. Так, Раду Поклітару, Василь Козар, Христина Шишкарьова, Антон Овчинніков, Лариса Венедиктова, Руслан Баранов, Ірина Плотнікова формують навколо себе танцювальні осередки більш та менш відомі в культурному просторі. Проте нині процвітання танцтеатру Раду Поклітару «Kyiv Modern Ballet» та «Kozar Dance Theatre» Василя Козара – більше виняток із правил, адже через відсутність підтримки з боку держави та офіційних театральних інституцій танцювальні спектаклі більше побутують як проекти від певних танцювальних шкіл, деяких молодих театрів і за ініціативи окремих українських хореографів. Тому за такими постановками можна спостерігати періодично під час різних культурних заходів, зокрема конкурсів та фестивалів не тільки хореографічних, на яких у категорії «контемпорарі», «джаз-модерн», «контактна імпровізація» почасти трапляються саме танцювальні спектаклі (наприклад, на щорічному «Totem dance solo festival», «Feel the beet», «The Challenge», тощо), інколи навіть із залученням поезії, а й на таких, як міждисциплінарний фестиваль ГогольFest. Зокрема на минулорічному була можливість спостерігати не лише за постановками вітчизняних хореографів (перформанс «8», «Життя після очікувань» та ін.), а й за колабораціями з іноземними хореографами, наприклад, «Shulhan Aruch» – ізраїльсько-український спектакль, «Black Box» – спільна робота іспанського хореографа і київської танцювальної компанії «Totem Dance Group» та ін.
А вже на початку 2017-го танцдраму «Три сестри» за п’єсою Антона Чехова презентував Misanthrope theatre. Навіть бльше: в лютому-березні відбувся перший в Україні мандрівний фестиваль сучасної хореографії Travel Dance Festival «Точка перетину», який охопив Київ, Харків та Херсон, продемонструвавши, зокрема, й низку танцювальних спектаклів. Одним із його ініціаторів став хореограф Антон Овчинніков, який також є організатором щорічного київського фестивалю танцтеатру Zelyonka, що відбувався 1-9 квітня із залученням гостей із Німеччини, Франції, Польші, Литви, Білорусії.
А 29 квітня ввечері відбудеться показ вистави «Між нами», створеної відомим іспанським хореографом Чеві Мюрадаєм спільно з українською танцювальною компанією Totem Dance, що вперше побачила світ на минулорічному ГогольФесті. Спектакль заснований на поемі Шарля Бодлера «П’янійте» як своєрідний маніфест про кохання, пошуки власного шляху, радості руху до мрії й бажання бути щасливим. Виставу буде показано на території Totem Dance School.
Навесні також на нас чекає прем’єра від Раду Поклітару спектаклів, основою яких стали «Таємнича історія Бенджаміна Батона» Фіцжеральда (балет «Вгору по річці»), вірші Марини Цвєтаєвої (постановка «Варіації життя») під час вечору одноактних балетів, що відбудеться 25-26 квітня у стінах театру ім. І. Франка.
Театралізовані танцювальні постановки можна шукати також на найближчому фестивалі – Ukrainian Grand Prix, 30 квітня у Центрі культури та мистецтв Національного Авіаційного Університету.
Так, в Україні танцтеатр як відносно новий вид мистецтва перебуває на стадії розвитку і ще в пошуках свого глядача. Долучаймося й пам’ятаймо слова великої Піни Бауш: «Усе це мова, яку можна навчитися розуміти» і «Танцюйте, танцюйте, інакше нас втрачено»…
