Жадан Сергій. Тамплієри (Книги – ХХІ ; Meridian Czernowitz)
Остап Сливинський
Все найкраще, що було в «Житті Марії», перейшло й сюди. В «Тамплієрах» є мало впізнаваного жаданівського епосу, зовсім немає його фірмових героїв-марґіналів з абсурдно-трагікомічним шлейфом, який вони по собі лишають; абсурд тут, як кулька в дитячій грі, щоразу скочується в лунку трагедії, а не комізму – останнього й зовсім нема в цій дуже, дуже серйозній збірці.
Зате тут більше, ніж зазвичай у Жадана, символізму: «змії заповзають в наші будинки», «містом перетікає ріка», яка «розрізає світ», і «бритва зрізає пам’ять, мов очерет».
Але ще важливішим тут є історичний ландшафт, який відкривається, коли (ненадовго?..) глухне артилерія, опадає земля, здійнята в повітря вибухами снарядів; тоді відриваєш обличчя від землі, і повертається пам’ять – не твоя, але й не чужа. Просто це все вже було багато разів: «Все, як сто років тому, / час рухається по колу»; ці солдати вже сідали в потяг колись, ці жінки вже виводили з подвір’їв за руку своїх дітей – колись. І сто, і тисячу років тому.
Як не дивно (зрештою, чому дивно?), ця широта історичного бачення додає книжці спокою і ліризму. В ній майже нема надриву, властивого багатьом віршам з «Життя Марії»; практично нема агресії (за винятком хіба що вірша, в якому ліричний герой погрожує «вирізати» всіх, хто «тішився з його поразки й біди»).
«Тамплієри» – це крок від розпачу до надії, вихід з укриття, де були лише гуркіт і смерть, у місто, понищене, але сповнене запахами весни; за віршами Жадана можна креслити емоційну кардіограму наших 2010-х, і хтось, можливо, колись це зробить. «У нас буде багато втіх у житті, / на наших столах ще достатньо вина, / не думай про мертвих, про очниці пусті…». Зізнаймося, нам усім зараз потрібні слова, які рішуче перервали б секвенцію смерті, потік новин, які «б’ють під дих».
Жадан каже їх.
Євген Стасіневич
У новій книжці Жадана щось близько сорока поезій, і якщо уявити собі поетове вибране, з «Тамплієрів» туди мало б попасти текстів зо п’ять. Десь стільки само й тих, які хочеться завчити напам’ять («Як ми будували свої доми?», «Все, як сто років тому»). Чи мало це? Не знаю. Але торішнє «Життя Марії» встановило настільки високу планку, що «Тамплієри» (де однойменний цикл взагалі нічим не запам’ятовується) неминуче здаються кроком якщо й не назад, то кудись убік: туди, де біблійні конотації не розверзають під сюжетами (а поезія Жадана продовжує бути насамперед саме оповідною) безодень, а є радше акварельним тлом, ненав’язливим, але невідступним і від того дратуючим. Туди, де структура і строфіка тексту поету меш важливі за «меседж», де просодія безпомильно впізнавана, а розрахунок на декламацію часто спрощує (щоб не сказати – баналізує) текст як такий, особливо – якщо подивитися на кількість «яскравих» фіналів-пуантів. Це хрестовий похід рівно однієї людини, іншим іти за поетом важко, та й непотрібно. І ще: якщо в «Житті Марії» поет ішов на війну, то нині, здається, поступово й дуже втомленим з неї вертається («війна триває сторіччя / і триватиме ще роками»).
Перший вірш – «Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі» – (не)свідомий привіт через роки хрестоматійній «Пластунці N». Хоча дивна річ: тут і війна, і актуальність, і трагедія – але в тій давній поезії був ще надрив, який не проговорювався прямо, та від того вражав сильніше. Жадан у «Таплієрах» працює скоріше горизонтально, тематизуючи якомога більше явищ, не прокопуючи їх вглиб. Іноді час робити і таке, але чомусь усе одно прикро.
Галина Крук
Коли приступаєш до кожної нової книжки Сергія Жадана, то чуєшся трохи як на мінному полі – яку міну не зроби, шанувальники за кожну готові заклювати. Але це книжка написана ніби спеціально з розрахунку на мої медієвістичні уподобання й зацікавлення. Середньовіччя з його загадковою темрявою десь на ділянці між Босхом і Богом, чорне від сутан, під якими б’ються гарячі серця, багате на одкровення і чудеса віри, наше внутрішнє Середньовіччя , в якому ми опинилися останніми роками, дає Жаданові вийти із сутінок і вивести за собою тих, хто вірить у нього. Це поезія віри в прямому значенні цього слова, де нема загравання з публікою, як у попередніх Жаданових баладах із кримінальним антуражем та християнським підтекстом. І автор тут уже не звичний нам homo ludens, який бавився і стібався, загравав і підігравав, аж врешті обігравав часом сам себе, а людина, яка зрозуміла, наскільки все серйозно. Але гра не зникає зовсім, те, що є прикметами стилю Жадана (розхитування мови до крайніх меж розмовності, балансування на самому краю довершеної поетичної простоти за кров від банальності, заземлена об побут романтична надривність людських стосунків, ритмічна речитативність тощо) – не зникає, а підкріплюється новим життєвим досвідом. Досвід, що тяжить, гірчить, випробовує на міцність, переплавлює і дає нову якість. Як на мою думку, це найкраща з написаних поетичних книжок Жадана, яка ловить тебе, як рибу, розрізає по болючішій лінії, випотрошує, зішиває і дає тобі новий стартовий імпульс «пливи, рибо, пливи!» .
Цілик Ірина. Глибина різкості (Видавництво Meridian Czernowitz)
Остап Сливинський
Ірина Цілик написала надзвичайно інтимну, відверту й цілісну книжку. Замість останнього прикметника хтось, можливо, сказав би «одноманітну» чи «монотонну», – і по-своєму був би правий. Бо це – книжка про найважливіше, а його ніколи не буває багато. Воно вміститься на аркуш паперу, в кілька хвилин телефонної розмови, в тривожний рюкзак. Усе решта – кружляння довкола тих самих тем, повертання до того, що не відпускає. Вірші Цілик – про те, як одного дня озиваються невимовлені травми роду; про дитину, разом із якою ще раз проживаєш своє життя з самого початку, але вже немовби стереоскопічно; про чоловіка, який пішов на війну, залишивши по собі тривогу і відчуття крихкості повсякденних речей; про героїзм, який виявляється простою і самоочевидною річчю, як відповідь на мимохідь кинуте привітання, і ти сам (сама) не знаєш, як він з тобою стається.
«Як це сталося з нами всіма одразу, з кимось аж занадто?..» – ось, можливо, найважливіше питання, яке ставить Ірина Цілик, а відповіді нема, є лише глуха даність цього вділеного нам часу, з якого не втекти. Бо з власного часу, як і з власного тіла, нікуди не дінешся, і прийняти це – не слабкість, а мудрість.
Деякі з цих віршів, не маю сумніву, є – і залишаться – документом часу («не про війну», «в’єтнамки і берці», «жовтий жовтень»). Деякі можуть здатися аж надто буденними («Все як завжди…»). Але навіть найбуденніше (а може, найбуденніше насамперед) акумулює тривогу, яка в одну мить може розрядитися «безтямним болем», що від нього «витимеш собі у живіт».
Є одна цікава риса, яка споріднює «Глибину різкості» Ірини Цілик зі збіркою «Абрикоси Донбасу» минулорічної фіналістки «ЛітАкценту року» Люби Якимчук (до речі, згаданої у вірші Цілик «Це місце сили…»). В обох збірках є цикл, який ніби cтягує на себе «ковдру» всієї книжки, настільки він є емоційно концентрованим, драматичним і вистражданим. Обидва цикли – про війну, про її особистий досвід, непорівнянний ні з чим, що було до (і буде опісля?). У Цілик це – «в’єтнамки і берці», на тлі якого два наступні цикли, особливо сентиментальна «асфіксія», дещо бліднуть.
Євген Стасіневич
Якщо йти від назви: різкість у Цілик точно є, вміння ліпити фактурних персонажів було помітним вже в оповіданнях, а от глибини – як розвитку і не-статичності – бракує: перед нами радше живі фотографії, ніж повноцінні короткометражки. Цілик часто показує одного чи кількох персонажів, а потім починає про них розмірковувати: розвитку нема, натомість – симпатична рефлексія. Поетку часто ведуть рими, спосіб непевний і «любительський», але в часи позірної над-ускладненості він може здатися навіть зухвалим. Та головне – Цілик віднаходить потрібну інтонацію: про сьогодення і війну вона говорить без надриву й істерик («В’єтнамки і берці»). Рівно і спокійно. Звісно, за тим, що трагедії стали буденністю, є своя, не менш страшніша за самі трагедії реальність, але це не привід заламувати руки. Краще спробувати бути розважливою – це в нинішніх умовах може чіпляти читача куди ефективніше. Тим паче, зовнішньої ефектності в цих текстах нема. Видно – такі вірші можуть пережити побутування в соцмережі.
Стовідсоткових хітів на зразок «Сукні» геть мало, але і «випадкових» поезій небагато. Точніше, всі ці вірші по-своєму необов’язкові (для нас), бо дуже приватні, як щоденникові записи: від того може бути незручно, неначе підгледів щось відверто чуже. В цьому – шарм цих текстів, але в цьому ж і очевидні обмеження такої поезії: прочитаному можна співпереживати, але вжитися в це неможливо. Це надто стосується однієї людини, однієї конкретної Іри Цілик – хай про які звичайні (чи – тепер уже звичайні) ситуації вона говорила б. Відповіді на свої питання читач там навряд знайде – але почує проникливу й чесну розповідь: так, сентиментальну, вочевидь, багато в чому (і навіть програмно) наївну, без сумніву, часто невигадливу. Але живу й позбавлену популярних, проте давно вже нудних поетичних поз – і за це їй можна багато що простити. Аби така щиросердність не стала точно вивіреним рецептом надалі.
Галина Крук
Поетична книга Ірини Цілик «Глибина різкості» – це дуже несподівана і жива у своїй непричесаності книга чуттєвих подробиць, упізнаваних та чіпких деталей, фактурних характерів та всього того кінематографічного м’яса, із якого можна зняти не одну яскраву короткометражку. Ірина привносить в поезію (починаючи вже із самої назви) операторські прийоми та способи візуалізації оповіді, всі ці наїзди уявної камери, накладання різних часових планів, вшивання матерії сну в мішковину буденності, загортання мимовільних побутових осяянь в шарудкий обгортковий папір літератури (усі ці алюзії та ремінісценсії). Моментами життя не поміщається у вірші й виламується з нього то надто розмовною формою «зірок ти-ищі» чи «тітьки зірок», то позірно недбалою неточністю рими. Може, тому, що це книжка про невловиме – те, що не зафіксуєш на жодній фотографії – «згустки сполоханого світла», «розмиті наміри жестів», приватні спроби зрозуміти війну і життя. Часом, як на мене, тут забагато слів, часом муляє якась неточна емоційна деталь – але так часто буває – коли намагаєшся різко пірнути на глибину.
Савка Мар’яна, Кіяновська Маріанна. Листи з Литви / Листи зі Львова (ВСЛ)
Остап Сливинський
«…вірш. Чи усе-таки лист?» – запитує Маріанна Кіяновська в одному з текстів цієї книжки-тандему.
І дійсно, що це – листи-вірші чи вірші-листи? На якій основі приготований цей напій? На мою думку, найсуттєвіше питання, яке ставить (але на яке аж ніяк не відповідає) ця книжка – про межі літератури. Так, знову воно. В одному з текстів Кіяновської ця амбівалентність сформульована гранично стисло: «Віршолисти — це (не?) література».
А питання суттєве, бо, перепрошую за тон судового засідателя, це – питання про критерії. Якщо це епістолярій, то просимо шановних критиків притримати своє начиння: листи до подруги чи друга (навіть якщо сам автор вирішує їх опублікувати) – справа приватна, застереження можуть виникати хіба що до способу їх подачі.
Якщо ж це все-таки літературні твори, а не паралітература…
Якщо ж пристати (що, вочевидь, було б наймудріше) на те, що це якийсь третій вид, то забіг цієї оригінальної і під багатьма оглядами цікавої книжки у фіналі премії «ЛітАкценту» трохи нагадує товариський матч, який чомусь опинився в розкладі ігор офіційного чемпіонату. Всі гравці – професійні й досвідчені, а от грають «на щось своє».
Логічно запитати: а чи є в цій збірці тексти, які можуть достойно змагатися в «загальній ваговій категорії», поза контекстом книжки (та ідеї)? Є, їх кілька. Наприклад, гарна лірична мініатюра Мар’яни Савки за 11 листопада 2015 року, де є такі рядки: «А по всім залишиться, по всім — / Чорний птах у заростях ожини. / Тільки сад у всесвіті пустім / Як душа стоїть, без одежини. (…) А по всім залишиться… Вода, / Аквареллю неба, синя-синя. / Осінь у саду така руда — / Як смішне дівча із ластовинням».
Євген Стасіневич
Вірші-листи, за публікацією яких у фейсбуці багато з нас слідкували в режимі онлайн, вийшли книжкою – це логічно, та чи виправдано? Чи, бува, не втрачається щось важливе й сутнісне, коли такі тексти (реакція на тут-і-тепер, відповідь на попередній лист) поміщають під книжкову обкладинку? Здається – ні. Як і у випадку з поезією Цілик, вірші Кіяновської й Савки випробування друком проходять легко й безболісно. Інша річ – які саме ці тексти, що нового в собі вони несуть (бо ж одне із «завдань» поезії, якщо досі можна про таке говорити – постійна само-ре-актуалізація, вихід за межі)? З одного боку, маємо два різні поетичні темпераменти: де в Кіяновської запал, візіонерство й перманентне «горіння» («Я роблю те, що вмію, хочу, мушу / Казала бабця: так спасають душу»), там у Савки розважливість, спокій і апологія «нормальності» («Я з відстані часу міркую, чи досить устигла, Чи ті невеликі плоди — справді ягода стиглі»). І це добре: після запальних зізнань-прозрінь однієї на текстах другої відпочиваєш, немов присівши на теплий камінь. Хоча враження й не відпускає: у текстах Кіяновської чогось суто поетичного більше: вона відвертіша, вона копає глибше, вона сильніше ризикує – і в плані техніки також.
До речі, про неї. Це і буде «з іншого боку»: багато що тут сприймається як ностальгійне ретро, ритміка і метрика іноді вкрай старомодні (та знову – тексти Кіяновської куди гнучкіші), немов сам формат епістолярію надає цим текстам «благородної потертості», але от чи добре це для сьогоднішньої поезії – питання. Десь згадуються «Листи в Україну» Андруховича, десь просто відчутно подув 1990-х: перші спроби бути максимально розкутим публічно, перші погляди звідти сюди. Одне слово, перед нами центрально-східноєвропейська книжка (координати тут, нагадую, Литва-Львів): поетки обговорюють прочитані книжки, згадують напівбогемну юність, розмірковують про дорослість, дітей, власний творчий метод, звісно, не оминають і війни. Намагаються вхопити момент. І все це страшенно мило і душевно, іноді – не без серйозних прозрінь і знахідок, але оте питання залишається: що це додає поезії як такій? Демонстрація того, як побут – і творчий також – добре заганяється у вірші? Ну, що ж – варіант.
Галина Крук
Українська література не надто «балувана» різними формами авторської публічної інтимності. Останнє, що спадає на думку в такому стилі – це багате на теплі інтонації та різні жіночі авторські одкровення листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської, яке суттєво доповнює академічно-вихолощені та канонічно-заполіровані образи обох письменниць. «Листи з Литви. Листи зі Львова» Маріанни Кіяновської і Мар’яни Савки теж доповнюють літературні сильветки авторок живими, емоційними, часом аж надто людськими деталями. В цьому є чимала сміливість – відкритися у своїй слабкості, довіритися читачеві – і саме за цю довіру, підозрюю, читачі відчувають відданість. Це пізнавальна книжка для кожного, хто намагається зрозуміти жінку в її, так би мовити, природному ландшафті, в її гармонії зі своїм жіночим (у найкращому сенсі цього слова), жінку без надриву, виважену життєвим досвідом і зреалізовану в своїй справі життя. З іншого боку – у цьому є чималий ризик – стати занадто зрозумілою і прочитуваною, відкрити всі карти. Не відкрили, а тільки привідкрили, кожна в свій спосіб, Маріанна – з перспективою освоєння нових земель, Мар’яна – з натяком на широку гаму гарячіших емоцій. Але здається, що найсокровенніше, найглибинніше і найінтимніше вони таки не довірили листам
Белей Лесь. Книга про ліс (ВСЛ)
Остап Сливинський
«Книга про ліс» Леся Белея – так, само, як і «Verde (рослинність)» Юлії Стахівської, торішньої фіналістки «ЛітАкценту» – є поетичним походом у природу, але аж ніяк не виходом з міста. Те, що природа – лише один із конструктів культури, автори цих книжок розуміють, а принаймні, відчувають дуже добре; їм чуже наївне зворушення втомленого рутиною містянина, яке охоплює його, тільки-но він виходить за міські рогатки.
Белей – дещо відсторонений і прохолодний, здається, ніби він старанно обмацує дно перед тим, як поплисти водами вірша; іноді ця прорахованість створює враження мало не «твору на задану тему», і лише якийсь рядок чи фраза рятують текст від скочування в кліше – ніби зітхання чи зойк, здригання руки.
На перший погляд, у книжці все просто: перший розділ («In silva») – про ліс, другий («Ex silva») – про все, що лісом не є: місто, війну, любов… Насправді ж усе дещо складніше. Річ у тому, що Лесь Белей – своєрідний байкар, тому природа в нього аж ніяк не є ідеальною моделлю «людської відсутності». Справді: як у класичній байці, у циклі «In silva» обмаль людей, точніше, їх практично немає (за винятком невідомого самогубця та лісоруба, який вже настільки злився з природним краєвидом, що його на око й не вирізниш), зате аж надто багато людського. В усьому іншому байка Белея – цілком некласична, без «моралі», без завершених сюжетів, позначена пусткою й абсурдом: про «скнару-граба», який ховав у дуплі власний плід, аж поки він не проріс там («малий граб розколов стовбур старого»); про «лісового цикаду», такого собі приземленого «охоронця традиційних цінностей», який вчить сина, що крила – для того, аби прикривати спину, а не літати…
У другому розділі, де немає такого наскрізного сюжету, як у першому, без деяких слабших віршів, здається, можна було б легко обійтися («Голий обід», «Квітка»). Але й тут є вірші й окремі рядки, які хочеться запам’ятовувати і повторювати про себе – як-от цей безжально-точний діагноз натовпу посттоталітарного міста: «тут не танцюють, / аби глухі не подумали, що / мають справу з божевільними» («Тиша у кадрі»). Або рядки з вірша «Post bellum», такі актуальні зараз, у сумний час скалічених війною чоловіків: «мої діти уже не просять мене / розказати їм казку // дружина каже що / зраджує мені колишньому / зі мною сьогоднішнім».
Євген Стасіневич
Насправді про ліс як такий тут більш-менш половина текстів (in silva) – друга частина книги (eх silva) про щось інше: любов, стосунки, місто, актуальне сьогодення. І це може розчарувати: починаючи читати, розумієш, що перед тобою, певно, книжка, де не знайдеться місця жодній людині (один лісник і один мисливець не рахуються) – і такий задум підкуповує. Аби швидко обманути. Тут є вірші майже-ієрогліфи, вірші-уробороси («взимку на землі починає стигнути вода»); є й такі, які можна подавати в читанках для молодших класів («молочний туман») – заразом демонструючи дітям, що таке верлібр. Можна подумати, що Белей протиставляє ліс як природність, із його жорстокістю і невблаганністю (точніше – відсутністю такої системи координат), місту як вимираючій зоні, де навіть людські пристрасті виглядають присипаними пилом і скам’янілими (взагалі інтимна лірика тут слабке місце: штампи, затерті порівняння; куди жвавішими виглядає саме урбаністика – «Пустоцвіт», «Друге пришестя Боплана»). Але ні – така дихотомія не підтверджується: ці тексти могли б існувати цілком окремо, як різні книжки, самодостатні, якщо хочете, цикли, і їх могло би бути навіть не два.
Так, у Белея хороше почуття ритму, є поетична думка, а не лише змалювання статичних картин і станів. Але ось щодо верлібру: сьогодні від нього, побачивши і прочитавши стільки всього (навіть у рамках цього покоління), чекаєш значно більшого: не так закріплення пройденого, як прориву кудись далі. Хай навіть у ліс, аби подалі від сто разів і в однаковий спосіб описаного сьогодення. Та поки – «у бурдюках вино / у наплічниках – сухарі / дотлівають спалені пустирі».
Галина Крук
«Книга про ліс» Леся Белея підтверджує те, що людина насправді скрізь шукає себе, все, що вона може знати про ліс, виходить із її життєвого і філологічного досвіду, як із лісу, і саме тут – на узліссі людини – починаються несподівані відкриття та парадоксальні твердження на зразок «пам’ять це смерть» чи «поза лісом нема нічого прямого», чи «у лісорубі було більше лісу, ніж в інших людей». Заходячи в ліс, автор освоює його, прочитує усе там присутнє через своє людське, олюднює й обтісує. І мені стає тоскно за оберненим Лишежиним прочитуванням свого людського через природу, розчиненням у ній – воно мені ближче. Натомість там, де починається про ліс людей та різні вигадливі та химерні форми урбаністики, криві людських доль та переплітання свого і чужого, автор набагато переконливіший і йому вдається підмітити таке, що стрепенешся, як підстрелена – «про любов як попільницю, яка пам’ятає всі вогники цигарок, які на ній загасили», «тут повно людей, але вони тобі не люди», «і тільки тепер, коли прапори позлітали з міста, \ немов листя, що перебуло морози, \ коли ми подужали проковтнути жалобу, що пустила коріння у наші горла…», «у цій країні колеса не бувають ідеально круглими». Позитив герметичної поезії в тому, що її можна розуміти, як сам(сама) собі схочеш, хоча потім не полишає питання – а чи в той ліс я зайшла, що й автор? а чи з того самого лісу я вийшла?
Мельників Ростислав. Апокрифи степу (ВСЛ)
Остап Сливинський
Книжка «вибрано-зібраного» Ростислава Мельникова за 1992–2012 роки повертає нас у трепетні вкраїнські дев’яності. «Як тоді писалось нам, як натхненно нам жилося», – хочеться вторувати класикові. Ох, усі ці напіваматорські поезо-бардо-фестивалі, «Срібні підкови», ірпінські семінари творчої молоді, богемні генделі, дешевий коньяк і сині «ел-еми»… перепрошую, захопився. Ну, добре, а хто пам’ятає поезію, яка тоді читалася – під музику і так? Слабо пригадується, правда ж? У такому разі – відкривайте «Апокрифи степу».
Тут – усе в правильних пропорціях, за традиційним, можна сказати, рецептом. Трохи фольклоризму, трохи язичництва, трохи біблійних алюзій; усе приправлене соусом філологічних ігор (ці паліндроми та фігурні вірші, це «бароко дев’яностих» – так-так, пам’ятаємо) і характерним для епохи пафосом. Так, із великих літер у цій книжці можна було б збудувати окрему капличку. А словами, виділеними напівжирним курсивом, засіяти священну грядку.
З усіх перелічених вище складників утворюється трохи навіжений коктейль: в одному вірші можуть сусідити Месія, Йона, Ніневія, галли, античні амфори, ворожки, Сторожа Богів і запорозьке лицарство. Я не кажу, що не можуть сусідити в принципі – поезія може собі дозволити водити слова якими завгодно «незнаними шляхами». Але яка ж мусить бути логічна конструкція вірша, щоби втримати на собі весь цей тягар! А зі, скажімо так, логікою розгортання образів у цій поезії бувають проблеми. Наприклад: «Снять Дракони / півкулями Мозку на Осінь / І Сторожа Богів / наче Колесо / з Осі / Обриває Галактики Розклад Відчалення». Або: «Ти плачеш, Йоно? — крапку став і небо спинить / Оскілля часу черевом Буття наріжним — / Там: у пустелі келій роздоріжжям стигми / Месії на вустах пророка, скутих віршем».
О’кей, герметизм (так написав зовсім недавно про «Апокрифи степу» Олег Коцарев, і сперечатися з ним не буду). Але буває такий герметизм, як «невловимий Джо»: його й «розгерметизовувати» якось неохота. Бо звідкілясь ми вже це все знаємо, знаємо.
Євген Стасіневич
По суті, перед нами вибране за 20 років, та оскільки окремо наголошується на оригінальності книжки, варто її так і сприймати. Що ми бачимо з дня сьогоднішнього? Малоцікаві й давно (й значно краще) відпрацьовані іншими ігри з візуальним письмом (ноу-хау – виділені жирним шрифтом слова і рядки, що є назвами текстів); буцімто-герметизм і складна система алюзій, що швидко обертаються трюїзмами і майже несмаком («я одягну небо вже після / того / як взую асфальт / і пов’яжу на шию / чорну хмарину»; «кремація мрії останньої»; «І / самота / певне / як місячні» – побіжно зазначу, що й еротизм тут двозначний і вкрай несимпатичний). «Цілісна картина степового континууму» (так кажуть в післямові) виявляється не так явищем регіональної поезії, яка намагається віднайти власну сутність і не бути схожою на все «провідне» і «центральне», скільки явищем значною мірою провінційним. У своїх пошуках нового або ж певної обірваної традиції ця поезія не помічає, як стає архаїчною – не в значенні прийому чи способу стилізації, а як те «автентичне», що найперше призводить до малоцікавої тавтології, стаючи річчю в собі. Барокові орнаменти стають зашморгом на шиї цих віршів, часто – мертвонароджених. Книжність Мельникова грає з ним дуже злий жарт – яскравими тут здаються майже виключно цитати з чужих текстів.
І вдалими виглядають ті верлібри, де поет не «наганяє сугестії», тримаючи ритм: «поїзди моєї республіки», «час рибалити». Тому «апокрифи» тут не підходить – нічого нового й єретичного до історії української поезії (навіть лише книжної) ці тексти не додають. Радше палімпсести – письмо поверх чогось, що нав’язливо проступає, і йдеться не про підморгування Семенку чи Йогансену, ні. Йдеться про ті поетичні практики 90-х – пост-вісімдесятницька пере-ускладненість письма, захват відкриттям умовно нових імен і прийомів, витворення своїх койне, – які могли здаватися свіжими тоді і плоди яких часто незручно читати тепер. Взагалі, в шорт-лісті цьогоріч чимало книг, які двадцять років назад сприймалися б на ура: Савка-Кіяновська, Белей, ось іще Мельників. Але не сьогодні. Тому – книжка на рідкісного любителя: для тих, кому важко примиритися з усім «сучасним» і хто постійно оглядається на минуле, шукаючи легітимації для нового слова. Книжка як свідчення фатального запізнення і несвоєчасності – поетики, поета, способу висловлювання. А ілюстрації хороші.
Галина Крук
Книга Р. Мельникова «Апокрифи степу» задекларована в анотації як «своєрідний зріз поетичного доробку», але це явно не зріз по-живому. Вистояність, часова дистанція, а також характер зібрано-дібраного надають цій поетичній книжці вишукано-філософського, проте далеко не популярного академізму. Книжка містить так багато філологічних пластів та нашарувань, що можна розкопувати і розкопувати, а до степу – так і не докопатися. І хоч автор завбачливо підкидає нам виділені в тексті ключі-дешифратори та смачні та багатозначні метафори-підказки (як-от «похилі вежі речень», «акваріум неба», «жовток ворожіння», «суцільна отесаність каменю»), щоб кожен бажаючий міг пройти по них, як по камінцях, не впавши у каламутні води сьогодення, але часом хочеться чогось нерукотворного, живого і необмеженого формою, як пекучий суховій зі степу, як неотесаність земляної грудки, як вибрик неконтрольованої емоції. З іншого боку, усвідомлюєш, що саме так писали в часи моєї молодості, а тепер так не пишуть, – додаєш чи то з жалем, чи то з якимось незрозумілим філологічним сум’яттям.
Улюблений сайт літературної критики
