Існує, напевно, одним-однісіньке хоббі, яке об’єднує ціле людство незалежно від освіти, громадянства, раси, етнічності чи класу: всі ми любимо зловтішно оголошувати кінець світу (яким ми його знаємо). Наприклад, у 2014 році читацький загал зловтішно констатував кінець Букерівської премії (якою ми її знаємо). Саме в 2014 році премію, на яку доти могли претендувати лише громадяни Співдружності націй, Ірландії та Зімбабве, відкрили для всіх, хто пише англійською та публікувався у Британії. Читачі побоювалися, що премія втратить своє упізнаване обличчя під тиском потужнішого американського видавничого ринку, значну частину якого займає Велика П’ятірка видавців (Hachette, Macmillan, HarperCollins, Simon & Schuster, Penguin Random House) – а це не сприяє урізноманітненню літератури. Існували підозри, що короткі списки Букера відтепер дублюватимуть перелік комерційно успішних видань, які вже зібрали нагороди по той бік Атлантичного океану.
Журі Букерівської премії, втім, не квапилося втілювати в життя апокаліптичні прогнози найзавзятіших панікерів. Скажімо, цьогорічному шортлістові можна закинути що завгодно, крім передбачуваності: до нього не увійшли літературні титани (хоча цього року вийшли нові романи Джуліана Барнза, Ієна Мак’Юена, Джона Кутзее, Зейді Сміт та інших улюбленців публіки). Натомість із шести обраних романів половину складали видання маленьких видавництв, а серед авторів були й дебютанти. (Лише одна авторка – Дебора Леві – вже знайома тим, хто не перший рік стежить за Букерівськими списками.) Крім того, значна частина відзначених авторів пише про множинні ідентичності й нестандартний, рідше описуваний досвід (скажімо, імігрантів або представників етнічних меншин).
Щоправда, цьогоріч нарешті відбулося те, чого всі так боялися. За три роки після зміни правил Букерівську премію вперше здобув американець. Роман «Запроданець» («The Sellout») Пола Бітті у Британії видало невелике незалежне видавництво Oneworld, яке опублікувало й минулорічного переможця Букерівської премії («Коротку історію семи убивств» Марлона Джеймса). Перед тим від «Запроданця» відмовилося 18 інших британських видавців, які тепер, імовірно, кусають лікті – вони-бо вважали, що роман надто закорінений у американські реалії, аби здобути успіх у старенькій Європі.
Витоки в «Запроданця», як на те, досконало європейські. Це люта, ядуча, всеохопна сатира цілком у дусі «Скромної пропозиції» Джонатана Свіфта, де, як пам’ятаємо, оповідач пропонував бідноті покращити своє матеріальне становище, продаючи немовлят у їжу багатіям. Вчинки головного героя «Запроданця» не набагато менш обурливі: він-бо відновлює сегрегацію і рабовласництво в одному окремо взятому американському містечку, хоча й зі шляхетною метою. Він намагається бодай на такий спосіб привернути увагу влади до проблем і потреб злиденного містечка, яке стерли з карт, аби не псувало статистики навколишнім районам. Дійшовши висновку, що суспільство значно більше хвилюють освітні потреби білих дітей, ніж чорних, він оголошує місцеву школу – де білих дітей не було зроду-віку – виключно етнічною. Влада і широкий загал беруться долати позірну несправедливість, і так у головного героя починаються великі клопоти.
На початку роману він із лави підсудних повідомляє читачеві: «Мабуть, складно повірити, коли таке говорить чорношкірий, але я ніколи нічого не крав». (Роман у вигляді монологу, адресованого присяжним, який змушує читачів винести етичний присуд – також європейський імпорт: хто перший скаже «Лоліта»?). Йде судовий процес «Me vs The United States of America» – «Я проти Сполучених Штатів Америки», де «Я» (Me) – ім’я головного героя. «Я» пропонує читачам винести смертний вирок ілюзії пострасової Америки, заспокійливим мріям інтелектуалів про те, що з расизмом покінчено.
Проти чого скерований гнів головного героя?
1) Проти того різновиду ліберальної культури, за якого ритуальні кивки у напрямку чужих травм підміняють реальне визнання особистості й окремішності іншого («Мої найкращі друзі – Музей африканського мистецтва, Музей Голокосту, Музей американських індіанців і Музей жінок у мистецтві»; за аналогією до улюбленої фрази всіх расистів «Я не расист, у мене є друг-чорношкірий»).
2) Проти того факту, що сегрегація й історичний досвід рабства – це й далі єдине, що визначає культурну ідентичність значної частини чорношкірих громадян США, і об’єднує їх як спільноту. (Коли головний герой «Запроданця» намагається виховати в своєму пропащому містечкові сяке-таке громадянське суспільство, він цілком ефективно гуртує містян, розклеюючи в автобусі плакати «Сидіння лише для білих».)
Але й 3) проти новітньої культури чутливості, яка межує з історичною амнезією. Головний герой кпить над персонажем, який переписує Марка Твена, заміняючи слово «ніггер» на «боєць», а «раб» – на «чорношкірий доброволець». (Це давня проблема: що робити, особливо у педагогічному контексті, з етнонімами, які стали пейоративами? Давніша література ними рясніє. Український відповідник – слово «жид» у творах 19 століття).
4) Проти наївної віри в те, що «Лінкольн вів Громадянську війну за скасування рабства, а США вступили у Другу світову, аби захистити євреїв і демократію в цілому світі». Ці ілюзії «не дають країні, яка увесь час красується перед дзеркалом, справді побачити себе і згадати всіх своїх жертв».
5) Проти масової культури, у якій чорношкірим відведено єдину роль – злочинця, соціальної проблеми, яку потрібно вирішити: «Ми почуваємося невинними лише тоді, коли справді скоїли злочин, бо це рятує нас від когнітивного дисонансу: як це – чорний і не винен?»
Подекуди роман аж надто прямолінійний у своїй сатирі (скажімо, коли головний герой береться відшукати своєму містечкові місто-побратима, то йому відмовляє навіть Чорнобиль, покликаючись на те, що Дікенс у штаті Каліфорнія надто легковажно ставиться до захисту довкілля). Подекуди роман аж надто прив’язаний до американських реалій і маловчитний тими, хто не стежить за останніми подіями у США (акції Black Lives Matter проти поліцейського свавілля щодо чорношкірих і т.д.).
Втім, попри усі можливі критичні зауваги, цей роман зворушливий у своїй тотожності форми і змісту. Обурливий і злий роман «Запроданець», який розкидається пейоративами на адресу всіх, хто не встиг утекти, у чомусь тотожний обурливій стратегії свого головного героя. І роман, і його головний герой намагаються викликати праведний гнів приспаної міфом про власну ліберальність публіки, аби та стрепенулася і зрозуміла, що суспільство й далі не позбулося своїх історичних травм і травмочок. Що-що, а епатувати й порушувати усталений етикет їм цілком вдається: «У переповненому театрі не можна кричати “Горимо!” А я прошепотів “расизм” у пострасовому світі».
