Те, що у четвер 13-го жовтня Нобелівську премію з літератури отримав американський співак Боб Ділан, обговорювали навіть люди дуже далекі від літератури. Публіку вразило кілька фактів, які варто розглянути окремо. По-перше, головну літературну премію отримав не письменник, а музикант, щоправда, «за створення нової поетичної мови у великій американській пісенній традиції». Це викликало різні реакції: нестримну радість і спогади про те, як уперше почув «Blowin’ in the Wind», думки про літературу, що поступово трансформується, зловтіху, бо «література настільки занепадає», що нагороди віддають вже й музикантам, і обурення тим, що Нобелівку дали Ділану, а не Роту/Адонісу/а Еко взагалі не дочекався.
По-друге, цьогорічне нагородження не має звичного присмаку високочолості, адже лауреата всі знають, всі слухали – принаймні кілька найвідоміших композицій. Тож соціальні мережі не розривалися від запитань на кшталт «Отримав Нобелівку Кендзабу-хто?» і постів на тему того, що «ми читали це ще до того, як воно стало мейнстрімом». А періодичні видання, навіть у швидких повідомленнях, дали не короткий переклад статті англійської Вікіпедії про лауреата, а трохи більше.
По-третє, Нобелівська премія знову стала досить непередбачуваною. Якщо ще минулого року, орієнтуючись на принцип «від протилежного» – кому давно не давали, за що давно не давали,– ми могли передбачити тріумф Світлани Алексієвич, то цього року як читачі (слухачі?), так і букмекери розводили руками: ставки на Ділана були не найвищими. Останні, думаю, потім руки ще й потирали. Після оголошення постійний секретар Шведської академії Сара Даніус заявила, що рішення академії «не було важким» і вона сподівається, що академію не буде піддано критиці за такий вибір. Тож бурхливе обговорення Нобелівський комітет, звичайно, передбачав і, цілком можливо, на нього сподівався: настав час підняти літературну Нобелівку в топ у гугл-пошуках.
Преса наживку заковтнула, частково відбилася іронією та риторичними питаннями, а частково залучила авторитетів, які запевнили: «Боб Ділан – це круто». Причому, звичайно, різні континенти та різні країни відреагували на новину зовсім по-різному – залежно від власної консервативності і близькості до культурного контексту самого Боба Ділана.
Традиційна Британія, яка звикла забирати Нобелівки собі, поповнюючи таким чином власний літературний канон, була ввічливо-стриманою: так вітає з перемогою той, хто вважав себе значно достойнішим за лауреата.
У The Guardian були особливо обережними у висловах і похвалі: дрібка критики, дрібка похвали і ще менше аналітики. Оглядач Річард Вільямс кілька разів повторив очевидний факт, що творчість Боба Ділана навряд чи можна назвати літературою у старому-класичному розумінні, проте це не применшує його заслуг перед культурою, а феміністка Наталі Кон-ю зазначила, що нагородження Боба Ділана – це аж ніяк не сюрприз, бо премію отримав «черговий білий чоловік», і саме за це Нобелівський комітет варто критикувати, а зовсім не за те, що Ділан буцімто лише музикант.
У ВВС завбачливо нагадали: у статуті Нобелівського комітету наголошується, що «літературою є не тільки белетристика, але також й інші твори, які за формою або ж за стилем представляють літературну цінність». А музичний оглядач Арва Хейдер запропонувала список із дванадцяти музикантів, які також заслуговують на головну літературну нагороду. Серед них – і Леонард Коен «за сатиру», і Джоні Мітчелл «за делікатну потужність» пісень, і Каньє Вест, бо він може «додати зіркового блиску церемонії». Остання номінація, вочевидь, нівелює позірну серйозність попередніх, перетворюючи Нобелівку на філіал Ґреммі, і то не найкращий. Проте загалом всі матеріали ВВС написано у благодушному, хай і не безумовно-захопленому дусі.
Німецька Zeit назвав рішення комітету дати премію «пророку іншої Америки» «безсумнівно правильним», наголосивши на тому, що лірика Ділана цілком вписується в американську поетичну традицію. Макс Дакс зі Spiegel пішов далі і глибше, адже вдався до текстуального аналізу (finally!) і розібрав найвідоміші рядки Діланової лірики, довівши, що лауреат навіть дуже нічого, хоч би що там дзижчали консерватори. Німцям і не було причин хвилюватися: за останніх 20 років у них були і Ґерта Мюллер (2009), і Ґюнтер Ґрасс (1999).
Французи більше бідкалися, ніж аналізували і, тим паче, вітали. Брюно Корті з Le Figaro сподівався, що премію матиме Делілло чи Рот, а Єлена Скаппатіччі вбачала в усьому цьому велику авантюру нобелівського комітету. Кумедно виглядає інше: визначаючи, що таке література, французькі журналісти покликалися винятково на Сартра, Гонкурів та інших відомих мертвих французів.
Італійців більше цікавила соціально-гуманістична складова лірики лауреата: протест проти війни, расизму й соціальної нерівності, а також зв’язок творчості музиканта з народною традицією. Здається, вже цього для консервативних італійських журналістів було б досить, аби нагородити когось Нобелівкою.
Американська преса із зрозумілих причин прийняла лауреата значно тепліше за європейські видання. Адже це не лише перший музикантом, який отримав Нобелівську премію з літератури, а й перший американець за останні 23 роки, який повезе додому престижну нагороду. До того аж 1993-го року була Тоні Моррісон, авторка романів «Милосердя», «Джаз», «Пісня Соломона», «Улюблена».
У The New Yorker з’явився великий матеріал, у якому більш і менш відомі автори, критики та музиканти розповідали, які пісні Ділана вони люблять найбільше. Серед дописувачів – чудова документалістка Джудіт Турман, американська письменниця азійського походження Хуа Хсу, письменниця і професорка Гарвардського університету Джилл Лепор і чимало інших. Так редакція The New Yorker, певне, хотіла не лише розширити межі розуміння поняття «словесне мистецтво», а й надати Ділану трохи «запозиченого авторитету», адже читачі схильні довіряти тим авторам, яких вони люблять і читають. Бо коли сам легендарний критик Річард Броді зізнається, що лірика Ділана ще в 70-х запала у його голову, нам хочеться ще раз повернутися до альбому «Before the Flood», аби переслухати його уважніше.
У The New York Times журналісти перетворили тріумф Боба Ділана на цілу революцію в літературі та визначенні того, що таке література взагалі. Задум непоганий, але надмір синонімів слів «блискучий» і «сліпучий» перетворили статтю на відвертий панегірик лауреатові.
Гіллель Італі і Карл Ріттер із The Washington Post слушно зауважили тенденцію Нобелівського комітету відходити від класичного фікшн у бік інших жанрів і згадали, якою бурхливою була реакція 1997-го року, коли премію отримав італійський драматург і сценарист Даріо Фо. Сьогодні Нобелівка Фо вже нікого не дивує, і так само, думаю, буде з Діланом років за п’ять.
Російська преса, звичайно, не обійшлася без коментарів обуреного Юрія Лози, який уже встиг назвати лауреата «недостойним», бо «Немає там у нього ніяких віршів! Їх знати ніхто не знає і ніхто не чув!», випадів Едуарда Лімонова у бік «куплетиста» Ділана і коментаря сумновідомого Сергія Лук’яненка, який, звичайно, побачив у цьому «руку Америки» та «профанацію та девальвацію» нагороди. Письменник Віктор Єрофєєв навпаки відносно схвально відгукнувся про рішення Нобелівського комітету, проте цей відгук потонув у хорі невдоволених – причому невдоволених не естетично, а ідеологічно. Навіть видання «Уральский рабочий» не лишилося осторонь і без жодних вигань приватизувало Ділана, зазначивши, що його предки – з Росії.
Професійні письменники відреагували на цьогорічне вручення діаметрально протилежним чином. Якщо Тоні Моррісон назвала вибір журі «вражаючим», а Джойс Керол Оутс (яка й сама на нагороду претендує) зазначила, що Діланові «музика і лірика завжди здавалися, в найглибшому сенсі, літературними», то Ірвін Велш ущипливо написав, що це «ностальгійна нагорода від старих хіппі», а ліванський романіст Рабі Аламеддін у твіттері взагалі обурився: «Боб Ділан, який отримує Нобелівську премію в галузі літератури, – це як місіс Філдс (компанія «Mrs. Fields Cookie Company», відома своїм печивом з шоколадом – Б. Р.), якій присуджують три зірки Мішлен». І, згадуючи премію 1953-го року, додав: «Це майже так само безглуздо, як Вінстон Черчилль». Звичайні інтернет-дописувачі поставилися до новин з оптимізмом та легкою іронією щодо Муракамі, який, здається, поступово стає нобелівським Дікапріо, тільки премію йому навряд чи взагалі дадуть: «Харукі Муракамі спокійно кладе свою промову назад в кишеню. Потім він йде додому і готує простий обід з рису та овочів», «Чекаємо наступного року Ґреммі для Харукі Муракамі», «Щойно зробив тату: «Вітаю Харукі Муракамі з Нобелівською премією». Що я пропустив?».
Українська преса новину сприйняла обережно-нейтрально і почасти – позитивно. Спочатку йшлося про те, що «Боб Ділан отримав Нобелівську премію», пізніше – що «Музикант Боб Ділан отримав Нобелівську премію», нарешті – що «Американський музикант і письменник Боб Ділан» отримав Нобелівську премію, адже як таку премію може отримати не письменник? Деякі видання, звичайно, не змогли втриматися, аби тричі не нагадати про те, що у Боба Ділана предки з України. А одеські газети, сповнені стихійного локального патріотизму, ще й уточнили: «З Одеси!». Тож виховну патріотичну програму «Україна – батьківщина слонів і Боба Ділана» ми виконали сповна.
Боб Ділан – це той випадок, коли кілька відомих пісень стали ширмою, за якою потенційно може ховатися непересічний автор. Чи можемо ми стверджувати, що справді добре знаємо творчість Боба Ділана? Ні, навряд. А чи багатьом відомі книжки Ділана? Перші кілька рядків його роману «Тарантул», далі яких мало хто з читачів просунувся, звучать так: «Арета / кришталева королева музичних автоматів, королева гімну і його, розсіяна в рані п’яного внутрішньовенного вливання, помітить понівечену хвилю солодкого звуку і закричить привіт о». Що ж, привіт, Бобе, давай знайомитися.
