Пам’ять країн, етносів, індивідів

Європейським (зокрема й українським) книжковим ринком крокує тенденція відкривання шаф зі скелетами та проговорювання складних, неоднозначних моментів історії. У контексті цієї розмови (див. мій попередній блог) я взялася до книжки камбоджійського кінорежисера та сценариста Рітхі Паня «Ліквідація» про режим червоних кхмерів на його батьківщині (оригінал книжки видано у Франції). Цікавою й неординарною видалось мені також французьке дитяче видання авторства Рашель Хаусфатер “Маленький зоряний хлопчик” (Le Petit garçon étoile) (українською не перекладена). І, хоч опосередковано, але цих же питань пам’яті, але передусім ідентичності торкається щойно перекладений репортаж австрійського письменника Карла-Маркуса Ґауса “Зникомі європейці”. Про ці книжки йтиметься в цьому блозі.

Рітхі Пань, Крістоф Батай. Ліквідація

Це спогади про епоху Пол Пота  у Камбоджі (1975-1979) — автор натоді був хлопчиком і розповідає про пережите. Але перш за все – це розповідь про зйомки фільму, що базується на багатогодинних, багаторазових розмовах з одним із катів, який працював на режим, – керівником центру катувань громадян.

Складається враження, що в ХХ столітті певні країни змагались у жорстокощах. Навіть тих, хто багато читав про катування в радянській системі, вражають методи червоних кхмерів – і досягнення зізнань (найчастіше в тому, чого не було), і навіть керування побутовими, звичайними життєвими речами: за Пол Пота було заборонено носити кольоровий одяг (лише темно-коричневий, сірий або синьо-чорний), окуляри, заборонено шлюб за коханням – система (sic!) сама формувала пари. Було забороно такі слова, як “жінка” і “чоловік”, бо вони мали неприпустимі на той час сексуальні й нібито буржуазні конотації.

Рітхі Пань пояснює, навіщо він знімає це кіно: щоб ті, хто заподіяв зло, назвали його злом. “Я не фабрикую подій. Я створюю ситуації, щоб колишні червоні кхмери замислились над своїми діями”. Знімати їхнє мовчання, обличчя, жести — ось його метод. Його герой (чи пак антигерой) із революційним псевдо Дуч не визнає, що чинив зло. Принаймні не визнає цього на камеру, в розмові (ймовірно, і собі самому – теж ні). Але якщо багато керівників тоталітарних режимів вважали своїх жертв ворогами, нелюдами, то Рітхі Пань не відмовляє Дучеві в тому, що він людина: “Він людина щомиті, і саме тому його можна судити й оголосити йому вирок. Не треба надавати собі право робити когось людиною чи позбавляти такої якості”. Автор намагається зрозуміти, чому ця людина така. Як і австрійський психолог Віктор Франкл, про книжку якого згадано в попередній статті, камбоджійський митець не  вважає, що буття визначає свідомість, що умови, в яких жила людина, спричиняються до того, чи вона творитиме добро, чи чинитиме зло (якщо так, то можна викинути зі словника поняття гріха та чесноти, а також відповідальності, адже все напередзадано й вибору немає). Автор обурюється тим, що часом кажуть, буцімто кожен індивід може стати катом. Нібито досить тільки скоритися. Пань запитує: «А ті, хто не кориться? Я не заперечую, що деякі кати могли бути звичайними людьми або що звичайна людина може стати катом. Але я вірю в індивіда в його цілості”.

Для українського контексту і для тенденції, про яку йдеться в попередньому блозі й тут, важливе формулювання Рітхі Паня, чим має бути пам’ять: “Пам’ять повинна бути орієнтиром. Я намагаюся зрозуміти природу того злочину, а не створити культ цієї пам’яті. Щоб запобігти повторенню”. І ще, він говорить про відповідальність перед мертвими: “Сьогодні мене охоплює смуток. Я вже не сплю. Я не релігійний, але мені завдає болю думка, що мої рідні не мають могил… Тож і через тридцять років червоні кхмери лишаються переможцями: мертві померли, і їх стерто з лиця землі. Їхня стела — це ми». Утім, ця відповідальність має глибший сенс, ніж тільки надати гідності життю та смерті рідних, які потерпіли від режиму: «Та є інша стела — пошукова праця, розуміння, пояснення, і це не печальна пристрасть, а боротьба проти ліквідації. Звичайно, ця праця — не ексгумація трупів. Тут не шукають поганої землі чи попелу. Звичайно, ця праця не дає нам спокою. Не робить нас лагіднішими. Але повертає нам гуманність, розум, історію. Іноді шляхетність. Робить нас живими».

Чого книжки про тоталітарні режими навчають мене особисто? Не тільки дають знання про те, що було, а й навчають цінувати демократію і мінімальне втручання держави в певні сфери життя людей.

Останнім часом вийшли й інші книжки, які порушують тему болісної історії, пам’яті та забуття. Далі братимуся до однойменного – «Забуття» – роману Тані Малярчук, де йдеться про початок ХХ століття, а точніше, про В’ячеслава Липинського.

Карл-Маркус Ґаус «Зникомі європейці»

Одна з новинок цьогорічного Форуму видавців, який минув щойно вчора, – це книжка австрійського репортажиста Карла-Маркуса Ґауса «Зникомі європейці», де йдеться про європейські малі народи, що на межі повної втрати своєї ідентичності (інтерв’ю з ним – одним із чільних авторів своєї країни – читайте тут).

Книжка складається з п’яти репортажів, кожен з яких розповідає про окремий етнос:
-Сефардські євреї Сараєва – нащадків тих, кого наприкінці XV століття вигнано з Іспанії через іншість їхньої релігії. Більшість із вигнанців поселились на Балканах, де їх прийняв османський султан.
Німецькомовне населення словенського регіону Ґотше (інша назва – Кочев’є) – їхні предки з Каринтії та Східного Тиролю переселялися сюди, на неосвоєні, зарослі густими лісами землі ще з початку XIV століття).
-Арбереші – албанці Південної Італії, що живуть тут із XV століття, – в той час вони масово втікали зі своєї батьківщини від злигоднів та воєн.
-Лужичани – слов’яномовний острів у німецькому морі. Лужичани живуть на теперішніх німецьких землях уже понад 1200 років.
-Арумуни – один із найдавніших, як пише Ґаус, європейських народів, розкиданих по різноманітних країнах (переважно балканських чи поряд – Греції, Болгарії, екс-Югославії) і яких тільки Македонія спромоглася визнати окремим етносом.

Ця книжка показує пістрявість і розмаїття, притаманне Європі здавна. Уважному читачеві ці репортажі дають також зрозуміти: те, що ми нині називаємо європейською культурою та європейськими стандартами, базоване на поєднанні не лише, як звикли говорити, юдейства та християнства, а – юдейства, християнства ТА мусульманства. Репортаж наводить ще й на думку про те, що коли виганяють представників одного етносу чи релігії з декларацією захисту представників іншого / іншої, то в результаті страждають і ті, кого нібито захищали (і ця теза – наука на майбутнє).

Репортажі змушують замислитись над питаннями: чим є етноси у глобалізованому світі? Чому національна ідентичність – це важливо? Як виглядатиме етнічна мапа Європи через 20, 30, 50 років? І що це змінить у, так би мовити, політичній, мовній, побутовій екології цієї частини світу? Яким має бути баланс між збереженням традицій певного етносу – та відкритістю до нового? Ґаус не пише в цій книжці про малі етноси України, але читання книжки викликає в пам’яті той факт, що в нас є свої малі народи на межі зникнення: уруми (приазовські греки), караїми, кримчаки, роми-чингіне тощо (багато з цих народів – у Криму як одному з колись найбільш етнічно пістрявих регіонів Європи).

Тим, хто цікавиться теорією репортажу, стилем написання різних майстрів цього жанру, книжка покаже метод Карла-Маркуса Ґауса: його розповідь базується на подорожах у місця, про які пише, на розмовах із представниками меншин, але тут також є філософські міркування й історичні екскурси.

Rachel Hausfater. Le Petit garçon étoile (Рашель Хаусфатер. Маленький зоряний хлопчик)

Це одна з книжок французької письменниці, з якою ми спілкувались у Києві та Львові минулого тижня. Видання дуже нагадало мені «Війну, що змінила Рондо» Романи Романишин і Андрія Лесіва – багато малюнків (приблизно в тому ж стилі) й мало тексту, і йдеться тут про трагедію Голокосту. Ця книжка присвячена батькові Рашель – євреєві, який пережив Другу світову війну. У книжці авторка не розповідає про переслідування, газові камери, концентраційні табори – тобто саме про них вона, власне, й розповідає, але дуже завуальовано, метафоризовано. Це історія не про хлопчика, якого переслідували і який пережив Бухенвальд, а про хлопчика, який «почав дуже соромитися себе», який на деякий час повністю зник і «навіть зірку всередині нього перестало бути видно»…

Це видання – приклад того, як із дітьми можна говорити про Голокост. Утім, один із видавців сказав мені, що недавно був український переклад дитячо-підліткової книжки на цю тему, й читачі сприйняли її негативно – і я не думаю, що це тому, що книжка неякісна, а радше тому, що українські читачі не готові про це говорити, особливо з дітьми. Книжка Рашель Хаусфатер, попри все, життєствердна (як і «Війна, що змінила Рондо»). Але з дітьми страшно й ніяково говорити про трагедії. Щодо теми Голокосту, то тут додається ще й той факт, що у нашому суспільстві досі немало антисемітизму (Рашель каже, що у французькому також), і тему єврейської історії багато хто воліє оминати.

Незабаром на сайті «ЛітАкцент» з’явиться інтерв’ю з Рашель Хаусфатер.