Жорстока казка, іронічна проповідь

Прочитані за останні кілька тижнів тексти — переклад роману «Сонька» популярного польського письменника Іґнація Карповича та збірка малої прози «І тим, що в гробах…» Андрія Бондаря — виявилися суголосними тим інфоприводам, які зараз збурюють інтелектуальний простір. Загострення польсько-українських взаємин, висловлювання Світлани Алєксієвич щодо участі українців у ІІ Світовій війні, флешмоб проти сексуального насильства #‎янебоюсьсказати.‬.. У певний спосіб згадані книжки резонують із цими темами, хоча, певна річ, вони не тільки про це.

Іґнацій Карпович. Сонька

Сам Карпович говорить: його «Сонька» є «такою собі жорстокою казкою», облаштованою в міфічно-архетипний спосіб. Дія роману розгортається в дуже конкретному — й водночас максимально символічному просторі польсько-білоруського помежів’я: «…посеред нічого, у Королевому Стійлі поблизу великоміської Случанки», де «стояли чотири хати». У найменшій мешкала головна героїня, «ще у двох розкошували миші». Згідно з цим способом прочитання, стара самотня Соня втілює архетип відьми чи Баби Яги, оточеної лише звірами-помічниками (корова, собака, кіт), до котрої має прийти головний герой, аби здійснилася ініціація. І він приходить — «Іґор царевич» у всій красі голлівудських спецефектів, котрі в закинутій глушині Королевого Стійла виглядають щонайменше недоречно: «Заокруглена туша мерседеса класу S, що міниться сірявою, ніби велетенський жук, завмирає. “Тьфу, — думає Соня, — прыстанулі й будуць сцаць”».

Здавалося б, здорового цинізму бабі Соні не позичати, однак осердям роману є цілком мелодраматична історія її кохання до німецького офіцера СС — заздалегідь приреченого, алогічного кохання, через яке загинула вся її родина, яке зруйнувало життя жінки та зробило самотньою відщепенкою. Саме цю історію вона мусить розповісти, аби спокійно відійти в інший світ, тож чарівний (цілком нормальний для казки) збіг, завдяки якому царевич Іґор опиняється в її хатинці без засобів зв’язку та можливості поїхати, звісно, виявляється зовсім не випадковим.

Іґоря Ґрицовського автор називає «найгучнішим і найобдарованішим (на думку одних) або ж найпретензійнішим і геть позбавленим відчуття сцени (як уважали інші) театральним режисером покоління молодшого, ніж старше, а також літератором, що спеціалізувався на романах без виразного сюжету». У цих іронічних характеристиках сучасності полягає, як на мене, одна з найсильніших сторін роману Карповича: він не просто розповідає історію з минулого, як це, скажімо, робить більшість українських авторів, котрі зачіпають трендову тему «трагічної особистості, перемеленої жорнами жорстокого ХХ століття», але постійно проектує нарацію на нинішні суспільні проблеми, знаходить там їхні витоки.

Вимушений вислухати історію баби Соні, Ґрицовський проходить ініціацію, аби зрозуміти власну сутність (справжнє ім’я персонажа  — не Іґор, а Ігнацій; він змінив його, аби звучало «більш по польськи», бо — іще один чарівний збіг! — теж походив із помежів’я, виріс тут, говорив із дідом та бабою «па-просту», однак швидко збагнув, що так успіху не досягнеш) та створити п’єсу за мотивами життя цієї жінки, свій етапний твір, що справить фурор у мистецькому світі. Саме цим зумовлюється композиція роману, що, за висловом автора, нагадує «такий собі  фатальний колаж» із оповіді Соньки та фрагментів театральної вистави.

Уїдливо-точними є характеристики, що ними автор змальовує реакцію публіки на прем’єру п’єси в Національному театрі у Варшаві, яка відбулася в річницю смерті Соні, на яку «прийшли всі» і — залишилися незадоволеними: «Консерватори… не погоджувалися з трактуванням історії. Історія — це не горб, не короста, не мерзота, вчинена людям людьми, а цінність. І не дай Боже її топтати й зневажати, алилуя, Варшавська битва і Матір Божа, що перемагає більшовиків задля майбутніх щедрих пожертв на церкву. Білоруси незадоволені… Ну, не дивно, вони завжди незадоволені, так воно є з націями, які століттями утискають. …Ліві критики питали, чи щось узагалі може зворушити ліберальні еліти, якщо немає теми Шоа (хоча, звісно, вони всім серцем за Голокост, тобто — за згадки про нього). ЛГБТ меншини були обурені гетеронормативністю: ганьба! провінція!». Щоправда, усе це не зашкодило шаленій популярності п’єси; Іґор та Іґнацій («нарешті помирившись») дерли лаха з того всього, бо ж, наділені від часу зустрічі з бабою Сонькою сакральним знанням, могли забити на хвалу та хулу.

Звісно, Карпович у такий спосіб передбачає й реакцію  публіки на власну книжку: «В історії Соньки “найжахливіше” для деяких читачів – це її зв’язок із німецьким офіцером СС. І вони навіть не зауважили, що Сонька – не етнічна полячка, і, може, й слава богу, адже “справжні поляки не могли співпрацювати з фашистами”!» Відповідь письменника таким реципієнтам полягає не в тому, аби оцінити – добре це чи погано, а в тому, щоб знайти причини вчинку його героїні та наголосити: вони не зникли й до сьогодні і полягають насамперед у пануванні ненависті, безправності окремих соціальних груп, неможливості вільного вибору.

Автор наголошує, що Сонька не мала голосу в тодішньому соціумі потрійно: через свою стать («серед наших пагорбів і лугів, серед стодол і хлівів жінка вартувала десь стільки, скільки й коза; та ба, коза мала більше шансів вижити, бо давала молоко, а жінка — лише іноді, та й то не всім»), через те, що була не полькою, та через зв’язок із німцем. Приблизно в такому самому стані лишається все в сучасному письменникові польському суспільстві, де панують «націоналістична поетика, замилування патріархатом й спекулювання на темі традиційних родинних цінностей» (між іншим: коли Соньку ґвалтує хтось із односельців, аби покарати за те, що переспала з німцем, це можна вважати перемогою тих останніх чи встановленням національної справедливості?..).

Власне, проти такого стану справ Карпович насамперед і протестує голосом Соньки, не зводячи проблемне коло твору лише до любовного сюжету, бо ж, за великим рахунком, взаємини Соньки та Йоахима й романом назвати не можна. Почуття з боку німця, якщо вони були, майже не розкриті (припускаю, що автор робить це свідомо, адже між персонажами пролягав мовний бар’єр, і жінка до кінця так і не знала, що говорить і думає її обранець), а для героїні це кохання стало підсвідомим протестом проти безправності, приниженості, заздалегідь визначеної долі. Коли вагітну Соньку б’ють, вимагаючи відповіді «гэта чый баструк?», вона хоче «в нападі люті сказати: твой» батькові, який ґвалтував її з підліткового віку.

«Ти не знаєш, що означає покохати без анінайменшого сенсу…» — говорить Сонька Іґнацієві, згадуючи цю сцену, одну з найбільш напружених у романі. — «Я бачила, як Йоахимові сідниці підіймаються й опускаються в місячному світлі. І цей образ, ці дві півкулі оголених сідниць коханого, наче розполовинений місяць, із легким пушком, наклався на опухлі щоки батька». Тяжко припустити, щоб саме в таких висловах формулювала спогади стара жінка з забитого підляського села; Карпович надає її мовленню загостреної пафосності й мелодраматизму, які часом неабияк дратують, але водночас і нагадують: ми маємо справу з художньою умовністю, суть якої у транслюванні повідомлення. Соня, як і належить героїні казки чи міфу, переходить зі світу живих до світу мертвих, передавши свою історію герою царевичу (alter ego автора), котрий передає її читачеві. Для власних висновків.

Андрій Бондар. І тим, що в гробах

Жанр текстів, що увійшли в нову книжку Андрія Бондаря «І тим, що в гробах…», визначено як «малу прозу», але йдеться не тільки про оповідання чи есеї. Узагалі, якщо зважати на назву — цитату великоднього тропаря, постійну апеляцію до християнських образів і сюжетів, розлогу передмову Ганни Улюри, котра вміє віднаходити глибинні пласти в часом дуже несподіваних текстах, виходить, що маємо справу зі значно поважнішим жанром. Так, у передмові визначено ключові моменти інтерпретації: «цю книжку варто почитати як негучну і ненав’язливу проповідь» — «будь-яку подію в цій книжці описано апофатично. Все, що тут відбувається, не має до реальності … прямого стосунку» — автор «шаманить — натхненно і здебільшого безрезультатно». І багато інших добрих слів, після яких стає якось незручно братися за таку книжку, не витримавши сорокаденного посту або бодай не помивши рук…

Утім, якщо докласти певних зусиль і подолати благоговіння перед автором деміургом, магом і вчителем, та звернутися до текстів Андрія Бондаря як до текстів Андрія Бондаря, зможемо напевно виявити, що не всі вони однаково промовляють, хоча стильова домінанта в них спільна — це іронія, яка часом поєднується зі зболеною емоційністю. Щодо деяких текстів важко сказати, що мав на увазі автор (наприклад, історії про мишей; але ж у передмові нас уже попередили, що прямого стосунку до  реальності тексти не мають: «Ні, от ви насправді б подумали, що Андрій бідкається, що в хаті немає мишей і без них стало якось незатишно?»). Сенс інших доволі прозорий, але значущість меседжа викликає сумнів, хоча, ймовірно, для когось це буде важливим. Знайдуть свою читацьку аудиторію й іронічне тлумачення пісні «Два кольори» та мультика про Петю П’яточкіна, і валяння філологічного дурня довкола фрази «я з ним зустрічалась і спала» («“Спала” — це від “спати” чи від “спадати”. Може, це означає “ми зустрічались, і я непритомніла”? Невже постійно? Невже вона постійно під час зустрічей з ним падала? Чи спадала?.. Чи це один раз спала під час однієї конкретної зустрічі?»), і дбайливо переказані родинні історії та екскурси в глибини радянського підсвідомого, яке фатально вплинуло на формування особистості автора й читача («В нашої людини можна відібрати все: — серпасто-молоткастий паспорт, гімн Михалкова, гроші з ощадкнижки і ковбасу по 2,20, — і вона сприйме це зі стоїчним спокоєм. Коли ж їй скажеш, що Котьоночкін із Назаровим і Татарський із Черкаським — ніщо порівняно з “Томом і Джеррі” і “Качиними історіями” — це буде ударом нижче пояса. “Усе забирай — а мультиків не займай!”» — скажуть мільйони пострадянських людей»).

Однак найбільше упередження викликає саме релігійний дискурс, оголошений засадничим. Звісно, після того, як Сергій Жадан розібрав по своїх віршах увесь Новий Заповіт і вже завершує з історичними книгами Старого, здивувати безладним використанням християнських образів і мотивів важко. Але Бондарю це місцями вдається. Він юзає їх із завзяттям неофіта, так ніби щойно склав іспит із катехизису й просто не може не поділитися. Ось проповідь есей про консьєржку, яку вбило домофоном: «І ніхто вже більше в цілому світі не наважиться нас зупинити і спитати: “Вы к кому, мущина?”. А ми ніколи самі собі не відповімо — чесно й одверто: “Я в лапи смерті, бабушко, де воскресіння і вічне життя”». Ось історія про газові балони: «Опецьок ще щось сказав на прощання і розвернувся до мене. А я в цю мить розвернувся до дилди. А той якраз заліз метри на два у замет і смачно сцяв на білий, як саван Богородиці, сніг». Ось, зрештою, розповідь, що подарувала назву збірці: три тітки (читай: мироносиці) вибирають м’ясо для великоднього столу. «Три серця, — каже одна з них продавчині. — Три серця і вим’я. Три серця і вим’я в ім’я всього святого» і далі «Святий образ “Три Серця і Вим’я Яловиче”. Сім’яники поруч із серцем. Набухлі невтоленим бичачим задоволенням. Їх теж хтось купить. До когось і вони всміхнуться». «Яловиче серце і Серце Господнє — тут абсолютні синоніми», — робить суттєве уточнення до цього шаманського шамотіння Ганна Улюра, і так далі, так далі, аж людині невіруючій стає нудно, а віруючій — бридко.

Припускаю, що автор  має на меті розвінчати народну релігійність (і тут до нього важко не приєднатися) з її пафосом їдла замісіть молитовного переживання таїнства: «А завтра вночі ми всі підемо до церкви. Ми і наші шинки, буженини, ковбаски, шпондери, яєчка. Станемо рядочком і заспіваємо: “Христос воскрес із мертвих, смертію смерть подолав…”. Вони теж заспівають — свині, корови, кури, індички». Водночас він постійно декларує, що й сам є таким, як ці тітки, як усі ці прості українці, як і ти, читачу, і ця посконно забобонна релігійність, як і спадщина совка, вона наша, рідна, мила, невитравна, бо всі ми підемо в цей одвічний український чорнозем, і за нами заплачуть «чужі люди, ближче за яких нема. Всі родичі. Вся сім’я. … Чорнозем ложкою. Потім борщ. …Господи, ти в нас один. І ми в тебе одні. Господи священних забобонів. Господи борщу. Господи чорнозему. Господи любові, про яку тут ніхто не говорить. Борщ є наша любов» тощо. Як бачимо, тренос знову переходить у стьоб, тож, спостерігаючи ці болісні корчі пострадянського інтелігента в складних взаєминах із релігією та церквою, хочеться триматися від них якнайдалі.

Натомість коли автор «вимикає» проповідника, з’являється знайомий і улюблений багатьма Андрій Бондар, блискучий публіцист, готовий говорити про важливе з напрочуд влучною іронією. Окремі його фрази можна розібрати на цитати та запустити чергову серію «аткриток від Бондаря»: наприклад, «комарі — маленькі резервуари, в яких з покоління в покоління переливається кров наших предків» чи там «онанізм  є першою стадією гострого індивідуалізму». Автор  із ентузіазмом «проходиться» по багатьох ділянках сучасного життя, вихоплюючи своєї іронією, як світлом ліхтарика, проблемні точки, не цураючись ні самокритики («Ескапізм як релігія сучасної людини часто конфліктує з іншою релігією сучасної людини — конформізмом. Думаю, моя особиста планида — це вічне коливання між цими релігіями і неприйняття жодної. Гаразд, ти тікаєш у віртуальну реальність. Але хто, крім тебе, заплатить за твій інтернет-трафік?»), ні загальнонаціональних узагальнень («шароварна культура — це наш “сарматський” стиль, майже офіційна доктрина культурної політики всіх урядів незалежної України» чи «українська любов зависла між романтично-сентиментальною ідеалізацією та господарською проституцією»). Із останніми твердженнями ще посперечаються представники національно патріотичних сил, але в цьому ж і полягає суть демократичного суспільства?..

Особливо актуально сприймаються есеї Бондаря, у яких він пише про свій досвід польсько-української  дружби, зокрема про виступи у провінційних польських містечках, де «ніколи не знаєш, на який континґент нарвешся. Можна нарватись на тотальний осуд і лицемірство. Можеш нарватись на таких, що тебе просто на руках носитимуть. Можна за всю зустріч не прочитати жодного тексту…, а розмовляти про Волинську трагедію, чи то пак просто весь час за неї вибачатись, а в кінці сказати, що чекаєш від них таких самих щирих вибачень за акцію “Вісла”. Так досягається культурний обмін і історичний екстаз». Здається, це один із небагатьох моментів збірки, коли автор не вдається до іронічного утрирування чи перебільшення: подібні вибачення польської та української інтелігенції ми чуємо й зараз під акомпанемент улюлюкання та розмахування кулаками з обох боків.

У цих тривожних обставинах голоси польського письменника Карповича та українського письменника Бондаря лунають не так потужно, аби когось налякати чи на щось уплинути, але достатньо виразно, щоб артикулювати проблеми, про які слід говорити. Бодай у формі «казки» чи «проповіді».