Володимир Моренець: «Вінграновський залишився цілісним»

26 травня цього року виповнилося 12 років з дня відходу з цього світу Миколи Вінграновського – українського поета-шістдесятника, а також не менш обдарованого прозаїка, актора, режисера, сценариста. 7 листопада йому могло б бути 80… Про цю непересічну особистість написано й опубліковано багато, та ще більше лишається несказаним і непоміченим. Тому хочеться чути і читати більше спогадів від тих, хто знав Вінграновського особисто. Серед них – Володимир Моренець, літературознавець, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри літературознавства НаУКМА, член Спілки письменників України, віце-президент Асоціації українських письменників (1997–2003 рр.).

– Володимире Пилиповичу, розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися з Миколою Степановичем, якою була ваша перша зустріч і як надалі відбувалося ваше спілкування?
– 1978 чи 1979 року (я вже точно не пригадую) відбувався семінар критиків – спочатку він був в Ірпені, і там була присутня вся когорта молодих критиків, об’єднаних Спілкою письменників (Брюховецький був найстаршим, Олена Логвиненко – наймолодша, там були Панченко, Стрельбицький, Дмитро Деркач, Ярослав Мельник, Віктор Грабовський, Михайло Слабошпицький…), і мене запросили до участі в цьому семінарі. А потім цей семінар переріс у всесоюзний, і ми провели два тижні в Малєєвці (Росія). Цим семінаром керував Микола Ільницький. Там відбувалися різноманітні лекції, але частиною семінару була також самостійна дослідницька теза, яку слід було написати протягом цих кількох тижнів. Кожен обирав собі тему, і я для себе обрав поезію Вінграновського. Саме вийшла збірка «На срібнім березі» (1978 р.), вона інтонаційно дуже відрізнялася від попередніх і відтіняла характер його письма, у ній було відчутно наростання драматизму. Ця книжка, попри стишені інтонації, великою мірою драматична (значно драматичніша, ніж попередні збірки). Для мене вималювалася проблема: яка природа цього драматизму? Тож я поставив собі за мету це осмислити. Там я зробив начерк, а повернувшись до Києва, продовжив цю роботу, написав статтю «Відтворити цілісність світу», яка вийшла в 5-му числі журналу «Вітчизна» 1981 року. Моє спостереження про стриміння поета до гармонійної духовної цілісності було з великим ентузіазмом і увагою прочитано критикою 1981 року, статтю було помічено, тому що вона вибивалася з загальних інтонацій – велику увагу було приділено естетичним, духовно-етичним аспектам. Це помітили і Дзюба, і Жулинський, і Леонід Новиченко, й інші авторитетні для мене дослідники.

Це відіграло певну роль у моєму житті. Я був уже аспірантом на той момент, але фахове становлення через якісну добру критику – це важливий компонент нашого професійного літературознавчого зростання. Слідом за Інгарденом я дотримуюся погляду, що критика – це вищий клас роботи, а літературознавство – це підготовчий клас. Інгарден відкритим текстом говорить, що літературознавство як доестетичне пізнання предмета має міжособистісний характер, веде до ствердження достатньо об’єктивних істин, тоді як естетичне переживання предмета завжди суб’єктивне, і на це здатна тільки критика. Справжній добрий літературознавець має бути критиком, але не кожен може.

Микола Вінграновський також звернув увагу на цю мою студію, вона йому сподобалася – найбільше з усього, що писали навколо. Для мене, звісно, це була найпочесніша реакція на публікацію. А за якийсь час, ближче до середини 80-х, я познайомився з Миколою Степановичем у середовищі вісімдесятників (Ігор Римарук, Василь Герасим’юк).
Іще за кілька років розпочалася робота над «Історією української літератури», де мені випала честь писати портрет Миколи Вінграновського. Ми вже були знайомі – але це було знайомство молодого критика і метра. Я не казатиму, що ходив у друзях Вінграновського: у його друзях ходили Леонід Талалай, Микола Сом і ще кілька людей, із якими він їздив на своїй Манюні сонячними, духмяними просторами Миколаївщини. Ми були молода поросль, і він до нас ставився із зацікавленням і якоюсь апріорно шляхетною повагою.

Коли мені зайшло про писання портрета, я прийшов до Вінграновського додому, і ми просиділи й проговорили півдня. У мене була ціла низка питань, він захоплено розповідав – був дуже гарний і талановитий оповідач, для нього це була насолода, він творив сюжети просто на очах. Слухати його – це була розкіш. Після того я ще кілька разів мав нагоду чути Вінграновського у різних компаніях, але найтіснішим наше спілкування було кілька днів поспіль під час роботи над його портретом для «Історії української літератури»: я приходив до нього і просиджував там півдня кілька разів. Це була дуже відповідальна робота, адже стосувалася біографії, треба було з’ясувати якісь деталі, пройтися по всіх книжках. Він витягав рукописи, показував, відкладав.

Тоді я у нього вициганив один відкладений ним вірш. Він витягав, читав і те, що йому не подобалося, відкладав як «шлаки». Я переглядав відкладене, адже знав, що якщо метр прочитає класику, то таке нікуди не дінеться, а це –також класика, щоправда, на думку автора, все ж таки не найвищого ґатунку. І ось я там нашпортуюся на вірш, який мене дуже зачіпає. Потім, коли ми вже прощаємося, я кажу: «Миколо Степановичу, ви цей вірш відкинули, а ось тут у вашій збірці “Київ”, що її ви мені даруєте, ззаду є чиста сторінка – напишіть мені сюди своєю рукою цього вірша». Він мені в маленькому проханні не відмовив, записав цей вірш, і я йому 1989 чи 1990 року цього вірша назад «відпродав», кажучи жартома. Ми сиділи в компанії в кав’ярні навпроти Інституту літератури, і він тоді формував своє «Вибране». Я й кажу: «А в мене вірш є», і читаю цей вірш:
Широка ніч, цвіркун під головою,
Витемнюється шепіт комиша,
І сходить і … і сходить наді мною
І Бог, і ти, і тиша, і душа.
І Чичиклія, річенька квітчаста,
Вузенька, наче щастячко вдови,
І Бог, і ти, і я – всі просять щастя,
Всі просять щастя, як вода води.
Так міг сказати тільки Вінграновський.

Коли я декламував із пам’яті цей вірш, він був такий радий, як дитина. «Та це ж, – каже, – я! Це мій вірш! Володю, поверніть мені мій вірш!» Жартую: «Миколо Степановичу, сто грам – і він ваш». Так він отримав назад свій вірш, і я бачив, що його опубліковано у двох виданнях вибраних творів Вінграновського, що вийшли 2013 р. (у видавництвах «Смолоскип» і «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»).

Ось так відбулося наше знайомство, а потім ми бачилися на різних зібраннях. Вінграновському подобався його портрет в «Історії української літератури», подобалося, що і як я про нього писав, що цитував. Якась така суголосність сталася, і я завжди тихо, без галасу, цінував це знайомство. Це саме знайомство, а не дружба чи приятелювання.

– Звідси випливає наступне моє питання: яким Вінграновський був у спілкуванні? Чи був він відкритий до людей, чи любив нові знайомства, чи всім розкривався у взаєминах?
– За позірної майже сценічної, театральної відкритості до глядача (бо він був актор, це акторське начало було в ньому вельми сильним) Вінграновський був достатньо замкненою у собі людиною. Він геть не квапився з одкровеннями. Я спостеріг, що він погоджувався, коли хтось новий з’являвся в його оточенні, – а такі нові люди повсякчас з’являлися, і він із цікавістю дивився, тобто не був мізантропом. Він приязно ставився до людей. Але любив своє оточення, своє коло. Запрошував людей, із якими в нього вже виникала якась іскра розуміння. Я знаю, що Мирослав Лазарук скільки бував у Києві, стільки не оминав дому Вінграновського. Так само – Леонід Талалай, сусіда і близький приятель поета.
Вінграновський любив випити чарку, погомоніти. Але щоб навіть тоді дуже відкривався – не сказати. Він спілкувався на якихось таких здійсненнях самого себе, що людська присутність давала йому змогу бути в цей момент активним і повнокровним, відбуватися. Він не повторювався: міг говорити багато, цікаво. В цей момент Вінграновському не так важливий був його співбесідник, як ота течія, в якій він перебував, – внутрішня, власна, духовна течія. Якщо нічого не перешкоджало цій течії, то він людину приймав. Звичайно, в будь-яких компаніях Вінграновський, як правило, був лідером і перебирав пальму першості на себе. Це суто акторське, театральне, адже він за освітою та й духовною організацією актор. Проте це не означає бути геть відкритим.

– Усі, хто знав Вінграновського, згадують, що він був великим вигадником, весь час оповідав якісь неймовірні історії, начебто правдиві, а насправді вифантазувані, тобто був таким собі міфотворцем у житті. Чи можете ви пригадати якісь із його історій-вигадок?
– Хоча певний час у критиці кружляла думка про високу реалістичність письма Вінграновського, це його страшенно дратувало, він навіть говорив мені особисто: «Та не кажіть мені про цей реалізм!» Побутовий ландшафт будення цікавив його виключно тією мірою, якою він міг стати претекстом і матеріалом для пересотворення цієї даності на власний ґуст художника, тобто тією мірою, якою з цього матеріалу Вінграновський міг сотворити свій власний світ, свій власний духовний ландшафт, простір, позірно схожий на першовзірець, але такий, що насправді є його художньо вдосконаленою, поліпшеною версією, втіленою у поетичному слові. І де тут межа вигадництва, а де потреба деміургічності, креативності? Він просто пересотворював світ. Інколи це в оповідях виливалося у вигадництво, фантазіювання.

Наприклад, він казав, що виступав в ООН, і це справді було так. Але в ООН виступають протягом суворо лімітованого часу: тобі дають, скажімо, 10 хвилин, виходиш, говориш і йдеш. Регламент виступу – непорушний. Вінграновський же малює нам зовсім іншу картину: розповідає, що він вийшов до трибуни, а там якась приступка, на якій треба стояти, – а він же високий, йому ця приступка не потрібна, він її одсуває, починає говорити до народів світу. Говорить 10 хвилин – його слухають, говорить 20 хвилин – його слухають, говорить 30 хвилин, говорить про Україну, і його слухають! Я не можу повторити той потік блискучої фантазії, яка змусила ООН, зачаровану словом поета про свою Вітчизну, зректися власного регламенту і геть про все забути… При Миколі Степановичу це сталося…

Це одна розповідь, яку я чув на власні вуха. А друга – як він у Неаполі жив у готелі, де його номер мав вихід у сад. Якось, повернувшись туди, він побачив, що ящірки крутяться біля порога. Він їм налив молочка в блюдце, вони радо попили, але й далі сиділи і дивилися на нього. Він випив вина, а потім подумав, що ж це таке: сам п’ю вино, а тутешні ящірки сидять і спостерігають? Тож налив і їм вина, вони дуже радо це вино спожили й почали бігати навколо. Він налив іще, вони спожили й це, а потім почали гасати по стелі, по підлозі, по стіні й витворяти всілякі дива, розважати його і себе. Так благополучно минув вечір, Вінграновський заснув, а вранці пішов у справах. Коли ж увечері повернувся, ящірки вже сиділи біля порога і чекали на нього та його вино. Скільки він там жив – 6 днів чи тиждень – так здружився з цими ящірками, що щовечора вже дбав, наливав їм вина, і вони були щасливі.

Це фантазія, витворена з побутової дрібниці. Може, він досить самотньо почувався в тому Неаполі, не знаючи мови, можливо, йому хотілося доторкнутися до чогось природного… Химерний був чоловік.
 

– Не можу не спитати про коня. Багато хто згадує оповіді Вінграновського про його власного коня (точніше – кобилу), яку він, з різних його оповідей, чи то виграв у карти, чи то отримав у подарунок від директора кінного заводу, чи купив у циганів. Проте дружина Олександра Білинкевич-Вінграновська у спогадах «Трохи про Миколу» пише, що насправді власного коня не було. Тож чи був у Миколи Степановича кінь?
– Чи був він власний – я не скажу, не знаю. Але знаю, що Леонід Талалай мандрував із Вінграновським Миколаївщиною: очевидно, якусь кибитку з конем він мусив якщо не мати, то позичати. Це абсолютний факт, що він брав туди самогон, гас на розпалювання пічки, на якій готував, брав крупи, сіль. Як правило, намовляв одного чи другого приятеля, а інколи й сам, – і мандрував у літній час вибалками Миколаївщини. Чи була ця кобила Манюня, як він її називав, у його власності, чи її держала його сестра або племінники, чи вона була в якомусь господарстві, а він приїжджав і позичав її – історія не доносить. Я сьогодні радше повірю, що вона належала до господарства когось із його оточення і родичів. Можливо, він навіть інколи копійкою підтримував те господарство. Але уявити собі, що Вінграновський ходив за кобилою, хоч як він її любив, упродовж півроку і порав би її, не можу. Він міг поїхати, розпрягти, попасти, кілька тижнів поблукати і повернути, а потім вигадати з цього цілу історію і весь рік розповідати, як вони над Бугом чи над Дністром мандрували з Манюнею, палили вогнище, готували юшку з риби, яку він сам наловив. Це не так і важливо, чи справді вона була в його власності. Вінграновський володів казками, міфами і словом, – це важливо.

– Маю питання про стосунки Вінграновського і радянської влади. Знаємо, що на початках його поетичного шляху були цькування як «формаліста-відщепенця», були виклики на нараду у Верховну Раду УРСР 1960 р. з метою змусити покаятися, були публічні приниження батьків. Проте з подальших біографічних відомостей, які відомі й опубліковані, складається враження, що Вінграновський мав досить «безхмарні» стосунки з владою – його публікували, йому дозволяли виступати. Чи слушне це враження, чи були все-таки якісь тертя й недопуски до публічного слова?
– У Вінграновського немає кон’юнктурних віршів, є один вірш із «Атомних прелюдів» (збірка 1962 року), де він перелічує комуністичні партії світу. І я в одній із розмов спитав: «Миколо Степановичу, ну навіщо вам були потрібні ці комуністичні партії?» Це була середина 1980-х років. Він уник відповіді на це, як узагалі уникав чистої політики, не любив говорити про неї. Очевидно, він застав край великого терору і знав ціну балачкам, градіював міру відвертості й ступінь свого знайомства зі співбесідником. У літературних балачках він просто уникав розмови про політику. Якщо йому щось боліло, він являв це в образі, – свою ідентичність, питомість, українськість. Говорив це в інший спосіб – не раціонально-понятійним шляхом. А тут на моє питання він сказав: «Та чого, цей вірш прекрасний!» Тобто, що його захопило, – всесвітній масштаб! Хоча мене й тепер цей масштаб не вражає, але автор не пояснив, чому це написав. На мій погляд, це була єдина данина моментові, якийсь внутрішній компроміс із часом. Я це так сприйняв і досі так вважаю. А Вінграновський так не думав, вважав це художнім твором. Мені цікаво було, на чому він спирає твердження, що це художній твір. Я так розумію, що загалом це – «подих ґрандіози», гіперболічність, властива «Атомним прелюдам».

А взагалі Вінграновський усе життя був у духовній опозиції. Про його «безхмарне» життя годі говорити. Передивіться склад його книжок – його збірочки тонюсінькі. Зі збірки в збірку він 50 %, як правило, передруковує, додаючи потроху нового. Себто він геть не «плодючий» поет – писав, фактично, дуже мало. Вся його поезія вміщується в одну книжку. Оскільки це було письмо найвищої художньої якості й, на стороннє око, аполітичне, то йому просто пробачали цю аполітичність. Та й то – не дуже пробачали.

Я читав ці статті (і Степана Крижанівського, й інших), де критики йому дорікали, тому що це був новий рівень метафоричності, незбагненний для старшого воєнного покоління. Вони не знаходили в його поезії тієї риторики, за яку трималися, бо в них була поезія риторичного типу, а не образних сполучень та імпресіоністичних спалахів, як у Вінграновського. Вони йому дорікали за цю «неясність». Це тривало з середини 60-х до 70-х років. Збірка «Поезії» 1971 року просто утвердила його у перших лавах найталановитіших українських митців, але не принесла йому жодних здобутків – лаврів, лауреатства і т. д. Треба пам’ятати, що Драч, наприклад, 1976 року одержав Шевченківську премію за книжку «Корінь і крона». Вінграновський одержав її геть пізніше (1984 року), і то за дитячу літературу. Його прозове письмо – абсолютно чарівне, фантастичне – також не зібрало належних лаврів, хоча є ціла низка премій, які належали йому по праву за його повісті.

Насправді держава була з ним «лагідна» в тому, що не саджала і дозволяла друкуватися. Хіба були великі наклади його книжок? Ні. Він іще працював як режисер, ну, ще отримав від Спілки оцю квартиру на вул. Гончара (тоді – Чкалова), 52 та й мав лише цю квартиру. А більше нічого в нього не було. Інші мали і маєтки, і машини, Вінграновський ніколи цього не мав. Я б сказав, що жив він бідно, точніше, скромно – у матеріально-фінансовому вимірі. Проте це його не гнітило – він мав гроші поїхати на літо відпочити, цього йому вистачало. За кордон однаково ніхто поїхати не міг, а в межах України він мав собі мандрівки, скільки хотів. Оця свобода – що він поїде то на Кавказ, то в Середню Азію, то на Миколаївщину – його захоплювала, він цим жив.

Проте сказати, що він був обласканий владою, не можна. Обласкані владою були Борис Олійник, Дмитро Павличко, Юрій Збанацький, Павло Загребельний – але зовсім не Вінграновський. Він навіть не був присутній у тому колі.

– А з ким він найтісніше спілкувався з літературного кола?
– Як я вже казав, це були Микола Сом, Леонід Талалай, а ще – Євген Гуцало. Спілкувався з багатьма редакторами, журналістами. Редактор і прозаїк Микола Стеблина був у його колі близького спілкування. З молодших – це, звісно, вісімдесятники, які до нього горнулися, а він – до них, дуже цінував їхню творчість. І це багато про що свідчить. Оце коло, яке я означив (Володимир Дрозд, Володимир Яворівський, усі поруч і жили), – Вінграновський не був їхнім друзякою. Я сам чув, як він жартував із приводу Дрозда, який опублікував «Самотнього вовка»: «Аби Дрозд-письменник узяв рукопис “Самотнього вовка” і поніс до Дрозда-редактора в журнал “Київ”, то Дрозд-редактор узяв би “Самотнього вовка” і поніс би в ЦК просити дозволу на публікацію, але сам би не наважився опублікувати», – чи сам таке придумав, чи повторював чийсь дотеп…   

Вінграновський не любив запопадливості. Любив природну славу в шевченківському розумінні («А слава – заповідь моя»), себто – рівень, майстерність, визнання людей, які йому важливі. Це успіх у розумінні точного попадання у слові. І взагалі Вінграновський – це винятково відповідальне ставлення до слова. Другий такий для мене – тільки Римарук. Ось чому він замовкав: розповідаючи щось, доходив якогось моменту, коли раптом у нього не знаходилося того єдиного слова (епітета, означення), яке його задовольняло. Тоді він обривав фразу і вже говорив інші речі, поки знаходилося те слово, і тоді несподівано міг повернутися до раніше обірваної тези і її завершити. Він не дозволяв собі вдаватися до приблизності, до неточних замінників єдино посутнього, в його відчутті, означення, взагалі – до паліативів у мові: ані усній, ані художній, писемній. Це те, про що пише Л. О. Кісельова у книжці «Виправдання Слова», – логодіцея української літератури.
Слово для нього – це все. Такого святобливого, відповідального ставлення до слова вкрай мало. Це – високий модернізм із властивим йому пафосом поривання до Істини. Це на іншому краю Всесвіту від постмодерних витребеньок – він їх не розумів.

А ще одна цікава була річ – Вінграновський ніколи не критикував колег по цеху. Я таке помітив у двох: Сосюра ніколи не критикував – і Вінграновський. Якщо йому щось не подобалося, він просто не говорив на цю тему. Говорив про те, що йому подобалося. Це була його участь у літпроцесі: він говорив про те, що його займило, зворушило.

– Як Вінграновський ставився до своєї творчості: чи вважав себе геніальним поетом, чи пишався цим?
– Ні, ніколи. Це гарно описаний Шевельовим у книжці «Я, мені, мене…» ефект «задньої парти»: те розуміння власного таланту і сили, яке каже людині не пхатися наперед, сідати позаду, а тебе однаково у підсумку пересадять наперед, бо ж мусять помітити. І в результаті ти сидиш на задній парті.

Вінграновський чудово знав, що наділений великим художнім талантом від Бога. Але ніколи про це не говорив. Лише у поезії сказав: «Сховайте для поетів мої очі…» – і все. В розмовах ніколи такого не було. Він казав «я» у розумінні повної самопосвяти слову. Також слід зауважити, що у щоденному духовному світі Вінграновського повсякчас існували сутнісні величини, більші за нього. Важливішим для нього був народ, етнокультурна множина, рід, національна історія і традиція у своєму «неложному триванні». Цю Вітчизну поета згодом пойменують «уявною спільнотою», хоча насправді всі спільноти – уявні. Для Вінграновського це ніколи не було абстракцією. Він глибоко відчував цю спадковість від діда-прадіда, від Богуна до оцього теперішнього історичного тривання. Для когось, як знаємо, – уявна ефемерність, для Вінграновського – єдина значима сутність.

Так само слово було вищим за нього. Він знав, що наділений щастям торкнутися слова і бути захисником слова «у нашім домі і дорозі»… А щоб величатися – я ніколи цього від нього не чув. Він міг немовби жартома сказати щось добре про той чи той свій твір. Наприклад, я його питав про поему в українській літературі, він сказав: «Та, пишуть тут нам на 200 сторінок… (без імен – абстрактно). Ось у мене поема на 4 сторінки – “Гайявата”!» Бере і читає… Він міг як зразок показати, що ось це в його розумінні поема, а то – не поема. Щоб він себе звеличував шляхом поганьблення інших – ніколи такого не було. Він мав одну рису, яка дуже рідкісна в сьогоднішньому просторі (разом із відповідальністю у ставленні до слова), – це український етос: що гоже казати, а що негоже. Рильський відразу це відчув: Вінграновський – поет найвищою мірою український, бо у нього є безумовність, апріорність морально-етичного поруху, бо тато – «ви», а інакше ніяк – негоже! Хвалитися, бундючитися – негоже. Проте ціну собі завжди знав.

– А як щодо творчості інших поетів – попередників і сучасників? Ким Микола Вінграновський цікавився, кого любив читати?
– Микола Степанович був дуже цікавим чоловіком, глибоко небайдужим до літературного виру навколо себе. Із Київської школи дуже добре ставився до Віктора Кордуна як до поета, до Василя Голобородька – цінував їхнє письмо. З молодших вельми цінував коло вісімдесятників (Римарук, Герасим’юк). Особливо втішався Римаруком, тому що він так же, як і сам Вінграновський, страшенно відповідально ставився до слова, не зносив жодного художнього фальшу. Ще його приваблювало в Римарукові прагнення до стильової рафінованості, досконалості. Для Вінграновського це дорівнювало прагненню до художнього абсолюту, максимальної повноти, повної присутності, явлення того, що явити не можна.
Бо слово однаково не здатне до кінця передати особистісні духовно-емоційні стани – здатне лише створити умови, за яких ми можемо досягти певних станів. І це відчуття розладу між тим, що художник відчуває, і тим, що він спроможний передати у слові, – одна з причин наростання з часом драматизму поезії Вінграновського. Ця розбіжність завжди його доймала, бо він мав велетенське внутрішнє життя. А передати з цього можна хіба що дрібку, та й то не всім. Це причина гіркоти – не трагічності, але власне митецької гіркоти у його текстах.

Щодо старших попередників – у 80-ті роки, коли ми почали взагалі відкривати так звані білі плями в українській історії, Вінграновський відкривав для себе і Празьку школу, і Маланюка, і все, що тоді повертали в культурний простір.
Але з не меншою цікавістю він читав енциклопедії і словники. Наприклад, разом із Гуцалом купив 5-томний «Ботанічний словник української мови» і мав невичерпну втіху гортати назви зел, вивчати, як вони називаються і звучать українською… Потім телефонував до Гуцала й обговорював із ним, коментував вичитане. У Євгена Гуцала у підсумку навіть народилася ціла поетична збірка на тему українських рослин, де він утривалив у поетичних пасажах ці чудові назви. Тобто Вінграновський кохався у цій товщі спадкової художньої свідомості. Адже назви зберігають уявлення не лише онтологічні, а й художні: «материнка», «розрив-трава» – це ж значеннєві назви. Йому це подобалося.

Проте активним коментатором літературного процесу він ніколи не був. Був самодостатнім митцем, відкритим – і водночас самодостатнім. Микола Вінграновський – це окремий храм.

– На мене особисто поезія Вінграновського справляє враження дуже глибокого, екстатичного переживання Божої присутності в світі. Хоча про Бога він пише вкрай рідко, буквально в кількох віршах, але відчуття повсюдно розлитого божественного начала дуже сильне після прочитання його текстів. Також його дружина згадує, що в дитинстві він мріяв стати священиком, і, мабуть, такі мрії просто так не виникають і безслідно не зникають. Моє питання – про стосунки Вінграновського і релігійності: чи був він релігійною людиною, чи це якось виявлялося в його спілкуванні?
– Це дуже українська релігійність, високою мірою демократична й неортодоксальна, навіть не до кінця інституціоналізована, зовсім не формалізована. У мене нещодавно вийшла студія «Ефект високої башти» («Слово і час», 2016, № 1 і № 2), я там розбираю концепт «мистецтва для мистецтва», що він означав насправді, і доходжу до першооснов, а першоосновою є калокагатія – античне поняття, що в часи Давньої Греції означало переживання сутності життя в єдності краси і правди, або краси й істини. Для Вінграновського єдиним вартісним переживанням світу було його переживання в єдності краси і правди. Це і є обожественне переживання світу. Звідти починається пантеїзм. Річ не просто в красі (бо важливість і самодостатність суто зовнішньої, формальної краси – це пізніша вигадка), а в єдності твого напруженого переживання правди, істини («істина – це нічим не зумовлене розуміння») і зовнішньої формальної ошатності, вроди, краси явлення істинної суті. А істинне – це також і в розумінні чинника людиноздійснення, те, що допомагає людині відбутися в своїй неповторній людській якості. Це ось таке переживання Господа.

Вінграновський внутрішньо вірив, але його віра була весела, відкрита, яка просто допускала трансценденцію, безмірність світу, що її не виміряти одним холодним розумом. Ця віра випливає з осягнення світу двома началами, на які людина здатна і якими її наділила природа: логіко-понятійне й образно-художнє. Бо щоб сягти правди, слід бодай вряди-годи вмикати логіко-понятійний апарат, і Вінграновський його вмикав.

Вінграновський – це внутрішньо багата людина, де є місце і Богу. Навіть більше, я б сказав, що він не був людиною, у якої немає Бога. Це відчувалося, але це така демократична віра в те, до чого він сам весь час стримів, – в Абсолют. Він стримів до нього як художник. Саме як художник доби модернізму, яка стверджувала наявність абсолютних начал і стриміла до них (хоча це не означає, що ці начала можна спохопити). У цих абсолютних началах для нього і був Бог. «І Бог, і ти, і тиша, і душа, / І Чичиклія, річенька квітчаста…» – це всеєдність світу, де є місце і Богові. Проте Його окремо не виділено, хрестиком не позначено, молитвами при обіді, при першій же чарці не згадано, бо це – вдаваність і ризик фальші.

– Також маю питання про таланти Вінграновського. Він – усебічно обдарована людина (актор, режисер, поет, прозаїк). Як у ньому поєднувалися ці таланти і ким він вважав себе насамперед?
– Художником. Це його слово, яке прийшло з «Атомних прелюдів» і звучало й далі. Він був талановитим режисером, просто йому не дали розвернутися. Я дивився його «Берег надії», і цей фільм 1967 року справив на мене враження ще в дитинстві. Це гарне кіно, тонко інтоноване, там є свій темпоритм, якась внутрішня мелодія. «Климко» – непогана стрічка. Його документальні фільми про гетьманські столиці – це цікаві роботи.

Його художнє око дуже точне. Візуалізація його прози величезна, від неї тільки крок до перекладання в кадр, у зриму картину. Ось як він писав, що Богун узяв, покрутив вуса, волосинка з вуса лишилася у пальцях, він уважно роздивився її і поклав на туман, що плив над землею, і туман поніс цю вусинку ген далі й далі, аж вона щезла… Або як Сіроманець наприкінці повісті перекинувся, весело піднявши чотири лапи догори: як іще зворушливіше показати смерть – а водночас і не-смерть?

Талант Вінграновського значною мірою визначався яскравою, неповторною образною уявою – це величезна потуга образного мислення. Як точно сказав про нього Григір Тютюнник, це людина, наділена абсолютним художнім слухом. «Мазниці густо сплять, і кругло сплять колеса» – і воно все грає, все до ладу.

А ще чому все до ладу – тому що це величезна мовна органіка. Буває так, що в людині вирує ця мовна стихія, непохопна сама по собі, – і він усвідомлював, що вона непохопна, через те працював над нею весь час, думав, дивився, читав. Однак природне відчуття мови, її ідіоматики, фразеологічності, глибинних внутрішніх конотацій мав на рівні непомильної інтуїції.
Тож головний талант Вінграновського – це етика «української душі» (за Княжинським) і феноменальне образне мислення. А вже предметно-зримим явленням Богом даного таланту могла бути проза, поезія або кіно, а могла бути й просто застільна оповідка.

– Ви згадували, що Вінграновський багато віршів відкидав, формуючи свої збірки. Чи можете щось сказати про співвідношення того, що опубліковано, і того, що він написав?
– Цього я не знаю, дослідники мусять вивчити архіви. Але я сам бачив, що він багато відкидав. Тоді друкували на друкарській машинці. Він дістав великий стос цих друкованих аркушів і з них приблизно сім-вісім відкидав, а два-три читав. Було й таке, що деякі відразу рвав. Що не порвав – відклав: якщо не в чисте сміття, то з настановою «Хай полежить!», а потім переглядає і каже: «Ет, не те!» Це був цілий кошик на дорозі до знищення.

Якщо Вінграновський хотів мати книжку і в нього з’являлося 10–15 нових поезій, то брав найкраще з попередніх книжок, додавав цих 10–15 нових текстів, задавав нову інтонацію (як у збірках «На срібнім березі» чи «Губами теплими і оком золотим») – і видавав.

Також була низка віршів, які не могли бути опубліковані свого часу саме через політичні обставини, – наприклад, «Остання сповідь Северина Наливайка», яку він помістив лише у збірці «Цю жінку я люблю» 1990 року. А вірш же написано 1966 року, його читали: він десь у 60-х роках мигнув, був надрукований, але потім – ні, у жодній книжці його не було. Бо там рядки «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її…». У Вінграновського було чимало таких віршів, які, він знав, не дозволять друкувати, тому й не давав їх у друк.

Це до тези про стосунки Вінграновського і влади. Внутрішньо він їй знав ціну, тільки не хотів входити у прямий конфлікт. Мені здається, я чесно сказав, що хотів сказати, у статті «Віхи життя і творчості М. С. Вінграновського» (вміщена у виданні: Вінграновський М. С. Вибрані твори. – К. : Дніпро, 2004): як художник він більше нічим не може допомогти своєму народові, крім як явити життя ще прекраснішим, гармонійнішим, досконалішим, ніж воно є насправді. Через те полеміки, політичні зводини були для нього марнотою марнот. Він якось гидував цим, як і негативними розмовами про те, кому що не вдалося: навіщо на це витрачати час, коли можна поговорити про те, що вдалося?

– Чи пригадуєте, якою була ваша остання зустріч із Миколою Вінграновським?
– Це було біля Опери, він важко йшов додому. Жартома сказав, що ноги його підводять, став уже огрядний, а замолоду був стрункий і дзвінкий. Ми трохи поспілкувалися про його творчі плани, але кожен поспішав додому, ми геть ненадовго перетнулися, випадково. І в мене лишилося враження смутку. Хоча ми й справді, як і всі у цьому житті, «випадкові перехожі», що трафунком зустрілися, і я тим щасливий. Могли й розминутися.

Взагалі слід сказати, що всі справжні українські поети 1960–70-х років, які з величезним ентузіазмом зустріли незалежність України, дуже скоро зрозуміли, що на їхніх очах і сподіваннях будується зовсім не та Україна, про яку вони все життя мріяли. Тому огірченість, викинутість на узбіччя життя, – це та барва і той стан, яким позначені їхні останні роки. А це колосальні таланти, до яких належав і Вінграновський. Як таке могло бути, що він животів на ті злиденні копійки? Хоча й не зізнавався нікому, був гордий. У такому життєвому напівзатінку, загалом, поза увагою «широкої публіки»? Чи ми собі здали справу, а які ж це «герої» і «величини» на початку нового тисячоліття відсунули у тінь і Миколу Вінграновського, і Леоніда Талалая, і Володимира Затуливітра? Я ж цей ряд найдостойніших, світового рівня імен, на жаль, можу продовжувати. Хто зайняв їхнє місце у суспільній думці? Тільки не кажіть мені про нове, – на щастя, талановите літературне покоління. Зовсім не митці, не творці, не художники, юні чи сивочолі, виявилися «зірками» нового часу, а – бариги, баблороби, здирники, вбивці, пшонки та інше сміття…

Так, життєва алієнованість справжніх митців поглиблювалася напрочуд швидким і широким звироднінням соціуму, його духовно-інтелектуальним зубожінням. До певної міри цей стан відчуження посилювався ще й конфронтаційністю двох відмінних культурно-естетичних періодів. Хай там як, а постмодерн у якихось значних дозах усе ж таки в Україні оприявнився: в дедалі тотальнішій релятивності, у способі жарту, в аксіології, в розумінні цілісності й частковості, центру і децентровості, присутності Абсолюту або глузуванні з приводу розмов про Абсолют (із постмодерних позицій, як у нас їх зрозуміли вбогі позичальники чужих ідей). У Вінграновського вужчала аудиторія, і він це відчував. Уже не можна було до неї достукатися, – це не докір аудиторії, просто констатація факту. Надійшов, згадуючи Тичину, «новий псалом залізу», себто новим цінностям. З новими цінностями приходять і нові інтонації. Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Тарас Федюк знайшли свою «нову інтонацію». Вінграновський теж змінив інтонацію – в збірці «Губами теплими і оком золотим» (1984 р.). У збірці «Київ» (1982 р.) вона вже відмінна. Проте далі, як мені здається, його опосіла печаль і нехіть. Адже він уже раз змінив свій основний тон – із трубних інтонацій перейшов на тихі, довірливі. А далі треба було шукати ще нові форми для комунікації з часом, і він втрачав цю комунікацію, бо йому цей час був гидкий. Так само почувалися, як я вже казав, Володимир Затуливітер, Леонід Талалай, Віктор Кордун наприкінці життя. Також – Василь Голобородько: він дуже огірчений, у нього гіркота розлита у письмі. І Михайло Григорів, який пішов від нас цієї зими, – я знаю, спілкувався з ним. «Скрипаль виявився непотрібним», як у фільмі Данелія.

Адже як так могло бути, що такий художник ось так жив останні роки? Хіба його кликали на телебачення, знімали про нього фільми? Лише на свята вряди-годи викликали прочитати вірш. Це не ставлення до художника світового масштабу. Тож усе це збіглося у такий невеселий комплекс почувань. Проте до останньої миті, як згадували ті, хто був поруч, Вінграновський лишався самим собою, в цій самодостатності свого світу.

Я починав дослідження творчості Вінграновського зі статті «Відтворити цілісність світу». Відповідаючи на непоставлене вами, а проте імпліцитно присутнє тут питання, то як же скінчилася ця історія, я відповім так: ця історія завершилася збереженою цілісністю ЙОГО світу і самого себе у цьому світі. Світ навколо розвалився, але світ Вінграновського залишився цілісним.

Розмовляла Світлана Богдан