Київ. Знання помножує пласти

Колись давно, студенткою, я підробляла на соцопитуваннях. Пам’ятаю, анкетувала мешканців київського Подолу – ходила по квартирах і спілкувалася з різного віку й соціального статусу мешканцями Костянтинівської та Межигірської вулиць.
Одного зі співрозмовників звали Тит Євгенійович, йому було 93 роки. Його доросла онука скерувала мене до нього, сказавши, що той веде активне соціальне життя й любить поговорити.

Чи я розпитувала його про Київ – Київ його молодості? Не впевнена. Здається, натоді я ще не цілком доросла до розуміння, що зі старими людьми варто говорити не лише про їхнє нинішнє самопочуття й родину – слід розпитувати їх про місто й країну, в яких вони жили і яких – саме таких – уже немає.

Колись києвознавець Станіслав Цалик у своєму інтерв’ю сказав про те, що фіксація стала його основним жанром – варто встигнути зафіксувати певні речі ще доти, доки це можливо, адже ті, хто можуть про щось розповісти, поступово відходять.

Під час того самого соцопитування я спілкувалася з літньою пані, яка нарікала на самотність і бідність. Через кілька тижнів, перед Новим роком, я забігла до неї, намагаючись бути невпізнаною; вручила їй конверт із певною сумою (скільки я могла собі тоді дозволити?), пробурмотіла: «Вам просили передати. Бувайте здорові!»
Чому я не розпитувала про минуле ту жінку? А з іншого боку, це могло б здатися їй підозрілим – люди, які більшу частину життя прожили в совку, не надто охоче розповідають про себе незнайомцям, особливо тим, хто настирливо чимось цікавиться. Ех, якби я була старша й досвідченіша, щось би вигадала…

Компанія «Фармак», яка спільно з Червоним Хрестом Подільського району втілювала проект «Прийомні онуки», «щось вигадала»: зініціювала видання «Щоб жити. Розуміючи Київ». Організатори допомагали літнім киянам харчами, ліками, але знайшли також спосіб виявити увагу до минулого, до спогадів своїх підопічних; вони мали за ціль не лише зафіксувати «той» Київ, а й розговорити стареньких, допомогти їм бути активнішими й відчути свою потрібність.

Книжка упорядкована за темами, а не за персонами: розповіді 22-х літніх киян (найстарша – 1918 р. н., наймолодша – 1947 р. н.) розділено на уривки залежно від предмету розмови: довоєнний Київ, спогади про війну, Хрещатик, Поділ, місто у 1950-1960-х, поєднання минулого й сучасного в нинішній столиці, київський дух, особливі події (тут – про Куренівську та Чорнобильську трагедії, але також і про олімпіаду 1980 р.) тощо. Київ побутовий і Київ культурний – місто показане тут із різних боків, і не застиглим, а динамічним, у процесі, у зміні впродовж століття.

В останні роки вийшли немало книжок про Київ у різні періоди ХХ віку. Утім, кожен спогад, кожен документ несе в собі ще щось, досі читачеві незнане. Як я дізналася з цієї книжки, на місці нинішнього «Сільпо» на Подолі була школа, а під час Другої світової – шпиталь. Школа № 14, що на Куренівці, збудована стараннями Михайла Грушевського за проектом архітектора Василя Кричевського. Час від часу, коли розливався Дніпро, Поділ прибирав вигляду Венеції й люди пересувалися на човнах, а до середини ХХ століття було ще й житло на воді – дебаркадери. Поділ був портом, важливим транспортним вузлом і, як в усіх портових місцинах, тут можна було «дістати» все, чого забагнеться.

Є теми й ідеї, що об’єднують майже всі розповіді: більшість авторів книжки нарікають, що річка перестала бути транспортною артерією: колишній дух Києва багато в чому витікав саме з порту. Ще одна ідея, яка об’єднує літніх людей, – це та, що Київ тепер «не той», не такий затишний, зрештою, – столичніший. Насправді скарги на Київ, який стає «не тим», висловлюють не лише літні люди – наші сучасники, а й десятки попередніх поколінь, які знали це місто. Наприклад, Ніколай Лєсков у «Печерських антиках» (1883) нарікає на те, що при Бібікові зник той «старенький сірий Київ», «у якому було ще дуже багато простоти», який був забудований дерев’яними хатками з білими фіранками та горщичками з перцем коло вікна. Героїня оповідання Бориса Антоненка-Давидовича «Щастя» (1970) Віра Павлівна також повертається в Київ, куди не приїздила багато років, і не впізнає міста, де минула її молодість: «Другий день виходила Віра Павлівна Палій по київських вулицях, плутаючи нові назви й називаючи їх по-старому, як тридцять років тому, радісно пізнаючи, як рідних, старі будинки й вражено спиняючись перед новими багатоповерховими будовами, що зовсім змінювали її уявлення про місто, де вона колись народилася». Якби Ніколай Лєсков подививсь на Київ 1950-х, який зі зворушенням згадує Віра Павлівна, він би жахнувся від його забудованості, не-затишку. Натомість автори книжки «Щоб жити. Розуміючи Київ» згадують про вже не-милий Вірі Павлівні, надто урбаністичний Київ 1970-х як про «тихий гай, Божий рай». Висновок, який можна зробити, – це що Київ рік у рік, десятиліття в десятиліття стає більш відповідним до уявлення про мегаполіс, але цим він перестає відповідати уявленню багатьох про затишне місто, «своє» місто.

З іншого боку, нарікання на «не той» Київ ув останні роки чуємо не лише від літніх людей, і це пов’язано не стільки з тим, що він стає мегаполісом, а із забудовою, не відповідною ані духові (цього) міста, ані здоровому уявленню про міську естетику. Читаючи «Щоб жити. Розуміючи Київ», мимоволі замислюєшся: чи буде той Київ, що маємо нині, згадуватися затишним і «своїм» для сьогоднішнього молодого покоління? Чий Київ – теперішній? Чи є він загалом чиїмсь? Може, він поволі стає нічиїм?

Книжка викликає чимало інших порівнянь і запитань. Читаючи про київське дозвілля наших попередників, мимоволі замислюєшся: якими будуть на старість НАШІ спогади про Київ? Яке дозвілля поставатиме в уяві теперішніх тридцятилітніх, двадцятилітніх?.. Про що будемо розповідати – про фестивалі, ресторани, шопінги, пікніки, посиденьки на Боричевих токах, у Шевченківських парках, зустрічі біля Сковороди чи деінде?
(Мені здається, що в майбутньому картинок із нинішнього Києва буде більше – і не лише тому, що методи фіксації помножились, а й тому, що середовища та їхні форми проведення часу стали розмаїтіші. Через років сорок ми будемо мати силу-силенну Києвів початку ХХІ століття – скажімо, Київ гопників, Київ мажорів, Київ хіпстерів…)

Книжка «Щоб жити. Розуміючи Київ» і через розповіді і через світлини (портретні кожного з авторів, а також видів Києва) спонукає багато уявляти. Малюєш у думках картину, як до війни кияни вибирались на прогулянку Хрещатиком, минаючи невисокі, порівняно з нинішніми, будівлі; уявляєш єврейський Поділ, голоси дітей і мам, які гукають їх додому, натягнені між будинками шворки з випраною білизною; уявляєш, як жінки-оповідачки у 50-ті бігали на роботу й на побачення у розширених, трапецією, спідницях до коліна, а в 70-ті – у прямих спідницях і светрах-макаронках, а молоді чоловіки – у штанах-кльошах. Намагаєшся уявити і їхні тодішні й теперішні відчуття: наприклад, що відчуває один з авторів книжки, літній чоловік, Ципєнюк Леонід Аврамович, коли проходить повз Костянтинівську, 16, – цей будинок спорудив його прадід наприкінці ХІХ століття. Тепер, ідучи вулицями Подолу, я вдихатиму запах Одеси – бо після цієї книжки саме з нею асоціюється мені цей район. Уявлятиму Поділ як одну велику єврейську або ж італійську родину, хоч тепер він інакший і лиш де-не-де можна намацати його минуле – якщо знати з розповідей, яким воно було.

Знання помножує не лише скорботу – знання помножує пласти, а отже – глибину: коли знаєш про місто більше, то бачиш його багатошаровим, зі своїх будівель воно промовляє голосами різних епох, де-не-де прозирають його колишні обличчя, їх можна торкнутися, колишні запахи – вдихнути.

Ця книжка створена для того, щоби помножити пласти, помножити обличчя й запахи, барви, голоси. Щоб і автори й читачі жили у Києві більш різнобарвно і різноголосо.