«Понаєхалі!» — думали обурені харків’яни, спостерігаючи велелюдні літературні вечірки, які по понеділках влаштовувала Спілка селянських письменників «Плуг» у Всеукраїнському селянському будинку на площі Рози Люксембург. Непрезентабельна публіка в кожухах і шинелях одразу видавала себе — зборисько провінціалів із довколишніх сіл і містечок. Хоча корінний харків’янин і випускник імператорського університету Михайло Йогансен у кошлатій киргизькій папасі нічим не відрізнявся від краскома Петра Панча в синій селянській чумарці.
На початку 20-х майже всі харківські письменники, крім щасливчика Йогансена, — столична ліміта без кутка і з мізерними заробітками. У Селянському будинку, який називали просто Сельбудом, містилася редакція газети «Селянська правда». Тут-таки жив редактор, організатор і голова «Плуга» Сергій Пилипенко з сім’єю — матір’ю і сестрою. Ївга Миколаївна Пилипенко працювала в Сельбуді кастеляншею.
Коли 1921 року з Катеринослава до Харкова приїхав Валер’ян Поліщук, жити йому було ніде. У Сельбуді він зустрів давнього приятеля й однодумця Пилипенка, і той запропонував жити в нього. Згодом до них приєднався колишній боротьбіст і культурний функціонер Юрій Озерський — і в кількох кімнатах Сельбуду завирувало літературне життя. А тим часом усі довкола сміялися, що Поліщук живе з Пилипенком. Щоправда, тривало це співжиття недовго. Під новий 1922 рік у тій скромній холостяцькій кімнаті красень Валер’ян познайомився з сестрами Лідою й Оленою Конухес і незабаром переселився до них у підвал на Ветеринарній.
Микола Хвильовий у той час, 1921 року, жив в «астраханці» — так фамільярно називали готель «Астраханська», який містився в лівому крилі Дворянського зібрання на розі Миколаївської площі й Монастирського провулку. Згодом монументальну споруду почали перебудовувати для найвищого органу республіканської влади — Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, і письменник знайшов помешкання в комунальній квартирі на вулиці Римарській, 19. З сусідами йому — традиційно для комуналки — не пощастило: серед них була російськомовна письменниця Софія Левітіна, яка виступала під псевдонімом Софієва.
Юрій Смолич писав про неї в спогадах: «Вславилася в “історії культури” (при початку двадцятих років) двома фактами: працювавши цензором у Головліті, заборонила дві книжки: 1) брошуру про “внематочную беременность”, заявивши, що це символізує “непорочне зачаття”, отже, є релігійною пропагандою; 2) повість Коцюбинського “Фата моргана” — на тій підставі, що, мовляв, іноземна назва не буде зрозуміла масовому читачеві».
Смоличу було чого недолюблювати Левітіну — це перша людина від літератури, з якою він познайомився в столиці. А шукав же Миколу Хвильового! Шукало знаменитого письменника одразу троє молодиків із театру Івана Франка, який щойно перебрався до столиці, — Смолич, Аркадій Любченко і Кость Кошевський. Ось вони нарешті роздобули адресу Хвильового і зупинилися перед дверима його квартири:
«Чекати довго не довелось — і двері відчинились.
В грудях мені захололо і серце впало кудись у прірву.
Але даремно — на порозі стояла жінка. Розпатлана, розпанахана, недбало запинаючи засмальцьований халат на грудях.
— Вам кого?
— Товариша Хвильового.
— Нету!
Жінка сердито рвонула до себе двері, щоб зачинити, але Кость — найсміливіший з-між нас — встиг зупинити її:
— Пробачте, а коли він буде чи де його зараз знайти?
Жінка люто глянула на нас:
— Какое мне до этого дело?
Вона знову потягла двері до себе, але Кость — він умів бути впертим — вже поставив ногу на поріг:
— Пробачте, ви дружина Хвильового?
Тут жінка майже зарепетувала, мало не перериваючися від гніву:
— Моя фамилия Софиева! А фамилия вашего Хвилевого — Фитилев!
Жінка брикнула ногою, відіпхнула ногу Кошевського з порогу і таки гримнула дверима перед нашим носом.
Хвилинку ми постояли ошелешені перед закритими дверима.
Але тепер побачили пришпилену на дверях записку: “К Софиевой звонить один раз. До Хвильового та Уманцевої — двічі”.
— Хлопці! — сказав Кошевський. — Хай мені провалитися крізь землю, коли це не так: своє оповідання “Свиня” Хвильовий написав саме з цієї жінки. Це ж його сусідка! А оповідання “Свиня” і написано про сусідку.
Костя виявився напрочуд прозірливим — так воно насправді й було: оповідання “Свиня” справді було написано про сусідку по комунальній квартирі — оцю саму жінку, що відчинила нам, бо ми подзвонили один раз. Можна зрозуміти, які почуття таїла вона в собі до свого сусіда, письменника».
Епізод зустрічі з Левітіною цензори з книжки Смолича «Розповідь про неспокій» викинули.
Не знайшлося житла і для Павла Тичини, якого переманив з Києва його друг і однокашник Василь Еллан-Блакитний, спокусивши посадою редактора в новому щомісячному журналі «Червоний шлях». Столичні дотепники негайно склали каламбур: «Що за причина, що в Харкові з’явився Тичина?»
Найпершому поету України — вже тоді скромному Павлу Григоровичу почали робити літературну репутацію — довелося жити просто в редакції газети «Вісти ВУЦВК», яку редагував Еллан-Блакитний. Тичині відвели тісненьку комірчину за туалетом, колишню ванну кімнату. Саму ванну звідти викинули, і кімнату «умеблювали» — поставили стіл і табуретку. Ліжка в Тичини не було. В кутку лежали стоси нерозпроданих примірників урядової газети, які поет застеляв сірою солдатською ковдрою. Та йому було не звикати: у Києві Тичина взагалі голодував і шукав роботу, аж Еллан-Блакитний мусив шукати йому підтримки на вищому рівні. ВУЦВК видавало постанови про допомогу хворому Тичині, а нарком освіти вживав заходів, щоб забезпечити його харчами.
Були в Тичини зліші вороги, ніж голод і холод, — миші й пацюки. Посередині кімнати стояли ночви з водою, а на воді в каструлі плавав шматок хліба. Ще один шматок лежав на підлозі біля стіни — щури не змогли затягнути його в нору. То Тичина влаштував їм таку засідку: жадібні пацюки полізуть забирати решту спокусливого харчу і потонуть у ночвах. Одинокий стіл у кімнаті стояв чотирма ніжками в бляшанках АРА з-під згущеного маїсового молока, налитих водою, — щоб мишва не вилізла по ніжках на стіл і не потрубила Тичинині рукописи.
Бляшанки АРА правили не тільки за мишоловки, а й за посуд. Смолич пригадує такий епізод із Тичиною: «Як загальновідомо, був непитущий (хіба що інколи чарочку при гостях з якоїсь нагоди). Але пригадую такий епізод з року 23 чи 24, коли П. Г. ще мешкав у ванній кімнатці в редакції газети «Вісті»: заходжу до П. Г. в якійсь справі. При столі сидить двоє: він і С. В. Пилипенко (Папаша), між ними пляшка мутного самогону, на папері хвіст оселедця, і п’ють, за браком чарочок, з порожніх консервних (маїсове молоко “АРА”) бляшанок».
У «барлогу» на вулиці Басейній мешкало одразу четверо письменників: земляки й друзяки Олександр Копиленко й Іван Сенченко, Петро Панч і Василь Вражливий. Усі тоді ще холостякували, то й назву для кімнати придумали відповідну. Гостини в «барлогу» добре запам’яталися Смоличу:
«Був то й справді барліг, але й не барліг: за комунальним визначенням таке помешкання зветься кухнею. І була то кухня в якійсь — до революції — панській квартирі, доволі простора й з величезною плитою, на якій готувати можна було зразу на чималу родину й величезний гурт гостей. А скидалася ця кухня на барліг тому, що з тих же дореволюційних часів була не мазана і не білена — аж чорна від кіптяви. Чорна кіптява вкривала суціль усі стіни від підлоги до стелі товстим шаром — і по цій лискучо-чорній, як аспідна класна дошка, чотиристінній площині наслиненим, мабуть, пальцем було намальовано людські пики та свинячі рила, а поміж них пописано різні вигуки, хвацькі рими, навіть віршовані рядки та велемовні афоризми — не пригадую вже, які саме. І мешкали в цьому барлозі на тій порі аж четверо початкуючих, але вже друкованих українських письменників: Копиленко, Сенченко. Панч і Вражливий. Копиленко й Сенченко — основні, сказати б, мешканці, першовідкривачі цієї доісторичної печери — мали по вузькому солдатському ліжку: в Копиленка — вистеленому паками газет, в Сенченка — з чувалом. напханим сіном, Панч і Вражливий, прийшовши у прийми, розташувалися на тій величезній кухонній плиті, що тепер гідно виконувала функцію розлогого двоспального ліжка».
У січні 1925 року в Харкові вийшло перше й останнє число «Журналу для всіх». Це одинокий вислід мертвонародженого Жовтневого блоку мистецтв. Наприкінці 1923 року виник задум об’єднати всі «революційні культурно-мистецькі організації» України в одну. Ініціаторами Жовтневого блоку були Асоціація панфутуристів і Мистецьке об’єднання «Березіль», згодом до них приєдналися Спілка селянських письменників «Плуг» і Спілка пролетарських письменників «Гарт». У спільних планах було й видання універсального, тобто масового в тогочасній термінології, ілюстрованого журналу.
До складу редколегії «Журналу для всіх» ввійшли троє панфутуристів — Михайль Семенко, Михайло Яловий і Гео Шкурупій, — та Сергій Пилипенко від плужан. Насправді вся робота лягла на плечі Шкурупія, який став секретарем редакції і задля цього навіть перебрався до Харкова.
Уже в кінці січня Шкурупій написав Семенкові обуреного листа про те, що коли його запрошували на цю посаду, то умовлялися з Пилипенком про плату 15 червінців щомісяця, а платять йому лише дев’ять. Тому якщо попередніх усних домовленостей не буде дотримано й надалі, він повертається до Києва. У Києві йому платили 10 червінців щомісяця, а життя там набагато дешевше. У Харкові ж тільки винаймати помешкання коштує 9 червінців на місяць. Очевидно, грошей таки не було, і Гео Шкурупій виконав свою погрозу, а «Журнал для всіх» припинив існування.
На перших засіданнях новоствореної ВАПЛІТЕ серед іншого обговорювали і матеріальні питання. 16 січня 1926 року комісія ЦК у письменницьких справах на засіданні третім пунктом слухала «Про тяжкий стан письменників, що живуть в неможливих квартирних умовах, і прирівнення їх у правах з науковими робітниками». Постановили:
«Перевести через фракції Комунгосп, Южбюро і Жилсоюза директиву — дати додаткові кімнати нижчезазначеним письменникам, а в разі неможливости в першу чергу дати їм потрібну кількість кімнат з розрахунку кімнату на 2 душі для сімейних і кімнату для праці в центрі міста в будинках, де звільняються кімнати, і новозбудованих.
Досвітньому 3 кімнати (6 душ сім’ї)
Яновському 1 кімнату (1 д.)
Бажану 1 кімнату (1 д.)
Вражливому 1 кімнату (2 д.)
Любченку 1 кімнату (2 д.)
Іваніву 2 кімнати (4 д.)
Тичині 1 кімнату (1 д.)
Хвильовому 3 кімнати (5 д.)
Зазначене перевести в життя Союзу Робітос до 1 лютого».
Незабаром місцевком письменників справді виділив бездомним літераторам 15 кімнат у новому будинку на Холодній Горі по вул. Свердлова, 118. А там уже й до будинку «Слово» залишалося зовсім мало.
