«In your head, in your head… zombie, zombie, zombie», – співає гурт «The Cranberries». «Оксиморон – літературно-поетичний прийом, що полягає у поєднанні протилежних за змістом понять. Наприклад, “живий труп”», – читаємо у підручнику з літератури для 9-го класу. «Усім відома істина, що зомбі, не позбавлений мізків, завжди прагне здобути ще більше мізків» – так починає свій роман «Гордість і упередження і зомбі» американський письменник Сет Ґрем-Сміт. Здається, зомбі усюди. Не поставши з мертвих у реальності, живі трупи злегка завоювали наше кіно, літературу та кіберспорт. Хто такі зомбі, як їх позбутися, і чи варто це робити?
Спочатку трохи історії, як оживали і вчилися ходити неспокійні мертві. Термін «зомбі» міцно пов’язаний з вуду – магічною практикою жителів островів Карибського басейну (Гаїті, Ямайки, Тринідаду і Куби). Точне походження слова «зомбі» невідоме. За однією версією – це спотворене «нзамбі», що африканською мовою банту означає «дрібне божество» або «душа мерця». За іншою – видозмінене західноафриканське діалектне «жамбі», тобто «привид». Існує також теорія, згідно з якою словом «зомбі» колись називали величезного чорного змія з африканських повір’їв, одвічного ворога сонця, світла і радості. Проте всі ці образи об’єднує одна цікава риса: у них акцентовано нематеріальний аспект, на противагу звичній для нас кривавій зомбі-тілесності. Живі мерці в острівній міфології цього періоду – це втілений тріумф незнищенності духу (хай навіть амбівалентного), при цьому тіло такої істоти не грає (майже) жодної ролі. Нзамбі могутніші за людину, вони є проміжною ланкою між слабкими хомо сапієнс і могутністю сил природи. Тут постає цікава паралель із концепцією ламелли Жака Лакана – емансипованим лібідо, чистим потягом до життя, що може існувати окремо і незалежно від тіла. Можна сказати, що зомбі ранньоміфологічного періоду – це втілення Лаканової мрії про інстинкт, сильніший за смерть.
Душі зомбі позбавили, як не дивно, японці. Саме у їхній міфології постав образ хижого бусо – напіврозкладеного тіла без емоцій та інтелекту, але із неймовірним відчуттям голоду, яке може втамувати лише плоть живої людини. На бусо мають шанс перетворитися насамперед ті, хто пішов з життя через голод. Таке продовження і посилення основних якостей, відчуттів та емоцій людини на тому світі – основа більшості релігій світу. Саму тому у пеклі Котляревського «Багатим та скупим вливали / Розтопленеє срібло в рот, / А брехунів там заставляли / Лизать гарячих сковород» – будь такий ласкавий, продовжуй займатися і на тому світі звичними для себе справами, тільки у карально-гіперболізованому масштабі.
Щоб описати аспект нелюдськості у ближньому, варто звернутися до праці «How to Read Lacan» Славоя Жижека. Словенський філософ, беручи за основу кантіанське розрізнення між негативним і неясним судженням, аналізує образ «жахливого сусіда» у творах Стівена Кінга. Як відомо, зомбі не лише страхітливо виглядають, вони ще й наділені недосяжною для людини якістю – безсмертям. Позитивне твердження «душа смертна» можна спростувати, як зазначає Жижек, двома способами: або відкинути цей постулат за допомогою тези «душа безсмертна», або підтримати ідею «душа не-смертна». Різниця між цими двома твердженнями відома кожному читачу Стівена Кінга: герой або «не мертвий» (належить до світу живих), або «не-мертвий». Невизначеність статусу персонажа підриває розрізнення між мертвим та живим: «не-мертвий» – це ні живий, ні мертвий, йдеться про монструозне «життя мертвим». Той факт, що ця істота не належить ні до спільноти живих, ні до пантеону мертвих, позначений жахливим надлишком життя, надмірністю буття, що вийшло за межі людського.
Зомбі-експансія у літературну сферу почалася ще до того, як народився Славой Жижек, у 1929, коли вийшла книжка репортера «Нью-Йорк Таймс» Вільяма Сібрука «Острів магії». У ній Сібрук описує своє життя на Гаїті у будинку відомої чаклунки Маман Сіли. Маман Сіли проводила різноманітні вудуїстські ритуали, які Сібрук характеризує як суміш західноафриканських повір’їв і католицької меси. Розділ про гіпноз людей і їхнє поступове підкорення називається «Мерці працюють на плантаціях цукрової тростини». Сібрук пише про нещасних «зомбі» у характерній піднесено-імперській манері як про безпомічних «інших», які не здатні ні на що, крім праці на користь сильного і вправного господаря. І хоча зараз «Острів магії» цікавий лише як літературний факт, а не як приклад якісної мемуаристики, Сібрук визначив на наступні десятиліття загальний модус оповіді про зомбі як про позбавлених інтелекту істот, яким ніколи не дорівнятися до людини.
Логічним продовженням «Острова магії» став повнометражний фільм «Білий зомбі» (1932) з Белою Лугоші у головній ролі. Вишуканий блідий пан, чий образ, звичайно, має нагадати глядачам комерційно успішного Дракулу, керує на плантації натовпом чорношкірих зазомбованих робітників. Проте у певний момент вампіру-колонізатору цього стає мало, і він вирішує перетворити на зомбі білу вродливу дівчину, яка українському глядачеві обов’язково зовнішньо нагадає гоголівську панночку. Підкорення чужої території через підкорення жінки – образ настільки давній, що навіть Саїда цитувати не треба, аби зрозуміти, у який бік впевнено рухається образ зомбі, а точніше, його експлуатація у літературі.
Сучасні літературні історії про зомбі зазвичай побудовані на спогадах одного або кількох свідків жахливих подій, яким вдалося вижити і часто – ще й врятувати світ. Така манера оповіді – це данина реалістичній традиції письма і спроба переконати читача в істинності подій, створити ефект безпечної присутності (адже герой розповідає про це наживо, значить людство перемогло). У таких книжках годі чекати на якесь ламання горизонту очікувань чи знахідки рівня якісної масової літератури. Швидше, читач подібних історій має пережити, наче давній грек, радість впізнавання знайомих сюжетних поворотів.
Типовий приклад – «Світова війна Z» Макса Брукса, автора фантастичного «Посібника з виживання серед зомбі». Основу книжки складають інтерв’ю свідків з багатьох країн світу, які врятувалися після зомбі-апокаліпсису. Через десять років після перемоги людей вони описують свої історії виживання, кожна з яких пов’язана з втратами близьких. Всі ці історії збирає представник ООН, мета якого – написати звіт, який дав би найбільш повну картину подій, що відбулися. Проте якщо на формальному рівні все зрозуміло, то на сюжетному на українського читача чекає безліч сюрпризів. Україна є одним із центрів зомбі-апокаліпсису (напевне, після «2012» Еммеріха, де герої рятуються на літаку Ан-225 «Мрія», нас вже нічим не здивуєш). Про катастрофу в Україні оповідає солдат Богдан-Тарас Кондратюк (а що, звучить дуже по-українськи!). У Києві наша армія розстрілює зомбі на мосту Патона, проте незабаром живі мерці перемагають, і Богдан-Тарас змушений рятуватися водою. «Світова війна Z» – це знахідка для прихильників імагології: Ізраїль шукає по всьому світу євреїв, аби врятувати їх, японці постійно говорять про кодекс честі і предків, а про Північну Корею взагалі нічого не відомо, бо країна остаточно закрила кордони, коли мерці почали прокидатися. Макс Брукс – лише один з безлічі авторів, які конвеєрно продукують романи про зомбі, а їх так само конвеєрно візуалізує Голлівуд, запрошуючи на роль головного борця зі злом, якщо не Бреда Пітта, то Мілу Йовович.
Трохи цікавішими виглядають книжки, автори яких намагаються примиритися з «мертвим іншим» і навіть спробувати зрозуміти його. Зазвичай виходить така собі «пісня мертвого Соломона», часом недолуга або смішна, але оригінальніша за звичні епопеї з кетчупом замість крові. Характерний приклад – «Теплі тіла» (в оригіналі «Warm Bodies») американського блоґера Айзека Маріона. Світ, вражений чумою, розділено на два табори: мертвих, що мешкають в аеропорті неподалік від міста, і живих у місті. Головний герой Р. (перша буква його людського імені, єдине, що він пам’ятає зі свого попереднього життя) разом з іншими зомбі полює на людей . З’їдаючи людський мозок, зомбі поглинають думки і почуття своїх жертв, так Р. отримує спогади молодого чоловіка, закоханого в дівчину Джулі. Роман «Теплі тіла» цікавий не лише тим, що у центрі оповіді – живий мрець, а не герой-звитяжець, а й тим, що ми бачимо всі події очима самого Р.
У творі Маріона, на відміну від «Світової війни Z», зомбі є не однорідним аморфним натовпом, а спільнотою, схожою на гакслівський «прекрасний новий світ»: є умовні «альфи», які намагаються взаємодіяти один з одним і мислити, а є скелети-«омеги», у яких залишився лише потужний сліпий голод. Маріон – впертий прихильник калокагатії: що краще виглядає зомбі, то ближче він до «альфи», тобто свідомого існування.
Представляючись, головний герой зазначає, що безуспішно намагається спілкуватися зі своїм другом М. і боїться скелетів, оскільки вони готові «зжерти все, що має серце». Потім мертвий хлопець додає: «Ні, я теж, але я принаймні про це думаю». Тут постають одразу кілька важливих аспектів: по-перше, актуалізовано картезіанське мотто, завдяки якому ми знаємо, що суб’єктність визначається самоусвідомленням. Простіше кажучи, «я мислю, значить існую». По-друге, згодом Р. зазначає, що він потребує спілкування, а це відразу наближає його ціннісну шкалу до людської. Завдяки численним традиційним зомбі-горрор романам ми знаємо, що людина, на відміну від зомбі, – істота соціальна, тоді як зомбі завжди самотні. Навіть якщо живі мерці синхронно рухаються у натовпі, кожен з них – автономний хижак, тоді як люди існують у колективі, і взаємодія для них – єдиний спосіб перемогти у цій війні між живими і мертвими.
Інший аспект, що вирізняє Р. з-поміж мертвих літературних побратимів – виразна естетизація зовнішності героя. Зомбі, на відміну від вампірів, складно зробити красивими, адже не кожен читач готовий прийняти естетику потворного у дусі Бодлера. Ось чому «красиві зомбі» – це декаданс Гюїсманса, що переходить у традиційну вампірську естетику. Проте незважаючи на певні окремі цікаві знахідки Маріона, роман «Теплі тіла» залишається у межах просвітницької традиції роману-виховання: головний герой, tabula rasa, поступово набуває досвіду і вчиться цінувати спільноту та гуманістичні цінності.
Цікавішим прикладом «реабілітації зомбі» можна назвати науково-фантастичний роман «Я – легенда» (1954) Річарда Метісона. Головний герой роману, Роберт Невілл, – єдина людина у світі, що не підхопила хворобу живих мерців. Роберт мешкає у броньованому будинку в Лос-Анджелесі, присвячуючи весь час пошукам ліків від епідемії, що призвела до загибелі людства. Крім того, вдень Невілл знищує приспаних зомбі, які не люблять сонячне світло.
Одного разу на вулиці Невілл знайомиться з, здавалося б, неінфікованою жінкою на ім’я Рут. Проте згодом герой помічає, що вона, як і всі зомбі, не любить запах часнику і виступає проти вбивства заражених. Коли Рут викрито, дівчина тікає з дому, залишивши записку, у якій пояснює, що вона належить до групи інфікованих, що пристосувалися до хвороби за допомогою стримувальних пігулок. Ця група відновила суспільний устрій, налагодила виробництво ліків і бореться проти неконтрольованих зомбі. Невілл мимовільно знищив кількох їхніх друзів, за що на нього чекає судовий процес. Невдовзі «розумні» зомбі приходять до Невілла, відбувається суд, під час якого горе-мисливця засуджують до страти. У свій останній день Невілл, який відчуває себе «жахливим виродком» і «вбивцею», чинить самогубство за допомогою отруєних пігулок.
Незважаючи на формальну недосконалість, затягнутість і «драматизм, який часом переходить у цирк», як пише оглядач видання «Galaxy» Гроф Конклін, Річард Метісон є новатором у жанрі зомбі-горрору. На відміну від більшості творів про зомбі, де лише відтворено звичну схему, у романі «Я – легенда» запропоновано альтернативний погляд на образ живого мерця як на носія гуманістичних цінностей. Представник людства як величезної метрополії, що несе іншим культуру або смерть, не лише зазнає поразки, а й розуміє помилковість і варварську сутність своїх дій. Ось чому назву «Я – легенда» («I Am Legend») варто розуміти не дослівно, а як покликання на біблійний вираз «Легіон мені ймення». Невілл одержимий демонами помсти, тоді як група зомбі на чолі з Рут – це майбутнє цивілізації.
Окремо варто виділити групу романів, де зомбі є не основою сюжету, а стилістичним прийомом. «Гордість і упередження і зомбі» Сета Ґрема-Сміта – саме з таких творів, адже замість «зомбі» у назві могли б бути «вампіри», «вовкулаки», «ку-клукс-клан» чи «войовничі викладачі математики», від цього книжка не стала б гіршою чи кращою. Рецепт успіху Сміта – три чверті королеви епіграм Джейн Остін і одна чверть закривавлених мерців, яких Елізабет Беннет, жінка-воїн, має знищити.
Основною метою Сміта було, звичайно, актуалізувати припалу пилом класику і повернути до життя твори, які зазвичай знімають з полиці тільки до або після перегляду голлівудської екранізації. Крім того, звичайно, авторові складно було встояти перед спокусою написати своє прізвище поруч із прізвищем літературного класика: книжка виходить із зазначенням подвійного авторства. Жанр мешап-роману (зміксованого, змішаного твору) лише позірно постмодерно-легкий. Насправді він вимагає неабиякого смаку, винахідливості і, як не дивно, сміливості. Чи вдався Ґрему-Сміту цей зухвалий експеримент? На мою думку, вдався – як просвітницький, комерційний, іміджевий і сценаристський проект. Проте як літературному творові, побудованому на інтертекстуальній грі, роману «Гордість і упередження і зомбі» бракує вишуканості, інтелектуальності й оригінальності.
Живі мертві – це архетиповий страх людства. А те, чого ми боїмося, ми осмислюємо через писання і проговорення. «Не сподівайтеся позбутися книжок», – сказав Умберто Еко. «Не сподівайтеся також позбутися книжок про зомбі», – сьогодні можемо додати ми.
