Любов Якимчук. Абрикоси Донбасу
Остап Сливинський:
Поети – такі істоти, які самі собі люблять вигадувати драми, але коли драма приходить ззовні як найреальніша реальність, може статися щось надзвичайне. До цієї книжки Любов Якимчук була непоганою поеткою, вигадливою, доволі філологічною, яка багато взяла в авангарду, зокрема і його філологічність, але зараз стала поеткою, яка потрясає і розриває серце. Розрив і неповернення – два відчуття, довкола яких крутиться ця поезія і до яких намагається пробитися. Вони недоступні й болючі, як внутрішній орган. Водночас Люба Якимчук залишилася філологічною поеткою, війна б’є її насамперед по словах, а це – дуже м’які тканини. Біль слів вражає навіть більше, ніж хрускіт порцеляни під гусеницями танка, як було в Мілоша. Бо після смерті слів западає мовчання – єдина річ, яка є страшнішою, ніж війна. Але треба заради справедливості висловити одне «але». Книжка – трохи завелика і лише виграла би, якби туди не ввійшла частина текстів. Хочеться нової Любові Якимчук, міцної, як спирт, концентрованої, гострої й нерозбавленої. Такої, як у циклі «Розкладання», почасти – у «Сталевих приборах» і власне в циклі «Абрикоси Донбасу». Такої Якимчук, яка б’є навиліт. І цієї миті з шухляди вискакує якийсь «Ням», який тим недоречніший, що теж намагається щось ліпити про війну («Ням і війна»). Ось це не зворушує і навіть не розчулює.
Катерина Калитко:
Про «Абрикоси Донбасу» і їхню авторку з непростою біографією сказано вже так багато, що ризик повторення присутній в кожному слові. Проте я, в силу певних причин прочитавши багато поезії про одну війну двадцятирічної давності, все ще намагаюся відрефлексувати ці вірші про війну живу і збагнути, як вони відгукуються всередині.
Читати, а тим більше писати про війну – це відчувати, як у тобі розшаровується отрута, взаємодіяти з нею. Говоріння в такому випадку постає особливим актом мужності. Саме тому ця поетична книжка – чи то пак не поетична, адже, за висловом самої авторки, «про війну не буває поезії» – так вражає, озвучена голосом Якимчук. Питома форма існування цих текстів, як на мене – аудіоальбом, живий звук і надрив. Надруковані ж на папері, ці тексти почасти оголюють механіку творення, а від того дещо втрачають на силі удару.
«Абрикоси Донбасу» – видання продумане на всіх рівнях, від виразної футуристичної тяглості, експериментів із формою, організації текстів, і до оформлення. Ця книжка не тільки про війну, вона й про її передчуття та середовище зародження: адже ті, хто стежить за творчістю Люби, легко згадають, що багато віршів, котрі увійшли до книжки, з’явилися задовго до подій на Донбасі. Поява ж цієї збірки саме тепер і саме за такою назвою – безпомильний постріл, адже впродовж майже двох останніх років уся література, маркована геотеґом «Донбас», акцептується безумовно і викликає інтерес із ноткою провини. «Абрикоси Донбасу» за останній рік побували майже на всіх публічних майданчиках і дієво виконали своє призначення, точніше, одне з: наповнили напівпримарний Донбас, який «до» не всі знали, а «після» дехто вже не пам’ятає, приватними поетичними деталями, мозаїкою міфологем, локальною українськістю, ба навіть спробували компенсувати політику поезією. Чи не єдиний наразі доступний нам спосіб реконструкції пошматованої мапи. І окремі знахідки Якимчук, безумовно, переживуть буремний момент і увійдуть до корпусу найважливіших знань про цю війну: цикл «Розкладання» чи метафоричний кордон із Росією, який позначають абрикоси.
Ця книжка – виразний пошук нової «мови війни», і розгортається він так само у прямому ефірі, як і бойові дії. Тут напрошується, хай пробачить мені читач, аналогія із масової культури: героїня полум’яної Кітніс Евердін із «Голодних ігор», яка заступає інтереси свого пригнобленого шахтарського дістрікту, проникає у кожне серце, не сходячи з телеекранів, і так формує новий легендаріум спротиву. У нашому випадку ця аналогія розгортається на рівні елітарному, інтелектуальному. У котромусь зі своїх інтерв’ю Люба Якимчук сама зауважує, що війна допомогла її книжці «вистрілити», хай як двояко це нині звучить. Біографій і рідних країв не обирають, із потреби та права проговорення персонального досвіду виростає жива література. Але писання про війну – це також балансування канатохідця на линві, і розхитує його саме кипіння приватного досвіду тут і зараз. На моє особисте переконання, Люба іде своїм шляхом упевнено, але хитається там, де у неї час від часу проривається інвективна інтонація «а ви…» Хай навіть це художня умовність або суто читацький комплекс провини за Донбас, із яким усі ми вже міцно зжилися. Найкраще, що може статися з «Абрикосами Донбасу», поза припиненням війни – відстань у часі, зміна способу сприйняття цих текстів. А мені цікаво, як розвиватиметься Люба поза цією книжкою.
Євген Стасіневич:
Медійний галас довкола цієї книжки грає проти поетки: відкриваєш, хочеш там побачити щось таке, «про Донбас і взагалі» – а бачиш у кращому разі звичайну поезію: на інтернетівських обширах на такому і не зупинився б. Непогана однойменна поема, написана кілька років тому, і навала однотипних верлібрів: Бабкіна у популярній формі показує, як можна робити «читабельні» римовані поезії, а Якимчук – як безхитрісно писати щось схоже у «вільному плаванні». Може бути. Хоча у Бабкіної краще.
Але осердям видання вочевидь є свіжий цикл «Розкладання», про сьогоднішню війну на Донбасі і її наслідки, не в останню чергу – для родини самої поетки. І вже тут починаються серйозні проблеми: біографія і текст злипаються намертво, власне поезію оцінювати стає якось вже і незручно, мовляв, пишеться поверх крові – і ця ситуація напружує, закрадаються думки про спекуляцію, хай і «високу», та все ж. Хоча головне: більш-менш невдалі вірші, багато ліричного пафосу (він зрозумілий, хоча в передмові декларується примат мовчання) і мало поетичної думки – це норма для сучасної поезії, але в цілому кепсько.
Відчутна поверховість, пласкість, якась навіть фотокартковість: це виправдано, коли фіксують спогад, і дивно, коли пере-живають драматичні події. Плакатність, демонстративність – в поемі це добре корелювало зі стилістикою а-ля футуризм, але тут не працює геть. До того ж, є й гірші прецеденти – якщо й не чистого агітпропства, то кондовості «з душком»: маю на увазі «Гусінь», де і зґвалтування, і дитина, і обручка: якщо змінити окремі реалії – то так могла писати радянська пропаганда у розпал війни. Поодинокі перемоги («Повертання») лише увиразнюють тло: це може бути авто-терапією, може бути поетичними(?) рефлексіями і ритмізованими фантомними спогадами, але чим «Абрикоси Донбасу» точно не є, то це доброю поезією. «Вони банальні, як акації Сосюри», хоча знову-таки – у Сосюри краще.
Мирослав Лаюк. Метрофобія
Остап Сливинський:
Нічого не можу з собою зробити – бурмочу звідси рядки. «Ми виросли під тобою дубе – колись один із нас зрубає тебе». Або «я буду радіти що виріс не на тих книжках але на тих акаціях». Лаюк – це повів свіжого повітря в нашій не дуже добре провітрюваній літературі. Якраз літератури в цій збірці, здається, найменше з-поміж усіх п’яти книжок-фіналісток. Так, як Лаюк, із мовою вміють поводитися діти, коли вони вже чітко знають, що хочуть сказати, і вже розуміють, що мова існує для них, а не вони для мови. Потім це розуміння минає. Потім дуже зрідка повертається у віршах. Лаюк – дуже автентичний у своїх історіях, фрагментах, спостереженнях. Автентичний і природний у своєму висловлюванні навіть тоді, коли пише сонет. У його світі нема нічого зайвого чи другорядного, все знаходить для себе слово, рядок. Це поезія уважності і любові до всіх деталей всіх речей. Плюс – іронія, бо інакше було б патетично. Люблю кожне з десяти дерев шкільного саду, якому присвячений окремий вірш. Люблю кожну з двох рушниць, названих на ім’я, люблю кожного з двадцяти семи дідів із вулиці Садової. Їх важко не полюбити.
Катерина Калитко:
Є щось по-маркесівськи месмеризуюче в тому, як Мирослав Лаюк нанизує народження на смерті й навпаки на перших же сторінках своєї книжки. І є щось антично-деміургійне в тій веселій легкості, з якої він розбиває сталі структури на різнокольорові друзки. Природно, ці малі яскраві фрагменти продовжують жити, здебільшого цікавіше й повнокровніше за велике, усталене і вайлувате.
Втім, як не дивно, «Метрофобія» – книжка напрочуд цілісна й чітко організована, як схема метро. Це, мабуть, єдине, що є тут від метро. Про нього ще можуть нагадати хіба мозаїки Жанни Кадирової, якими книжку проілюстровано, дуже вдало. Та для мене-читача ці мозаїчні фрагменти – радше нагадування про ті самі розбиті структури, зламані рамки, це також мітки на поворотах, особливі прикмети місць, які позначає на своїй внутрішній мапі Лаюк. Вони фіксують автора в тому топосі, який він освоює першим – завжди довкола себе, де б не знаходився. І «якання» Лаюка, яким йому часом дорікають, мені страшенно симпатичне. Він переконливий і знає, що людину насамперед цікавить вона сама та її дерева, але потім також – інше таке саме «Я» і його дерева, їх можна ставити поруч і вимірювати ними все. Лаюковий світ предметний, чуттєвий, свіжий, просякнутий невидимим міцелієм, нервовою тканиною, яка поєднує все з усім. У цьому світі часом почуваєшся так, ніби на велелюдному весіллі десь у незвіданих нетрях Західної України, коли спершу довкола тебе кружляє сонм краєвидів та облич, ти не встигаєш співвідносити їх з іменами, потім тобі дуже весело, потім лячно, потім ти знову смієшся з жартів, потім лякаєшся, що сміявся недоречно, потім розслабляєшся, побачивши такий же альбом «Наша дитина», як у тебе вдома, і таку ж тополю, як на твоїй вулиці, потім, якщо прислухаєшся, можеш дізнатися про низку родинних драм, а ще потім, під самий ранок, настане час чистого сакрального знання. І воно, слід визнати, теж дається Мирославові. Станом на сьогодні мій улюблений вірш у цій книжці – про найжорстокіших у роду. Якась така тонка тканина, покладеш на неї руку – і можна відчути, як хтось кладе руку з того боку.
Євген Стасіневич:
Головне випробування Лаюк пройшов – випробування другою (хоча фактично й третьою, але ж почався він для загалу саме з «Осоте!») книжкою. І вона виявилася незгіршою. Після довгих роздумів і перечитувань скажу, що вона певно й краща: в «Осоте!» була установка на представлення себе, була потреба в само-позиціюванні – і все пройшло блискуче. Однак відбувши «обов’язкову програму», в «Метрофобії» у Лаюка з’явилася якась така космічна легкість, абсолютна невимушеність – і та ж сама автентичність, яка не видобувається, а просто є. Підкорює тут багато чого: вітальність і межова безпосередність – але й серйозна робота з формою, навіть там, де верлібр здається максимально розхристаним. Незбагненним для мене залишається й поєднання цього його фірмового розбишацтва, вічно наївного юнацтва – і нетутешньої міці дикції й інтонації, коли він бере і веде за собою до останнього, як той Вергілій, щоправда, світ його значно світліший, хоч і не позбавлений напружень і розломів («Дитяча дурка», ці незабутні брудні дитячі руки).
Довіра до поета тут абсолютна, і народжується вона геть не лише з автобіографічності: навіть у другій – «римованій» – частині книги, коли Лаюк починає ходити між «езрами» і «талассами», це відчуття нікуди не зникає. До того ж – його банально цікаво читати у великих кількостях, його історії (а поезія Лаюка, слава богу, всуціль оповідна) чіпляють, а від деяких регочиш буквально в голос: як часто таке буває зі справжніми віршами? Цей «польовий Махно» – хоча радше «Той-у-кого-немає-милостині-для-всіх» – промазує надзвичайно рідко: слабких віршів тут не більше десяти, але от цитувати хочеться метрами: «він ненадовго вийшов він ненадовго вітер», «ми безумні в словах як вони у нас тільки їх не відріжеш як голову короля». А поема(?) «Воздух» – взагалі чи не найкраще, що написано про зараз.
Якщо існує щось таке, як «українська поетична вища ліга» – і якщо комусь ще таке цікаво – то Мирослав Лаюк перший претендент «з молодих» на негайне потрапляння туди. І боятися, що захвалимо, не слід: поет у своїй буцімто стихійності надто розумний, з тої-таки «Метрофобії» це видно абсолютно.
Сергій Жадан. Життя Марії
Остап Сливинський:
Жадан – у своїй найкращій формі. Після двох останніх поетичних книжок здавалося, що він уже трохи котиться за інерцією, і тут – прорив, збірка-ракета. Що сталося? Війна? Мабуть, вона залила нову оливу в цей ще гарячий двигун. Пам’ятаєте «Балади про війну і відбудову»? Так-от, «Життя Марії» мене остаточно переконало, що Жадан – баладний поет. Мало кому зараз піддається цей жанр, йому – так. Балада – той жанр, у якому найкраще писати про речі важкі і страшні. Погляньте, наприклад, на польську поезію про Другу світову війну – скільки там балад. Традиційне коріння цього жанру ніби виправдовує сентиментальність і серйозність тоді, коли жартувати неприпустимо. Але досить трохи перебрати міру – і все летить до чортів, перетворюючись на пафосне белькотання. Жадан тримає рівновагу. Вивертає нас навиворіт, в’є з нас мотузки – і замовкає саме в ту мить, коли потрібно.
Катерина Калитко:
За негласною згодою вважається, що хвалити Жадана тепер вже й не надто пристойно. Бо ж культовий, усе й так ясно, за ним ідуть натовпи фанаток на тремтячих ногах, і все вже сказано, і тепер це нескінченно пережовують орди епігонів. Але нам таки дуже пощастило, що в нас є Сергій Жадан і його «Життя Марії» – книжка, в якій він набув абсолютно пророчої вагомості й прозорості. Так його й приходили слухати під час туру з новою книжкою – як учителя.
Жадан завжди почувався комфортно у вічних сюжетах – взяти хоча б ту ж «Месопотамію». Зараз ми теж прекрасно розуміємо, про життя якої Марії йдеться, а як раптом ні – до наших послуг переклад-епіграф із Рільке з євангельським сюжетом, блага вість. За нею перегортається сторінка і починається війна. І з кожною новою сторінкою, з кожним віршем, більшість із яких давно розібрано на цитати, Марій, до яких звертається автор, наче більшає. Чи то вона тепер у кожній жінці, чи крізь неї одну проходить всезагальне знання, чи то просто війна надворі – час великого невпізнавання добре знайомих облич.
Жадан – дивовижно людяний, до щему, саме це й робить його таким «всіхнім» поетом. І ось у цій важливій книжці його героїв, вічних приблуд і неспокійних шукачів, наче упіймало і зупинило велике дзеркало війни. Чорна валка з безіменного міста – можливо, найпронизливіше з усього, що вже написано і ще буде написано про нашу війну. Заспіваний Мар’яною Садовською, цей вірш перетворюється на чистий біль, на розкошлане нервове волокно за межами слів. Це і є та «універсальність послання», про яку стільки говоримо. Завдяки якій інші люди, котрі не знають, якого сорту вугілля видобувається на Донбасі, які ніколи не бачили териконів, спинним мозком зрозуміють, що трапилося з тутешніми людьми.
Чому Марія? Бо чоловіки – Учитель та учні – пішли у світ, що змінюється, а вона лишилася тримати й нести любов. А любов – «це найпечальніше, що є в нашій мові».
Євген Стасіневич:
Багато з цих віршів відчутно біблійно-старозавітні, з посипанням голови попелом – такою там є не лише система образів, а й інтонація, поза, яку приймає поет, коли говорить про сьогодні як про «останні часи». Але, по-перше, Жадан має на це право, заслужив, а по-друге, це зроблено переконливо і сильно. Він свідомий, що пише одні з головних текстів про ці події, про цю війну – і це не дошкульно: хтось має взяти на себе відповідальність підсумовувати, і Жадан бере. Тому й переклади з Мілоша там доречні, і вони, між іншим, краще за переклади Целана: поляк йому тут, наче камертон, недарма так багато перекладено саме з найтемніших років (43-45-го). До того ж, це ще й унаочнення того, що після кінця світу (за Мілошем) знову наступає кінець світу – і в цій каскадності апокаліпсисів і млосна туга, і шанс на порятунок. Значить, усе проходить.
«Чому мене немає в соціальних мережах» – блискучий цикл, уже хрестоматійний. З умовно ліричними віршами складніше – тут Жадан часто страшенно багатослівний, його ритмічний малюнок постійно повторюється, «єдино правильних» деталей меншає, з’являються кліше. Але і 15 першокласних текстів такого штибу на книжку – перемога. «Краще живий пес, аніж мертвий лев» – але живий лев ще краще. А це саме той випадок.
Юля Стахівська. Verde [рослинність]
Остап Сливинський:
Найголовніша риса книжки Юлії Стахівської – то якесь таке «біологічне бачення», яке дозволяє в усьому, навіть штучному, мертвому, синтетичному, побачити (уявити) живу клітинну мікроструктуру. На початку здається, що це просто метафорика (знаємо, знаємо всіх цих «метеликів аркушів» і «черв’яків доріг»!), але поступово стає очевидно, що це – такий тип стосунків зі світом, а не риторична фігура. Здається, ніби поетці весь час бракує життя довкола, вона постійно намагається вдихнути його все більше й більше; не штука оживити мертве (так, поезія таке робить, ледь клацнувши пальцем), а спробуй-но оживити те, що вже живе. «Verde» розвертає нашу перспективу бачення – тепер уже природа дивиться на нас, тепер уже ми для неї (і для себе самих) є необов’язковими, випадковими. Біологічними, живими. І не більше. З усім жахом і щастям цього усвідомлення. Зробити таке за допомогою слів непросто, і Юлії Стахівській це вдалося.
Катерина Калитко:
Потрапляння цієї збірки до одного короткого списку з «Абрикосами Донбасу» настільки ж химерне, наскільки й символічне. В одному семантичному полі все горить, руйнується і розкладається, в іншому – проростає, фотосинтезує і зеленіє. Замикається коло, триває життя. Тут ми теж маємо справу із корпусом текстів, написаних переважно до революції й війни, і прямих ударних покликань на злободенні події немає. Та цей нюанс у сукупності з часом оприлюднення збірки зробив її вірші і цікавішими, і ціннішими. Юлія Стахівська і її світ рослин зберігають нам дихання на щодень. Продовжуючи добру традицію найкращих українських метафористів, авторка так само експериментує з мовою, шукає нового висловлювання, але її метод інший, ніж у Люби Якимчук: вона не розриває мову зсередини, не атомізує мовлення до фонем, натомість максимально віддаляється від усталеної семантики, наче дитиніючи, на ту відстань, де кожна річ починає наново дивуватися своїй назві. Дивним чином це очуднення працює і спрацьовує як розмотування клубка пам’яті, здирання шарів дзеркала у намаганні побачити _себе_колись_, осмислено пережити момент народження, перше слово і його перший сенс. Моя найбільша подяка збірці «Verde» – за це відчуття. І в той же час книжка наповнена рухом, як прямо названим конкретними дієсловами, так і постійним невидимим, про важливість якого свідчать рослини. Фітовербальні (або вербовегетативні) конструкції Юлії Стахівської, часом красиві, часом відверто дивні, часом колючі – завжди дуже стійкі й наповнені мовчазним сенсом. Саме тому світ рослинний, узагалі «первинний» світ у збірці постійно сусідить з читанням: знання, яким він наповнений, переливається, змінює форму, передається у спадок від однієї рослинної генерації до іншої, не зникає. Усе може і має бути прочитаним. І ще мені дуже подобається, що Юлія Стахівська обрала для своєї нової книжки цю наскрізну тему росту: взявши від попередньої збірки, «Червоних чоловічків», інтонаційну впізнаваність, «Verde» таки росте, стає пружнішою, фотосинтезує і дихає.
Євген Стасіневич:
Стахівська демонструє певно еталонний верлібр свого двохтисячно-двотонного покоління: з упізнаваною інтонацією, принципово без зривів голосу, гнучкий, хоч і дещо одноманітний – але страшенно хочеться і силабо-тоніки, банально – добрих рим, і вони є, і вони добрі. Це тиха поезія – і тому що об’єкти обрано таким чином (все «мале і сіре», непомітності, внутрішнє життя як таке), і тому що такий у поетки темперамент. Хоча ця тихість і не герметична, та все ж нав’язливо хочеться буйної ясності: хай би ця вегетація стала шульцівською, напористою – або вже остаточно приреченою, хоч іноді, хоч на трохи. Натомість маємо серединність – так щось входить у силу, і тут порівняння з природним ростом і його процесами найточніше: на наших очах визріває молода українська поезія.
Хоча вже давно визріла – і стала не оранжерейною квіткою, але певною річчю в собі, якою можна милуватися, але яку важко любити. У «Verde» – особливо в умовно першій її частині – багато «злипань», там легко загрузнути, однотонність тем і ритму заколихує. Стахівська, як і до цього, вправна в порівняннях («відчуваєш пустку, немов язик, що наполегливо знаходить улоговину колишнього зуба»), але поза цим «технічних» зблисків небагато. На це, вочевидь, і розраховано, так спокійно іде таємне – але чи справжнє? – життя, але воно чуже, і тому набридає. Це – поезія, і вона непогана, але чи можна щось іще про неї сказати?..
Вано Крюґер. Вертеп на Куренівці
Остап Сливинський:
Вано Крюґер – екзот. Але є екзоти землі, які приносять зі собою в літературу всю дивовижність ландшафту, з якого походять, а є екзоти повітря, які цей ландшафт вигадують собі самі, складають себе з черепків, пазлів, чужих розсипаних біографій. Вано Крюґер є екзотом повітря. Цю книжку цікаво відкривати як скриньку химерій, «містечко в табакерці». Грає механічна музика, все так гарно в ній поскладано. Нічого особливо не зачіпає. Можна цю книжку дарувати тим, хто любить ворожити на поезії, є й такі. Трохи тут Лишеги, трохи Мідянки… Але все-таки одного разу відкриваєш скриньку, натрапляєш на цикл «Хор», і тебе затягує в правічний ліс, кидає обличчям у глицю. Але й це така штучка, знаю-знаю. Вірші, не більше.
Катерина Калитко:
Крюґерівський вертеп варто читати малими дозами, щоб устигнути осягнути тутешню множинність інтерпретацій і визначити свої стосунки з цими інтерпретаціями. Гра починається уже з обкладинки: глина (чи не глина?) тече (Куренівська трагедія чи ні?) і наполовину з’їдає літери імені та назви. І анонсований у назві вертеп виявляється собачим кістяком на рейках. Втім, усередині цього кістяка цілком собі може вміститися повноцінний сюжет, або навіть кілька.
У цій книжці багато голосів і тіней, людських і не тільки. Часом це цілком упізнавані сучасники, а часом тіні треба виловлювати, пробувати роздивитися і вкидати у воду, як автор вчинив із синьою бабкою. Препарація абетки, точкові емоційні уколи в мапу з виразно припухлими топонімами, епіграфи та присвяти з ініціалами. Предмети, процеси. Комахи, метелики. Дехто з Крюґерових рецензентів знаходив тут закодовані алхімічні перетворення, дехто наголошував концентроване естетство і декаданс. Перелічений інструментарій і справді пасує до напівтемної майстерні. Якщо в попередніх книжках Вано Крюґер послідовно займався іронічною деконструкцією, то в цій він уже збирає колекції та моделює системи. Я все ж не називала б це алхімією, хоча автор-експериментатор свідомо запускає процеси багатьох перетворень і спостерігає за ними. Важливіше, як на мене, інше.
Історія української літератури склалася таким чином, що двадцяте століття підхопило, перемололо й занесло брудом (зовсім як на Куренівці колись) наш інструментарій для якісного осмислення та проговорення небуденного досвіду. Втрачені колись ланки за бажання можна чітко співвіднести з темами, які «провисають» нині. Це насправді окрема розлога розмова з іменами й цитатами, а поки що просто зауважу, що Вано Крюґер, здається, займається археологією цього втраченого пласту. Навіть якщо суто інтуїтивно. Він уже видобув окремі деталі й розклав їх перед собою. І хоч іще не до кінця зрозуміло, як виглядатиме і працюватиме готова машинерія, ясно, що буде цікаво.
Євген Стасіневич:
Крюґер дорослішає, і його тексти разом із ним, це помітно. Порівнюючи з попередніми збірками – тут уже значно менше поз (ефектних, грайливих, але по суті своїй вторинних), але все ще не надто багато поезії. У Крюґера лишився смак до ґіньолю, до «широко витлумаченої» мертвечини – і поруч з лишегівсько-мідянківськими (чи то герасим’юково-голобородьківськими) гімнами (природі, світобудові, космічній гармонії) – це справляє цікавий ефект. Це так, наче натурфілософ-руссоїст опинився у Срібній добі, де багато буцімто справжніх пристрастей, але чомусь лише зі знаком «мінус», тобто під Місяцем.
У класичному вертепі були інтермедії – певні низові сюжети, які розігрувались на першому поверсі. Фактично таких у книжці нема, але сам дух цього і попередніх збірок присутній. Хоча Вано певно вже й хотів би перелізти на той поверх, де Діва Марія і немовля, на поверх «високого», але поки це більше справляє враження стилізацій, не-власного, такого, коли не віриш (невеличкий цикл «Хор»). Хоча й здобутки очевидні: помічати (власне вірш «Вертеп на Куренівці»), вигадувати («Лев Франц..») і візіонерствувати-створювати ієрогліфи («змій сонце проковтує») поет може; інша річ, що на всьому цьому лежить велика тінь Тисмениці і Широкого Лугу.
Улюблений сайт літературної критики
