Ред’ярд Кіплінґ, якого ми не читаємо

Є чимало видатних письменників, яких не читають. Але мало якого письменника не читають так багато, як Джозефа Ред’ярда Кіплінґа.

Численні томи поезій, які видавали небаченими тиражами, передруковували у газетах, клали на музику, співали під кулями у бліндажах та у осяйних салонах – усе це звелося до кількох віршів, які й цитують лише для того, щоб відстояти свої хибні уявлення про Кіплінґа. І дарма, що його вірші (не беручи до уваги тих, які виходили з оповіданнями) регулярно перекладаються українською вже вісімдесят років поспіль. Так, за цей час у вперше перекладеного Михайлом Рудницьким в 1936 році вірша «If» з’явилося вже дві дюжини варіантів перекладу.

Дорослі оповідання та повісті, які насамперед принесли Кіплінґу славу на батьківщині, у нас узагалі маловідомі. І це попри те, що найперше видання «Оповідань» вийшло у перекладі Н. Романович у Києві ще у 1910. Лише за кілька років перед тим у Наддніпрянщині, після скасування царських заборон, з’явилася можливість друку книжок українською. Доступне сьогодні видання збірки «Місто страшної ночі» (видавництво «Піраміда») є перевиданням перекладів Юрія Лісняка, виданих свого часу «Дніпром» у серії «Зарубіжна новела».

Значно відоміші в нас оповідання з «Книги джунглів», які Кіплінґ видав спершу по одному в журналах, а згодом – книжками з 1892 по 1895 роки. Перше українське видання оповідань про Мауґлі з’явилося незабаром – 1905 року в перекладі  Кирила Вербина (Кахникевича). Відтоді нові переклади історій про Мауґлі з’являлися в нас регулярно, частіше хіба що перевидавалися старі. Книжки про хлопчика з джунглів друкували українською у Києві, Львові, Коломиї, Відні, Нью-Йорку… За час незалежності України «канонічний» переклад В. Прокопчука, П. Гандзюри та Л. Солонька поповнився ще десятком нових видань.

Але правда полягає в тому, що ми досі не маємо повного тексту «Книги джунглів» українською! Та й те, що маємо, читаємо неуважно.

Про «Закони джунглів» та Бандар-лоґів

Індія ще ніколи не була так далеко від письменника, як тієї холодної осені 1892 року, коли Кіплінґ щойно перетворився із англо-індійця на англо-американця, побравшись із Кароліною Белестьєр і оселившись у американському Вермонті. Саме так: у Америці, в холодній кам’яниці, по вікна засипаній снігом, Кіплінґ і задумав написати серію історій про тварин.

Зверніть увагу – не про Мауглі, а про життя дикої природи, у якій Мауґлі – лише один із головних героїв частини оповідань. його пригоди у «Книзі джунглів» чергуються з оповіданнями про життя тварин та людей в Індії та по всьому світу, яким автор надавав аж ніяк не меншого значення, ніж знаним і улюбленим у нас історіям про хлопчика з вовчої зграї. Попри зовнішню несхожість цих двох пластів, які складають обидві «Книги джунглів» (а їх було дві – перша й друга), вони багато в чому доповнюють одне одного. Найкраще це помітно на прикладі Закону джунглів, описаного та переказаного Кіплінґом у однойменному вірші, який завершує оповідання про Мауґлі «Як з’явився Страх».

Чіткі, суворі й логічні Закони джунглів виявляються кодексом норм поведінки, необхідним для виживання Зграї та її членів. Попри те, що фраза «Закон джунглів» із чиєїсь легкої, але не надто точної, руки стала синонімом безкарності та власне беззаконня, самі закони виявляються гуманними й справедливими: поділитися зі слабшим, нагодувати матір, яка годує дітей, не завадити полювати побратимові, не розсваритися…

Отже, ось вам Закони джунглів, нерушні, мов небо й твердь,
Вовк, що знає їх – процвітає, хто не знає – той кличе смерть.
…
Коли слабший проґавить здобич, а ти зловиш її зате,
Залиши недоїдки добрі, право слабшого – це святе.
Упольовне в гурті їдло всі їдять, де воно лежить.
Хто потягне хоч клапоть в лігво, тому більше, вважай, не жить.
Упольоване вовком – вовче, хоче їсть, хоче ні – дарма,
Хто без дозволу взяти схоче, тому прóщення теж нема.

(уривки з «Законів джунглів»)

Однак, у оповіданні «Гробарі» діє вже трохи інший закон: «право з’їсти і бути з’їденим», про яке говорять між собою шакал і крокодил-людожер. Тут уже ні про гуманність, ані про справедливість не йдеться. Але це теж закон… певною мірою. У «Слугах Її Величності», де йдеться про табірних тварин британської армії, законом є сліпе скорення наказові. Мули, воли й коні мусять коритися наказу, хоч і не завжди розуміють його сенс, і це теж – ключ до виживання на війні, або принаймні – до перемоги. «Пурун Бгаґатове диво» ознайомлює читача із законами людського суспільства, найкраще помітними при зустрічі жебрака, колишнього вельможі, з полісменом. Є тут і закони пошуку істини – Шляху, яким іде майбутній святий. Це відсторонені закони, які перетинають нитки зв’язку з реальністю, але… які можна дивним чином порушити і досягти неочікуваного результату.

Цікаво, що плем’я мавп Бандар-лоґ за задумом Кіплінґа взагалі не має законів. Воно єдине з усіх джунглів живе не за правилами, не має чіткої ієрархії та структури, чхає на взаємоповагу та взаємодопомогу, не загадує наперед і не здатне до самоорганізації. За це народ джунглів його й зневажає. Цікаво, що тролі з «рунету» часто використовують назву цього племені, коли хочуть якнайдошкульніше образити українців чи висміяти Майдан. Мабуть, вони так само ніколи до пуття не читали Кіплінґа, інакше б не намагалися й порівняти самоорганізований, заснований на довірі та підтримці Майдан зі спільнотою без роду-племені. А варто би почитати, бо мавпяче плем’я, по правді, нагадує дещо іншу спільноту…

Ось посідали рядком на гілках,
Голови сушимо в мудрих думках,
Ми здійснимо ще – була не була! –
Мужні, розумні, шляхетні діла!
Щось неймовірне колись звершимо –
Мрієм щодня і щодня сидимо.

Аж тріпотить, заворожений грою,
Хвіст, що дістався нам із тобою!
Просто ми мавпи – я із тобою!

(«Подорожня пісня Бандар-лоґів», уривки)

Вочевидь, за задумом Кіплінґа, лише комплексне прочитання історій «Книги джунглів» може сформувати цілісний погляд і на Закон джунглів, і на зв’язок людини і тварини, і на роль людини у природі загалом. Між тим, неодноразово з’являлися видання – зокрема й з відома автора – у яких до «Книги джунглів» включали оповідання про Мауґлі у хронологічному порядку, а до «Другої книги джунглів» – решту оповідань. Найперше таке видання відбулося у 1897 році в Америці.

Більшість українських перекладачів насамперед бралися за історії про Мауґлі, і робили це так успішно, що багато хто з читачів і не підозрював, що окрім цієї майже повісті, у книжці є ще й інші казки, не менш захопливі. Звичайно, не йдеться  про Рікі-Тікі-Таві – цього героя знають всі, і перекладів його історії українською теж є досить. До видань, які порушують цю традицію, належать «Легенди з Книги Джунглів». У цій книжці, виданій 2011 року, вміщено сім оповідань з «Книги джунглів», тобто всі… окрім казок про Мауґлі.

Найперше українське видання повного тексту «Книги джунглів» готується щойно зараз. Воно на місяць чи два запізнилося до 150-річного ювілею письменника і вийде друком на початку вже року, але… треба визнати, що це взагалі-то не найвідоміша книжка Кіплінґа.

«Як і чому» та інші дитячі твори

Славетний англійський письменник Кіплінґ назавжди перебрався до Англії аж у 1897 році. Хоча й тоді більше часу проводив у мандрах, ніж удома. Приїзд до села на березі Ла-Маншу Ротінґдін, занурення у атмосферу «старої Англії» з її столітніми будинками, крейдяними схилами і тисячолітніми церквами, а головне – народження дітей, усе це видобуло з підсвідомості письменника так багато чудових сюжетів та історій, що лише встигай записувати!

Отож, поміж памфлетів, гімнів та новел, з-під пера Кіплінґа одна по одній з’являються дитячі оповідки «Just So Stories». Спершу автор розповідав їх своєму первістку Джозефіні, а вже згодом записував, і то точно так («just so»), як вони звучали з голосу. “Кіплінґ не лише писав казки, а й сам малював до них ілюстрації, пояснюючи письмово всі найдрібніші деталі їхнього оформлення. І у теперішній Англії, і в Україні саме ці казки найвідоміші і найулюбленіші серед усіх його творів. Ну хто не чув про «Кота, який ходить сам по собі» те, «Звідки у верблюда горб»?

Українською переклади цих казок виходили починаючи з 1910 року під різними назвами. «От так казки!», «От собі і казочки», «Казки», «Як і чому», «Такі собі казки», «Такі самі оповідки»… Найвідоміша, безумовно, книжка у перекладі Леоніда Солонька «Як і чому». Але лише у останніх двох, виданих за останні п’ять років, вміщено оригінальні авторські ілюстрації.

На жаль, Кіплінґ-казкар так ніколи до кінця і не оговтався після втрати коханої доньки і найпершої слухачки Джозефіни. Дівчинка, яка сама стала прототипом головної героїні трьох казок про Тафі й Теґумая (Теґумаєм був, звісно, сам Кіплінґ) померла від пневмонії під час мандрівки через Атлантику. На схилі літ у 1932 році він ще спробує написати нову «От так історійку» про те, чому у дикобраза така зачіска (видано українською у книжці «Казки на всі смаки»), але вона не матиме ані того блиску, ані вигадливого гумору, яким були позначені саме ці казки, видані під однією палітуркою 1902 року.

Проте, український читач знає ще далеко не всі дитячі твори Кіплінґа. У час перед Першою світовою війною він устиг випустити дві книжки оповідань про Пака із Пагорбів – чарівного чортика, який розповідав дітям про різні сторінки історії Англії. Звісно, дітьми були Кіплінґові син і дочка – Джон та Ілсі, яких Кіплінґ у книжці переназвав на Дена та Уну. Казки ці досить специфічні, містять багато історичних посилань та мають неповторний «дух старої Англії». Поки що перекладено українською лише дві з них.

А ось шкільним історіям Кіплінґа пощастило більше. Їх Кіплінґ написав, згадуючи власне навчання у військовому коледжі. Воно було таке насичене пригодами, що йому тільки й лишалося, що описати пригоди свої та своїх найближчих друзів у серії «Сталкі та його команда». Саме під такою назвою перші сім із них опубліковано українською вже зараз, а решта – готуються до друку. Затримка з виданням сталася лише тому, що один із перекладачів вступив у Нову Поліцію і відбув напіввійськовий вишкіл, як і герої Кіплінґових історій, тож мусив відкласти останнє оповідання.

Трохи про «Якщо»

Вірші Кіплінґа українською довгий час були небажаними. Дитячі вірші набули популярності завдяки талановитим перекладам Леоніда Солонька, вміщеним у казки про Мауглі та «Як і чому». Інші вірші до нас довгий час приходили в російських перекладах і, може, тому ми маємо про них дещо викривлене уявлення. Лише 1989 року в журналі «Всесвіт» стараннями Максима Стріхи було опубліковано більш-менш репрезентативну добірку в перекладах самого Стріхи, а ще Євгена Сверстюка, Марини Левіної, Аттили Могильного і Василя Стуса. Василь Стус, до речі, переклав єдиний вірш Кіплінґа  і водночас найвідоміший – «Синові» («If»).

В Україні останнім часом вірш «If» поширився в прозовому переказі Дмитра Донцова, не в останню чергу через харизматичну начитку культовим рок-співаком Андрієм Середою («Кому вниз»). Дивно, що до вірша почали невідь-чому додавати підзаголовок «маніфест арійської людини». Не скажу про Донцова, хоча я у його книжках згадок про арійців не зустрічав, але сам Кіплінґ ніяк не міг вважати свій вірш таким маніфестом, про арійців він узагалі не згадував. А вірш він, за власним визнанням, присвятив одному з командувачів британської армії під час англійсько-бурської війни. Англійці вважають його маніфестом справжнього джентльмена, саме в такому статусі вже понад сто років він лишається найулюбленішим віршем англійської нації.

Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли змертвілі нерви, думи, тіло
ти можеш знову кидати у бій,
коли триматися немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
(«Синові», уривок, переклад Василя Стуса).

В Україні «If» отримав дещо інше звучання – маніфесту сильної особистості, що кидає виклик системі. Це сталося тому, що одразу четверо перекладачів (включно зі Стусом) працювали над перекладами, перебуваючи в різні часи у радянському ув’язненні. Зберігся лист Василя Стуса до сина, у якому він переписав чернетку, відтак його переклад відомий ще під назвою «Синові» – саме з такою назвою його нещодавно було перевидано окремою книжкою.

Тягар білої людини та інші

У останній, на момент створення цієї статті, редакції української сторінки про Кіплінґа у Вікіпедії якийсь доброзичливець у найпершому ж абзаці написав: «Був співцем британського імперіалізму». Нічого дивного в цьому немає – такі кліше насаджували в Радянському союзі постійно, починаючи від передмов до найперших радянських видань і закінчуючи післямовою до українського видання новел Кіплінґа, здійсненого «Дніпром».

Зрозуміло, що Кіплінґ не міг не бути прихильником Британської імперії – своєї Батьківщини. Так само він не міг не поділяти тодішніх уявлень про цивілізаторську місію «розвинутих» народів щодо «нерозвинутих». Між тим, невже хтось гадає, що в Британської імперії був лише один співець? І чи багато з них – співців – залишаються знаними й нині? Отже, імперські погляди Кіплінґа – це не основне, чим цінна його творчість, хіба ні?

Важливо, що в усіх колоніальних творах Кіплінґа на перший план виходить його всеохопний гуманізм, а не прихильність імперії. Ніде й нізащо ви не знайдете приписуваний йому пієтет до «визискування людини людиною». Ті ж, хто наводить як приклад вірш Кіплінґа «Тягар білої людини», як правило, сам текст не читали.

Кіплінґ писав свій «Тягар» у відповідь на окупацію Філіпінів та кількох островів у Карибському басейні, яку здійснили Сполучені Штати Америки у ході війни з Іспанією. Нині існує два рівноцінні переклади цього вірша українською (Максима Стріхи і Євгена Сверстюка) і ще один менш вдалий, але так само промовистий. Здавалося б, можна було і пересвідчитись у настрої вірша на власні очі й вуха.

Тягар несіте Білих –
Найкращих надішліть
Далеко за морями
Підкореним служить;
Аби важкої праці
З них жоден не жалів
Для пів-дітей примхливих,
Для впертих пів-чортів.

Тягар несіте Білих –
Не королівський блиск,
Але кріпацьку працю –
Речей буденних тиск.
Порти, де вам не бути,
Шляхи для ніг чужих
Своїм життям будуйте
І смертю значте їх!
(«Тягар білих», уривки, переклад Максима Стріхи).

Наріжна ідея цього вірша – як бачите – не просто цивілізаторська місія й порожні слова про владу й панування, а намагання «пошесті спинити, рот голоду заткнуть…» Це нині ми знаємо, що силоміць це так нікому й не вдалося, і будь-яке завоювання врешті-решт виходить боком і завойованим і завойовникам. Легко судити людину ХІХ століття з позиції людини ХХІ…

Сучасні неонацисти постійно намагаються використати Кіплінґа у своїх цілях. Приміром, вірш «Ми і вони» навіть поклали на музику і виконують дівчата з гурту, відомого завдяки іншому хіту – «Skinhead-boy, I love you». Якщо ж звернутися безпосередньо до тексту, то вірш більш ніж поміркований:

Чужинець біля воріт,
Впустити його, чи ні?
Говорить до мене чужими словами
Ніяк не збагнуть мені
Те, що за обличчям, очима, губами,
Що там у душі на дні?

А це ось вам – мій народ…
А хто його зна який!
Та люди ці брешуть, як сам я брехав би,
Тому то він зветься мій,
Тому то гуртом і неправду і правду
З’ясуємо ми самі.
…
Те знали мої діди,
Я мислю на схожий штиб:
Нехай би колосся росло при колоссі,
А лози між лоз росли б,
Тоді б нашим дітям вільніше жилося,
Були б і вино і хліб.
(«Чужинець», уривки)

І це при тому, що сам Кіплінґ до нацизму, чиє зародження він устиг не лише побачити, а й передрікти у віршах, ставився з огидою. Зараз уже мало хто знає, що свастика аж до кінця 20-х років була символом Кіплінґа, донині на старих книжках можна побачити цей знак, запозичений Кіплінґом із рідної Індії. Але щойно нацисти в Німеччині піднесли свастику собі на знамена, як Кіплінґ заборонив її використання на своїх книжках.

Особливо кумедними видаються намагання поставити Кіплінґа собі на службу з боку російських пропагандистів. Ред’ярд Кіплінґ мало того, що довіку забороняв банкам вкладати свої гроші в російські цінні папери, а до того ще й має низку дуже однозначних присвячених Росії віршів. «Немає миру з ведмедем, що ходить, мов чоловік» – цей лозунг з вірша Кіплінґа кілька разів упродовж ХХ століття використовували в антиросійській пропаганді.

Відтак, через вісімдесят років після смерті Кіплінґ лишається одним із найцитованіших світових письменників, джерелом інтернет-мемів та геополітичних суперечок. Жаль, що роблячи черговий перепост Кіплінґових цитат, ми дедалі менше читаємо власне його твори, забуваючи про один із його останніх віршів:

Коли з мого доробку річ
Когось пройме на час, –
Мою не потривожте ніч:
Вона спаде й для вас.

Наразі ж воскресять на мить
Мене чиїсь думки,
То прошу не мене судить,
А лиш мої книжки.
(переклад Максима Стріхи).