Усі свої

Переклад-інформація. Переклад-забавка. Переклад-місія: тут належить до формування мовної свідомості. Переклад, пов’язаний із обігом символічного капіталу: те, що мусимо мати рідною мовою, навіть за наявності давно прочитаного оригіналу. І відповідні до цих завдань книжки – хоч би вони належали до однієї вихідної літератури і більш-менш схожі за жаром і стилем: дуже різні книжки… Збірник німецької малої прози «Усі інші/Alle Anderen» адаптований групою перекладачів (В. Білокриницька, О.-Д. Драчук, М. Іваницька, О. Кравчук, М. Ліпісівіцький, Ю. Микитюк, Т. Супрун) за загальної редакції Юрка Прохаська. Він стосується одного зі згаданих штибів перекладу.

Як зазвичай у такий випадках і буває, «Усі інші» – результат діяльності літературно-перекладацької майстерні. Спостерігати, як триває чужа робота, кажуть, можна безкінечно; оприлюднені такі-от робочі зошити ясно що інтригують. Є тут, що і нечасто побачиш – скажімо, оповідання «Солона вода» Ульріке Зандиґ позначено як колективний переклад. До збірника увійшли переважно фрагменти романів і кілька оповідань п’ятнадцяти німецькомовних прозаїків. «Усі інші» – якісний видавничий проект, у хорошому сенсі прагматичний і свідомий своєї мети. Про мету здебільшого й поговоримо.

Спробуємо для початку чесно відповісти на питання: читати уривки з романів цікаво? – почасти це і буде вказівкою, на кого розрахований збірник і на що він претендує.

Інформативна книжка? – Безперечно. В ролі такого собі дайджесту «Усі інші» неоціненні. Тексти відібрані очевидно тенденційно: «кохання, насильство, пам’ять» у назві невипадкові, хоч і спробуйте тут одне від одного відрізнити. Презентовані твори дають широке уявлення про сучасну німецьку прозу, так. Утім, інформативність ця щонайменш дражлива. Більшість презентованих творів так уривками і залишаться. Якщо, наприклад, «Останніх» Каті Лянґе-Мюлер ми маємо хоч мізерний, але шанс прочитати українською повністю, бо на творчість цієї авторки час від часу перекладачі й видавці позирають прихильно, то, скажімо, уїдливий сатиричний роман німця-італійця Роберто Капітоні про подорож зі Швабії до Сицилії українською не прочитаємо ніколи, будемо реалістами.

Отож проінформувати читача про виразні твори з німецької літератури – «Усі інші» не без того, але не виключно для того. Здається, в цьому випадку варто відійти від очевидної думки про інформативність і зупинитися на визначенні «концептуальна антологія», книжка-що-гуляє-як-сама-собі-знає.

Цю збірку красномовно характеризують два суто формальні фактори. Перший: четверо з представлених тут письменників – Йоко Тавада, Зудабе Могафец, Елеонора Гумель і Жужана Ґазе – є лауреат(к)ами премії Альберта Шамісо. Нею відзначаються тексти авторів, які пишуть німецькою мовою, але вона не є для них рідною. Другий: із п’ятнадцяти авторів лише троє – чоловіки, решта – жінки-прозаїки. Пропоную згадати про «дівоче диво» німецької літератури 1990-х, коли на хвилі була молодіжна урбаністична жіноча проза. Отже, іноземці і жінки. Наочний довершений Інший… Точніше щодо «Усі інші» це послання звучатиме так: Я є те, що Я є; і це зовсім не те, чого я зараз потребую.

Згадана уже «Солона вода» Зандиґ. Дівчина-розповідачка, вона або зовсім юна, або розумово обмежена (радше друге). Катя живе зі старшою сестрою і батьком. Мати їх покинула, повернулася на батьківщину десь до Чорного моря. Від матері залишилося хіба що кілька російських слів, які до малої час від часу звертає сестра. От їде і вона. І хоч як Катю переконують, що Ірина у лікарні, та відає: сестра поїхала до матері, котра меншу знати не хоче, бо та забула її мову і не уявляє навіть, яке на смак те море.

До природної – вікової і культурної – розбіжності між сестрами доєднається постать матері як такої собі Великої нестачі, котру нездатний функціонально «заповнити» батько. Мати є морем, далеким і темним – недосяжним. Мати є мовою – складною і чужою, майже забутою. Зрештою, ця розбіжність між сестрами стає антагонізмом, вона загрожує ідентичності дівчини-розповідачки, і в той же час є її фактором. «Ми приїжджі, відколи мама поїхала», – різночитань в цій Катиній репліці небагато. Сценарій: те, що не є частиною мене, і є Я. Така собі гра в істерію у виворіт-навиворіт: Я є те, за що мене не люблять.

Утім, просте питання: куди їздила сестра? Вона насправді була лікарні. Батько нервує через її хворобу. І коли веде авто, їде дуже-дуже повільно, наче везе недужу людину. Ірина мало їсть – зауважує сестра. Так, вона очевидно і серйозно хвора. І її недуга також пов’язана із браком чогось, їжі зокрема. Фінальна репліка про рибу, яка гине від спраги в солоному Чорному морі – це ключ до родинної катастрофи «приїжджих». Сестра не побувала там, де зараз мати, а збирається туди. І до Чорного моря це місце жодного стосунку не має.

Хоча тут доцільніше говорити не про катастрофу, певно, а про трагедію. Оповідання Зандиґ у цьому сенсі задає збірці загальний тон – трагічно світоглядний. А трагічний світогляд – переважно зверхній, погордливий. Це не зле, не добре – просто так є. Чи не в кожному творі «Усіх інших» хтось із батьків іде з дому. І якщо повертається, то лише для того, щоб пішов інший. Не погано, не добре – просто «сліпа зона», порожнеча, нестача; підказок не буде. Позаяк трагічний світогляд не терпить оцінок. Тож фіксуємо у кожному без виключеня творі відсутність прямого авторського висловлювання. Навіть замаскованого під стьоб чи пародію. Натомість наявне чесне: Сам, любий читачу, розбирайся, що тут до чого. Де шастає та матір? Куди прямує сестра? Кого з двох жінок кохав дід?

Це уже з «Сибіру» Джені Ерпенбек. Бабця – тоді ще молода жінка – повертається з Сибіру, куди її депортували наприкінці війни. Вона застає у своєму будинку іншу. Бабця повернулася звідти, де пережила тринадцять згвалтувань, два тифи і вибралася лише, скориставшись іменем якоїсь покійниці. Вона мовчки витягає з хати коханку чоловіка і продовжує своє життя з того моменту, де його перервали. Жодної думки про страждання і спокуту: до самої смерті стара розповідає про Сибір як про казково щедрі краї утіхи і насолоди. Таким Сибір є і для оповідача (чи оповідачки) нині. Ці розповіді доповнюють родинну історію: дід продовжував любити іншу жінку, яка не спромоглася чинити опір суперниці самостійно і не сподівалася на поміч в цьому покаліченого ще на минулій війні чоловіка.

Дві репліки розповідача на часі: «І після всього пережитого, каже тато, після всього – жодного злого слова про росіян. Уяви лишень» і «Так, сказав він, яке ж то мусило бути зусилля – цінувати життя тільки тому, що його вдалося втримати». Тато – посередник цього спогаду, він потрібний не лише тому, що онук(а) такі дрібниці може не пам’ятати. Він потрібний, щоб стало правомочним питання: чому почуття провини треба уявляти? Стара мовчить про пережиті страждання, старий мовчить про втрачене коханння: мовчати в цьому світі – значить, замовчувати.

Прибрати з хати коханку («витіснити чуже тіло своїм»), замістити чужі неозвучені спогади власною уявою – і зостатися один на один із почуттям провини, якого не уникнути. Старий залишив по собі листи до коханки. Більше за все його родина боїться, що ті листи знайдуться.

Є своя таємниця й у темношкірої красуні Юлі з «Першого зрізку» Свеньї Ляйбер. Дівчина – неблагополучний підліток у компанії таких самих, як вона. Єдина її розрада – верхова їзда. Гостре відчуття наразі: Юля протестує проти того, щоб її сприймали як одну з цих дітей і при цьому заздрить їм, бо не схожа, скажімо, на дурненьку поліцаєву дочку. Її виховує батько-одинак.

Напруження цього оповідання пов’язане з очевидністю теми інцесту – текст спрямовано до сцени зґвалтування, з нею пов’язані читацькі горизонти очікування. Той інцест у «Першому зрізі» залишається не озвученим майже. Натомість Юля добровільно віддається тренеру з верхової їзди за право кататися на привілейованій кобилі. «Все має свою ціну» – фінал оповідання і його очевидний і тому хибний месидж.

І ще один текст про замовчування. Батько, який покинув і свою матір, і свою дочку з «Останніх» Лянґе-Мюлер, нині пише дорослій дитині листа. Він був жертвою матері-тиранки і нарешті звільнився від неї. Щоправда, поступово. Спочатку він – верстальник – зашифровував білими шрифтами на білому тлі прокльони на адресу матері і свої перверсивні зізнання. Коли знайшлася людина, спроможна ці послання прочитати, він пішов із дому. В цій чудернацькій історії важливий один момент: до матері чоловік переїхав, повернувшись із війни у 1947-у. Приреченість жертв – визнаних винними і водночас таких, що опираються думці про власну провину – це зізнання тільки білим по білому і можна прочитати.

Мовчання – головна тема «Усіх інших». Вона адекватно втілюється за допомогою двох на позір кардинально розбіжних прийомів. Тут або скупі описи і відкриті питання, на які ніхто відповідати не збирається, або розлогі деталізовані картини і багатослів’я, котрі по суті нічого не повідомляють.

«Усі інші» належать до буквально репрезентативних книжок: окремо написані твори поєднуються тут у власній фабулі та ідеї. Коли міркують про переконання, пов’язані із відчуттям провини, зазвичай говорять про їхню форму. Ми до такого порядком звикли – для відповідного читання тільки цієї осені, скажімо, маємо романи Каті Петровської і Мартіна Поллака. А-от цей невеличкий збірник від «Критики» змусить здивуватися, принаймні зупинитися на мить: в ньому ідеться не про форму переконань, а про їхню силу.

Апеляція до чужої колективної пам’яті – це тема кожного без виключення тексту з «Усіх інших» і той концепт, котрий оформлює збірник у цілому. Звертатися до чужої пам’яті доцільно тоді, коли власна відповідей адекватних ситуації не постачає. Герої же презентованих творів – здебільшого аутсайдери; питання, яке перед кожним із них постає, це питання про інтеграцію і виключення. І обидві ці процедури в «Усіх інших» можна зрозуміти хіба що через відому метафору Мішеля Тур’є: людина у спільноті схожа на подорожнього у натовпі, котрий не стає на свої чотири лише тому, що його міцно стискають попутники. Отож важить не те, чи актуальне виключення покинутої дитини, хворої дівчини, зґвалтованої юнки, засудженої без вини жінки, спотвореного сімейним насиллям чоловіка, втягненого у протиправну авантюру добропорядного батька, біженців і тих, хто програв у війні. Важить у який спосіб це виключення здійснюється. Чому люди дозволяють так із собою чинити? І чому насолоджуються цим?

Пропоную повернутися до питання, чи цікаво читати уривки з романів. Так, цікаво, за умов, що фрагменти ці сприймаються як самостійні твори. Здається цілком випадковим ефектом «Усіх інших» є розмивання жанрів, точніше: тут автоматично знімаються всі жанрові інтерпретаційні схеми. Жоден із текстів збірника ми не читатимемо як роман чи оповідання – тільки як частину тематичного збірника. Наголос на «тема». «Усі інші» репрезентують маргінальні досвіди. Якими б риторичними стратегіями подібні репрезентації не оперували, якщо ми прагнемо почути адекватне послання, від решіток сприйняття (в тому числі і жанрових) слід відмовитися.

«Усі інші» фіксують момент, коли на культурну авансцену повертаються маргінали, принесені у жертву під час виходу з тоталітарного режиму. Насолода, про яку йдеться у цих здебільшого відверто «чорнушних» текстах – це насолода генерації. (Скільки б не було років реальним біографічним авторам збірника, в цій книжці вони постають як одне покоління). І не просто генерації – а того покоління, яке уявляє себе «практиками» відновленої справедливості щодо тих колись-недобровільних-жертв.

Певно, це очевидне твердження: у кожну визначену мить, історичну і культурну, «наша» література шукає адекватного собі відповідника в «чужій»; не прямого відбиття, а радше такої собі луни. Воліємо побачити досвід, який переживаємо беспосередньо, у когось, хто його пережив – але достаньо викревленний, щоб бути цікавим. Уже сам пошук такої «дзеркальної» літератури конче важливий для «нашої». Поправьте, якщо помиляюся, але подивіться разом зі мною на кількість (і різноманіття) перекладів української з німецької… Здається, ми зі своїм нинішнім «двійником» уже визначилися.

«Усі інші» – переклад-місія. Такі книжки формують свого читача, готують його до відповідних процесів в оригінальних літературах. Варто зауважити, що це не перша збріка з німецької прози такого штибу, підготовлена «Критикою»: маємо послідовний просвітницький проект… Питання наразі про те, хто ж «Усі інші» прочитає і просвітиться.