Білоруська Пані Дюма

Хоч би які мудрі книжки з історії ми, дорослі і скептичні, опанували, перші років п’ятнадцять нашого життя джерелом всіх вичерпно-необхідних знань про французький Новий час залишаються пригоди мушкетерів. Так само як про російський довідуємося з приключок гардемаринів. Розкажи спробуй, що Ришельє – те такий уже і безпринципний злодій, а Бестужев – не такий уже і мудрий політик; і хай тебе почують. Отримаєш справжнісінький досвід руйнівника міфів.

Нині і надалі, здається, про литвинів Новий часу нам розповідатиме чарівний пройдисвіт Пранціш Вирвіч. Принаймні, таким є очевидно амбітна установка свіженьких білоруських романів про нього. (До речі про амбіції, перша книжка трилогії отримала номінацію на премію Єжі Гедройца). А коли пишеш пригодницький роман про кмітливого юнака у вирі палацових змов (а краще кілька романів!), звичайно, це має бути герой з XVIII століття. Золота доба авантюристів щедро відплатить за увагу до себе видовищним матеріалом.

Людмила Рублевська – прозаїк успішний. Рецепт її успіху, на перший погляд, нескладний. Тут: витримана формула пригодницького роману про пошук скарбів; динамічний авантюрний сюжет; герой, який походить з часів велетнів – того періоду національної історії, що викликає гордість і ностальгію; легкотравна ідеологія «цінуй своє» і – як частина її – очевидні омажі до класичних творів Короткевича. «Білоруськоцентричний погляд на минуле», – упевнено підсумовують критики.

Нову трилогію авторки (останній з романів презентовано буквально на початку грудня) видавництво рекомендує: «Ви переконаєтеся, що пригоди білоруських героїв не менш захопливі, ніж французьких мушкетерів чи російських гардемаринів». Адекватніше описати роботу уяви в романах Рублевської було би складно: про який би «об’єкт» дії натомість не йшлося – уявну спільноту або художню умовність.

Підглядати у вікна сусідньої хати не лише завжди цікаво, а й інколи пізнавально. Отже, почнемо переконуватися.

У 1759 році мандрує Посполитою (побачимо Полоцьк, Слупськ, Мінськ) такий собі Вирвіч, школяр і збіднілий шляхтич. Компанію йому складає слуга-лікар Льоднік. Юнак має таємне доручення від панянки Полонеї: мусить передати полоцькому воєводі зашифрованого листа. Розраховуючи щонайбільше на галантні амури, Вирвіч опиняється у центрі політичної гри.

В Європі триває Прусська війна, король Август Сас реальної влади у країні не має; натомість загострюються суперечки між Родинами – Сапегами, Радзівілами, Чарторизькими, Багінськими. Полювання магнатів на престол супроводжується пошуком ромфея Св. Маврикія, адже власник раритету пануватиме у країні. Жодної містики: святиню треба повернути до Риму, і тоді церква підтримає нового короля.

Ключем до скарбу володіє полоцька книжниця, яка заручницею переходить з рук у руки магнатів. Вирвічу і Льодніку випадає врятувати розумницю і красуню Соломію, за сумісництвом – дружину доктора-алхіміка, та здобути і знищити заради безпеки країни магічний артефакт.

У другій книжці на авантюристів, тепер уже студента і професора Віленського університету, чекає ще одна мандрівка: Вільня–Полоцьк–Лондон–Полоцьк–Вільня. У Лондоні вони шукатимуть надсильну зброю, що її винайшов доктор Ді.

1762 року помирає віленський воєвода і боротьба магнатів за владу посилюється, зброя доктора Ді має визначити, хто посяде місце померлого. Разом із Льодніком і Пранцішем у мандрівку збираються два спостерігача: Полонея (від Багінських, які утримують у себе Соломію) і Гервасій (від Радзівілів, котрі викрали сина Льодніка). Магічна зброя виявляється безсилою, чого не скажеш про силу почуттів та інстинктів: парочка спостерігачів, переживши силу силенну небезпечних пригод, закохується, об’єднавши у такий способів Фамілії проти себе і відвернувши увагу від воєводства на користь проросійської сторони конфлікту.

Родина Льодніка возз’єднується.

Події третього роману припадають на 1764-й. Нині підхорунжий Вирвіч і професор Льоднік потрапляють до Петербургу, а заодно зазирають до руїн Троїцького монастиря і відвідують Гродно.

На троні – ставленик Катерини Станіслав Понятовський. Шляхта обурена спробою знищити право liberum veto, зростає утиск православних і влада московитів. Занепокоєнням молодих литвинів легко керувати, до чого знаходяться охочі: через провокацію має бути відкритий заколот, і це стане початком бійні. Відвернути пригоду мусять наші герої, задля чого відшукують сховане у Троїцькому монастирі золото єзуїтів та корону Св. Альфреда, яка була багатьох привела до влади, а нині має стати хабаром.

Молодий драгун мусить ще й обирати між багатою богобоязною нареченою (ідеальна литвинська дружина – просвіщає авторка) і несамовитою акторкою з багатим минулим.

Дівчата Рублевської, до речі – напрочуд харизматичні особи: сильні, винахідливі, сміливі, навіть войовничі – що лікарка Соломія, що шляхтичка Полонея, що акторка Раїна: саме їм, а не чоловікам з «Пригод…», XVIII ст. позичило свій буремний дух. Без таких образів мистецтво вигадки не виживає.

Авторка попереджає і наполягає у зверненні до читача: біографії її героїв – типові для тогочасних білорусів: православні литвини часто бували студентами єзуїтського колегіуму, мандрували світом і навчалися/викладали у знаних європейських університетах. А таким собі прототипом Льодніка і взагалі є Франциск Скорина, котрий грішив замолоду алхімічними вправами.

Культурний шар романів між тим за межі шкільної програми не виходить – Вольтер, Руссо, Мольєр, Дідро, Скорина, Симеон Полоцький. Але не посилання на авторитетів тут головують. І навіть не автентичні і вдало стилізовані приказки-прислів’я-пісні-думи, якими рясніють романи. Раз уже така справа, то навіть не продумані і вивернені описи костюмів, умеблювання, страв, будівель і всілякого ландшафтного дизайну (всього вистачає) творять тут контекст, завдяки якому переймаєшся і пригодами героїв, і їхнім переконанням.

Що тоді? По-перше, дещо травестована мова авторки, свідомої того, що пише саме білоруський роман з саме білоруської історії. Оцініть, скажімо, таке порівняння: «Мовчав, як король Сигізмунд Ваза на елекційнім сеймі, правда, що залишалося небораці робити, коли ані польської, ані білоруської мови не знав». По-друге, атмосферу такого собі пригадування того-що-не-зі-мною-було творить у «Пригодах…» ненав’язливість історичного факту. Скажімо, Льоднік дізнався, що має сина, і запрошує маля подивитися на зіркі в обсерваторії Віленського університету. Кмітливий хлопчик захоплюється величчю споруди, і в це момент важко буде уникнути думки, що найстарша у Східній Європі Вільнюська обсерваторія для героїв Рублевської ще нова і дивовижна, їй і десяти років немає.

Таким ось штукам віриш легше, аніж розлогим цитатам з очевидців останніх років Речі Посполитої. А в трилогії Рублевська час від часу цитує всілякі листи, мемуари, нотатки, не кажучи вже про Статут Литовський – і хоч які б цікаві не були ці посилання, я не назву їх вдалим ходом для жанрового твору.

Історіографія пригодницької оповіді? Насправді такий-от «антураж» пригодницького роману є у Рублевської відчутною заявкою на роман історичний. Точніше, він означає джерело внутрішньої напруги і тривоги, на які має відгукнутися сучасний читач, котрий «віднаходить» своє минуле.

У трилогії Рублевської виток страхів і страждань героїв (а по суті вони всі є жертвами, які намагаються чинити опір) – не ворожнеча між династіями і країнами. Зло «продукують» принципово відокремлені від «правильного» простору люди; злочин тут – виключний продукт індивідуальної дії. Не могутній магнат, який надіслав найманця убити Льодніка (цей сюжет проходить крізь усі романи), буде покараний наприкінці трилогії, а власне найманець: недоторканність людей, дотичних до ходу Великої історії, – керівний принцип романів Рублевської. Втім, жертви тут так само відокремлені від «справедливості історії»: герої мусять покладатися лише на власну винахідливість. Її їм наразі не бракує.

Як і годиться авантюрному роману, фабулу кожного твору (і всієї трилогії) становить квест. Принаймні, формально: на місці героям «Пригод…», і правда, не сидиться. (Ви знали, що у білорусів навіть домовик є спеціальний, відповідальний за таких от непосидьків – Бадзюля?).

Щодо всієї трилогії, то тут мета пошуків більш-менш очевидна. Пранціш намагається збагнути своє призначення у житті (ним виявляється словесність, до речі) і спрямувати свій некерований темперамент у мирне русло (а от тут ідеться про вдале одруження). Льоднік прагне професійної реалізації, позаяк, відмовившись від чорної магії та алхімії, він мусить ствердити владу науки (чит.: знайти покровителя і відкрити медичний факультет). Далебі зміни, які відбуваються з героями, мають зовнішній характер: змінюється середовище, а не вони. Подорослішати Пранцішу не вдасться.

У конкретних пригодах кожної з історій метою квесту нібито є річ, більше того: магічний артефакт. Нібито.

У жодному «авантюрному випадку» не йдеться, зрештою, ані про річ, ані про біль-менш наявну мету пригоди. Головна тема трилогії полягає у владі ідей, а не речей. Один із персонажів «Пригод…» прекрасно пояснює таку стратегію: річ не має впливу, але впливовою є думка про те, що річ має вплив. Щодо святинь і артефактів, які шукають Вирвіч і Льоднік, це все пояснює, а як-от щодо самих «Пригод…»? Потенцію яких ідей маскує ця забавка – пригодницька і фантасмагорична?

Пригодницький роман ідей. Хоч би як кострубато звучало таке визначення, воно відповідає романам Рублевської. Ганна Кісліцина, відома білоруська критик, говорить про «щось», що вирізняє ці твори як художню цілісність: «Скоріше за все це “щось” варто визначити як націяцентризм»: і тут важить не лише «виробництво» національної історії, деталізація звичаїв чи топографіка. Критик наполягає: «націяцентризм» романів стосується насамперед системи цінностей.

Герої-протагоністи Рублевської, дещо випереджаючи свій час, впевнено продукують ліберальні погляди – зокрема, йдеться їм про те, що політика має не лише фінансовий вимір, а й рівні йому за значущістю освітній та моральний. Розумників цих швиденько атрибутують як «республіканців» та «руссоїстів», повертаючи до вимог художнього часу – XVIII ст.

Навіть постать ідеального просвітленого правителя в трилогії вимальовується ближче до фіналу – це міністр фінансів Антоній Тизенгауз, діяльність якого перетворила Гродно на національно свідому Землю Обітовану. Він розвиває мануфактуру, реформує сільське господарство, запрошує учених і митців, підтримує місцеві звичаї. Наприкінці твору саме за наказом Тизенгауза Льоднік і Вирвіч прямують до Відня. Після повернення професор відкриє у Гродно прогресивну лікарню, а згодом долучиться до створення Віленського медичного факультету (тобто, Льоднік житиме довго, щонайменш до 1780-х). Вирвічу у майбутньому належить співпрацювати з народним театром у Гродно – він стане автором першої білоруської драми.

Способи уявляти спільноту вражають різноманіттям, результативністю дивуватися не випадає. Мені згадалося (і сподіваюся, логіка цього пригадування є достатньо очевидною), як аналітики описують ситуацію «людина перед дзеркалом». Це коли у дзеркалі бачиш не себе, а обличчя, яке ти демонструєш іншому, а ще – реакцію іншого, і нарешті – реакцію на реакцію іншого. Людина перед дзеркалом не звільняється від самотності, а цілеспрямовано посилює її… А «Пригоди…» захопливі, так, переконали.