Почати треба з того, чим я і закінчу: «Фелікс Австрія» Софії Андрухович – значно більшою мірою явище соціокультурне, аніж естетичне. Інакше кажучи, сприйняття роману в українській читацькій спільноті значно цікавіше, ніж він сам.
Перші відгуки були суто емоційними і, природно, не аналітичними: читайте, не проґавте! Потім – щире здивування критиків: як, у цьогорічній українській літературі з’явився не один хороший роман (жаданівська «Месопотамія», певна річ), а цілих два? Далі – більше: кращий роман року! кращий роман за останні п’ять років, після «Музею…» Забужко («не поздоровится от эдаких похвал»)! Великий Український Роман, нарешті! І, звісно, зворотний бік надмірного – чи навіть виправданого – захвату: зарахування «Фелікса» до масової літератури, та й по всьому.
Потребу сучукрліту у Великому Романі критики обговорювали вже багато разів. Що тільки не висували на перше місце в цій номінації! «Записки…» Костенко – ніякий роман, але прямий результат того, що талановитіші прозаїки не спромоглися осмислити Майдан 2004 року. «Чорний Ворон» Шкляра – вже точно що неоковирний масовий продукт і (не мною помічено) чіткий показник соціальної напруги, яка передувала другому Майдану. «Музей…» Забужко – важковагова реанімація соцреалізму із протилежним ідеологічним знаком (членкині КПСС колишніми не бувають); присудження польської премії «Анґелюс» довело, що стратегія спрацьовує не лише з вітчизняним читачем. Здається, не поцілило в мішень тільки «Танґо смерті» Винничука: ігри в Павича-Еко навіть у нас вже застаріли.
Характерно, що «Ворошиловград» Жадана – твір, який ідеально відповідає всім ознакам визначення поняття «Great American Ukrainian Novel», не кажучи вже про те, що написаний незрівнянно краще за всі згадані книжки, – «Ворошиловград» якраз і не був осмислений у цій термінології. Втім, і взагалі не осмислений, за поодинокими винятками (Тамара Гундорова). Втім-2: «Месопотамії» пощастило ще менше, але це вже інша сумна історія нашої критичної, так би мовити, думки.
І от – «Фелікс Австрія». Чим він вигідно вирізняється на загальному тлі, окресленому вище: Андрухович не намагається ані проповідувати, ані робити Великі Історичні Узагальнення. Це, слава богу, просто роман, історія приватного життя в певну історичну епоху. Те, що саме такий твір набуває розголосу, може бути ознакою оздоровлення нашої літератури, одним із перших кроків її чергової деідеологізації (в умовах війни вона навряд чи зайде далеко).
Але значно важливішим мені здається проговорити, чим «Фелікс Австрія» насправді є. Власне, те, через що особисто мені цей роман було нуднувато читати. Так, добра мова, але аж ніяк не така, аби читати лише заради неї; так, образність – а що то за український письменник без «образності». І постійне дежавю, яке не можна пояснити лише тим, що це історичний роман про фандесьєклевий Станіславів. Десь посередині роману я нарешті вхопив це почуття, і кожен наступний розділ підтверджував мій здогад.
Перед нами – типовий сучасний західний роман. І це не комплімент.
Перед нами – середній сучасний західний роман. В усіх сенсах середній – той, що вбирає в себе стільки найхарактерніших його рис, аж їх можна каталогізувати.
Порівняно близьке ретро на тлі неминучої катастрофи? Є. Анемічна дія, яку підміняють розлогі описи? Наявна. Підкреслена тілесність? У цьому разі – через нескінчені галицькі «смаколики». Ледь не раблезіанські за розмірами переліки (які вже давно забули про свою ґенезу – не так Рабле, як Стерна і Джойса, – але залишаються невід’ємною приналежністю сучасної прози, бо так вже узвичаїлось). Підміна психології патологією, душевних рухів комплексами, перетворення родинної драми в приватне пекло – з поклонами в бік модерністів, від Ібсена і Кобилянської до, приміром, «Шепотінь і криків» Берґмана (так, це не роман, але вже надто наочний і близький за духом приклад). Діалоги, які можуть існувати лише на книжкових сторінках, але ніяк не в устах скільки-небудь «реальних» людей. Циркова тема, фокуси на межі зі справжньою магією, темний бік сценічного чародійства – тут уже тільки лінивий не пройшовся. І нарешті – барабанний бій – в останньому розділі з’ясовується, що всю історію ми почули з вуст… кого б то? Ненадійної оповідачки, хто би міг подумати! А якщо не звичний до таких новин старозавітний український читач раптом цього не помітить (дев’яноста ж років не минуло з «Убивства Роджера Екройда»!), письменниця дає все прямим текстом: Стефа «миттєво оволоділа мистецтвом бачити все тільки так, як їй зручно». І, звісно, в катастрофічному фіналі роман перетворюється на Розгорнуту Метафору. «Моя любов – надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія». Знов-таки, для тих, хто не зрозумів.
Хочу підкреслити: «Фелікс Австрія» – не поганий роман. І не сказати, що добрий. Це, повторюю, середній роман, по-середній: не велика література і, звісно, не масова. Це белетристика, для якої, на противагу літературі high-brow та low-brow, довелося вигадувати потворне слово middle-brow.
«Наївний читач» роману (якщо скористатись термінологією Еко) з першоджерелами Андрухович незнайомий, і для нього фінальний поворот – найбанальніший прийом – виявляється ледь не одкровенням. «Ідеальний читач» знайомий із сучасним контекстом і радіє з того, що наша – незгірша за їхніх. І ми, Химко, люди. Так, незгірша; так, люди. Тільки люди, які прийшли пізніше за інших, у дослівному перекладі грецькою звуться епігонами.
А загалом – що ж, добра проза, нема до чого прискіпатись. І хвалити нема за що.
