Кохайте – поборете

Історична рефлексія у межах мелодраматичних (під)жанрів неможлива.

Тривалий час це твердження було аксіомою щодо частих, але сумнівних перетинів мелодрами та історичного роману. Певна правда в тому є: основою мелодраматичного стилю (точніше: способу типізації) постає уявлення про однозначні моральні цінності. Мелодрама розповідає про битву добра зі злом, у якій чеснота хай спочатку і програє, можливо, але наприкінці її обов’язково буде винагороджено. Така чорно-біла картинка у своїй монохромності безкінечно приваблива (насамперед у психотерапевтичному сенсі), мала мало стосунку до різнобарв’я історії.

Утім, у кіно ця теза була швидко спростована, багаті «історіографічні» ресурси костюмованої мелодрами – тому доказ. Згодом явним стало змішання мелодраматичного та історичного й у літературі. За (нео)реалізмом завжди приходять часи (нео)сентименталізму. За підтвердженням далеко ходити? Значні твори з історичних жанрів у сучасній українській прозі є мелодрамами за стилем і способом: від «Вогненних стовпів» до «Залишенця», від «Солодкої Дарусі» до «Музею покинутих секретів».

Коли треба відверто поговорити про ті моменти національної історії, про які згадувати боляче, страшно і соромно, власне, саме поєдинок гріха та чесноти становить сюжет розповіді.

Такий підхід не є специфікою української історичної прози. Придивимося уважніше до «Коли голуби зникли» (Kun kyyhkyset katosivat, 2012) Софі Оксанен – зафіксуймо ті саме тенденції у північноєвропейському романі. Окрім того, що просто почитаємо цікаву і важливу книжку, безперечно варту уваги (чи так часто, взагалі, нам потрапляє до рук фінський бестселер?!).

У «Коли голуби зникли» є три головні герої – два кузени і жінка, в яку один із братів закоханий, а інший має за дружину. Любовне тріо за логікою Лобачевского (найадекватніший підхід для такої історії) переформовується і прогресує, щоб ближче до кінця роману стати ідеальним чи не семикутником.

1941 року кузени Роланд та Едгар після спеціальної підготовки у Фінляндії (один із них до того вже встиг побувати в лавах КДБ, про що мовчить, ясно) потрапляють до «лісових братів» у анексовану СРСР Естонію. Коли радянська окупація змінюється на німецьку, шляхи братів розходяться: Едгар, який переховується від дружини, співпрацює з гестапо; Роланд після вбивства німцями (принаймні, він так вважав) його нареченої допомагає естонським євреям, зокрема, врятуватися у Швеції. Обидва вибори – більш ніж особисті: підпільна робота Роланда є помстою за смерть коханої, військова кар’єра Едгара – способом наблизитися до людини, яку він любить. Тут от і починається партія Юдіт. Її шлюб – за фактом фіктивний, хуторська родина чоловіка від неї далека і буквально, і культурно; коли майже шантажем Роланд змушує її стати коханкою СС’івця (щоб здобувала для нього корисну інформацію), цей любовний зв’язком стає для неї порятунком і даром.

1944 рік. Кінець німецької окупації змішує всі фігури на цій шахівниці. Німець-коханець викриває Юдіт, яка, допомагаючи Роланду в підпіллі, стає і його коханкою також – на патріотичних підставах, так би мовити (хоч, між нами, надто вже це скидалося на зґвалтування). Але парочка все ж таки вирішує втікати з країни; пана офіцера вбивають при втечі. Роланд арештований в останні дні німецької влади у Таллінні, він зникає десь у в’язницях; востаннє його бачили серед в’язнів концтабору Клоога. Едгар нашвидкуруч «перефарбувавшись», встигає переправити свої папери з наглядача на ув’язненого того ж табору смерті, його звільняє радянська влада і висилає до Сибіру.

1963 рік застає Едгара і Юдіт у ролі химерного подружжя Партсів. Вона – психічно хвора алкоголічка, яка смиренно дочекалася чоловіка з радянських таборів і відчайдушно намагалася народити дитину (намарно, адже їхній шлюб так само фіктивний). Він – позаштатний агент КДБ, який має завдання написати пропагандистський роман про концтабір, а принагідно «випасає» непокірну молодь (серед них – юнка Евелін Каск). Збираючи матеріали для роману, Едгар натрапляє на записник Роланда – кузен виявляється досі живим. Едгар робить його головним героєм свого твору, карателем-зрадником, у такий спосіб позбуваючись свідка. А знайти, де ж ховався весь цей час Роланд, допомагає дурненька Евелін – він є її батьком; от тільки матері своєї справжньої вона так і не знає. Юдіт все ж народила дівчинку, як про те розповідала у психотичних мареннях.

Два кроки назад. 1941 рік. Наречена Роланда загинула не через німців. Її вбив Едгар. Вихідне припущення цієї «історії трьох» було помилковим.

(Здалося, що я переповіла твір вкрай плутано? Зачекайте, поки самі його прочитаєте. Часи і люди в ньому тасуються і змішуються, історії перетинаються і накладаються одна на одну. «Транзитні» політичні напруження і «провідні» подружні зради зібрати сюжет до купи насправді не допомагають, навпаки. Минуле як пояснення теперішнього – ця формула тут просто не працює. Зате важить кожна деталь, кожен ракурс – він обов’язково відгукнеться. «Коли голуби зникли» – з тих книжок, які треба перечитувати).

У книжці зазначені локації: «1941 Таллінн Естонська РСР», «1944 Рейхкомісаріат Остланд», «1963 Таллін Естонська РСР» – відразу і не збагнеш, що йдеться про ті саме місця. Вони і є далебі «тими самими» лише з погляду географії. У романі натомість важить, як і куди позирне Історія. На те, що перед нами історичний роман, у якому факт (бо йдеться таки про історію) постає як подія (бо це все ж роман), вказують безліч розкиданих по тексту позначок. Читаємо: лісові брати, німецькі союзники, Зелений капітан, депортації 1940 року, Омакайтсе, Хяльмар Мяе, медаль Лайдонера, березневі зачистки, Айн-Ервін Мере, газета «Сакала» – і починаємо собі пристосовувати пазли один до одного.

Жодна зі значущих історичних постатей чи подій у романі не коментована. І це, очевидно, для Оксанен – принципова авторська позиція. Оригінальний твір вона пише для фінського читача, який так само, як і споживач нинішнього українського перекладу, у перепиттях естонської історії легко загубиться. Оксанен безжальна, й підказок не буде: ні тим, хто не пережив радянський лад, вона не розтлумачить, чому кдб’істи відстежують студенток у штанцях, ні тим, хто не пов’яже в одному реченні слова «Клоога» та «німецькі союзники», не допоможе. Такими є всі романи Оксанен. Вона розповідає, що писати твори «у хронологічному порядку» для неї несила: «Я створюю зв’язки між подіями і речами на метафоричному або символічному рівнях – чи просто інтуїтивно». Але авторці важливо не заплутати її бідного наївного читача, а позбавити його схеми: хто там кому був герой, хто там кому є зрадник – доведеться відтак здогадуватися самому, ліки за рецептами тут не відпускаються. Немає схеми – немає очікувань – немає упередження.

Найсильніший момент у «Коли голуби зникли» за фактом є простою ремаркою оповідача – однією з тих, які додають історичному роману хронікальної правдоподібності. Але в ній прихована величезна безкінечна заплутана неповторна історія, про яку роману ще не написано, бо не зрозуміло, як саме цю історію можна розповісти… Описуючи розхристане місто, з якого вже пішли німці, але яке живе передчуванням навали росіян, розповідач спокійно відмічає – у 1944 році Естонія була знову незалежною. П’ять днів.

Відсутність авторських «коментарів» має ще один аспект. Просто страшно. Писати страшно. У романі Оксанен написане слово – потужна зброя. Обидва брати пишуть: один – щоденник, другий – роман. Обидва тексти стають причиною смерті багатьох людей. Хоч би як був зашифрований військовий щоденник Роланда, він розповість про всі його таємниці – включно зі подружньою зрадою Юдіт, адже з сампочатку був призначений стати «літописом цієї визвольної війни». Хоч би яким був брехливим роман про естонського різника з табору смерті за авторством товариша Партса, він стане присудом для Роланда. Професійна кар’єра Едгара пов’язана з написаним словом: він вправний стиліст, його протоколи привертають увагу і німецьких, і радянських спецслужб. Зрештою, з усього арсеналу засобів, доступних для розправи з небезпечним для нього кузеном, він обирає саме роман. За написане доведеться відповідати. А відповіді напоготові про ті моменти історії, про які волієш не знати, не те, щоб говорити – такого просто не буває. «Події уникають слів», – врешті-решт констатує Роланд. Бо насправді роман Оксанен написано про очевидну провину, а не про не таке уже й очевидне каяття. Саме тому, єдина людина в романі, яка «мовчить на письмі» – Юдіт (хоча і намагається було писати листи чоловікові, спочатку до Фінляндії, потім до Сибіру). Та її єдину з усіх персонажів «Коли голуби зникли» визначити без залишку або як жертву, або як злодія не вдасться. Жертва і злочинець у «Коли голуби зникли», здається, взагалі не є категоріями одного порядку, одне не виходить з іншого, адже злочин Оксанен описує як якісно інший стан жертви.

Едгар – гей. Він вбиває наречену кузена саме тому, що їй стає відома ця таємниця. Юдіт виходить заміж «нормальною» жінкою – згодом поза шлюбом вона відчайдушно шукатиме те, чого їй не дав чоловік. (На певному етапі подружжя навіть закохане у одного того самого мужчину). І називатиме вона це по-різному – він «кохання» до «довіри». Жіноча сексуальність і гомосексуальність у цій історії дещо ідентичні: прагнення жіночої насолоди зчитується як така саме «похибка», що й гомосексуальність. Обидві натомість у романі з’являються не за популярним рецептом «додати квір і розмішати», а стають водночас і факторами, через які репрезентує себе тоталітарна система (адекватно репрезентує!) і першими її жертвами. Такий собі стокгольмський синдром – але на рівні не поведінки, а ідентичності. Що спільного у тоталітаризмі та квір-сексуальності? Ідентичність становлять тут переживання сорому і брехні. (Це твердження в жодному разі не є посланням «Коли голуби зникли», воно – конфлікт роману). Брехня і сором – це пояснення позірно невмотивованого вчинку Юдіт, яка покинула немовля і повернулася до нелюбого Едгара. Пароноїдальний вибір, цілком адекватний безальтернативній тоталітарній реальності.

«Історична правда» Оксанен скерована на різні рівні деталізації в описах здійснення влади. Мелодраматична мотивація робить цю деталізацію доступною. На тому боці від оспівування подвигу перебуває «сльозливий аспект світу», якому мелодрама і відповідає. Умовність і прагматика жанру, в котрому ми шукаємо (і знаходимо відтак) покараний гріх і винагороджену чесноту, дозволяє засвоїти пов’язану з трагедіями історії глибоку шокуючу тривогу. Безжальна Оксанен виявляється напрочуд милосердною, адже добре розуміє: посттоталітарна свідомість «її» читача – принципово мелодраматична.

А куди ж зникли голуби? Їх з’їли.