В Україні починає оживати літературний процес – і це те, що мене останнім часом неймовірно втішає. Після книжкового затишшя під час революції, коли всі думки й емоції були звернені на стрічку політичних новин, після кримських подій, після вторгнення російських солдат на схід України, нарешті почали виходити книги й зріс інтерес до художнього слова. Навіть попри те, що на сході ще нічого не завершилося, та й узагалі ще нічого не завершилося, попри всі надії, що прийшли разом із виборами Президента, попри весь той жах, який ми переживали, попри все – крига, що скувала українське книговидання майже на півроку (коли ми вперше вийшли на Майдан Незалежності), таки скресла. А можливо, це ми потрохи пристосовуємося до паралельного життя і усвідомлюємо, що коли стріляють гармати, музи не мають права на відпочинок.

Тому мені неймовірно подобаються книги, що вийшли останнім часом – і перекладні Катержини Тучкової («Житковські богині» ^[1]), і Мартіна Поллака («Мрець у бункері» ^[2]), і Світлани Алексієвич («Час  second-hand»), і Осне Саєрстад («Кабульський книгар» ^[3]), і Лілі Хайд («Омріяний край» ^[4]), і українських (та польських у співавторстві) авторів Оксани Забужко та Ізи Хруслінської («Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською»), і Леся Белея («Ліхіє дев’яності: Любов і ненависть в Ужгороді» ^[5]), і щойновидана того-таки Леся Белея та Лукаша Сатурчака про польсько-українські відносини («Асиметрична симетрія: польові дослідження українсько-польських відносин»), і ще кілька неназваних. Усі вони, накладаючись на нинішній непростий історичний час, змушують добряче замислюватися не лише над сьогоденням, а й над минулим та майбутнім. Вони змушують вкотре переглянути те, що маємо в нашій новітній літературі й чого потребуємо.

Побутує думка, що під час війни – не до книг, що коли в нашій країні через бойові дії гинуть люди, говорити про літературу не випадає. Але, з іншого боку, чи можемо ми собі дозволити таку довгу літературну мовчанку? Бо що може бути гірше для читача за літературне безчасся? Врешті, яким залишиться цей період в історії літератури? Порожнечі в світі не буває, тому якщо ми не напишемо своїх важливих книг, їх можуть написати замість нас інші. А такий шлях – погодьтеся, не найкращий. Тому оговтуймося й серйозно повертаймося до літератури: тут іще дуже багато роботи.  В усіх жанрах.