Історії біля вогнища

Як відомо, створення історії літератури справа непроста. Впродовж тривалого часу точаться суперечки про неможливість появи адекватної історії літератури взагалі. Злі генії постструктуралізму та деконструкції таки домоглися свого, переконавши всіх навколо в марноті пошуків істини та неспроможності досягнення навіть правдоподібності. Після остаточної перемоги сумніву над впевненістю невирішуваних проблем виявляється так багато, що вони стають гордієвим вузлом для дослідника.

Можливо, саме тенденції дискурсу навколо концепту історії літератури призвели до певної фрагментарності загалом цікавої статті поета і критика Леся Белея «Причинки до проблем історії української літератури». Щоправда, автор, немовби передбачивши можливі претензії, вклав у заголовок слово «причинки», яке сигналізує, що він і не збирався нагодувати голодну юрбу п’ятьма хлібинами і двома рибинами, а лише хотів посилити бурчання в наших животах. Прийнявши таку вишукану автоіндульгенцію Леся Белея, мені залишається хіба перейняти в нього естафету й дати читачеві ще трохи поживи для роздумів.

Отож, автор «Причинок…» звертає увагу на три традиції, що сьогодні впливають на написання історії української літератури: єфремовську, чижевську та клішеїстську. Дві традиції, а саме єфремовську та клішеїстську, Лесь Белей розглядає як виразно шкідливі підходи, що заважають адекватному вивченню української літератури, а третю традицію «від Чижевського» – навпавки, із неприхованим захопленням, підсумовуючи: «Такого глибокого, сконцетрованого саме на текстах літературознавства нам сильно бракує в академічному дискурсі, хоча його адептів, хоч і нечисленних, таки можна знайти».

Я цілком погоджуюся з Лесем Белеєм щодо важливості внеску Чижевського, і при цьому шкодую, що в «Причинках…» огляд «чижевської» традиції займає невиправдано мізерний обсяг, навіть безвідносно до фрагментів, присвячених іншим двом підходам. Принаймні про критику ідеї Чижевського щодо неповноти української літератури, яку висловив Григорій Грабович у праці «До історії української літератури», варто було згадати, адже позиція Грабовича та зміна згодом його поглядів приводять нас до думки про неможливість написання всеохопної, ідеальної історії літератури. Марко Павлишин у статті «Історія літератури і здоровий глузд» (збірник «Історії літератури» (Центр Гуманітарних Досліджень, Смолоскип, Літопис, 2010)) оглядає світовий контекст кризи в галузі історії літератури, звертаючи увагу на найнесподіваніші експерименти в рамках жанру, як-то створення хронологічних історій, наближених до моделі літопису чи хроніки, або ж написання масштабних історій літератури певного регіону, наприклад «Історія літературних культур Латинської Америки». Після огляду такої ситуації Марко Павлишин стверджує, що за неможливості написання об’єктивної чи всеохопної історії літератури, важливою вимогою до цього жанру стає його правдоподібність, а головним питанням – для кого саме написано історію літератури: «Повернімося до тих історій літератури, які на запитання «для кого» відповідають не «для найвидатніших із філософів», а «для більшості», і які апелюють до читачів, що складають цю більшість, як до носіїв «здорового глузду» й статистичної «загальної думки». Упродовж більшості часу, протягом якого існує жанр історії літератури, він орієнтувався риторично на національні публіки або на читачів, які вважали, що історія літератури – це, в основному, історія літератур, усвідомлених як національні. Так воно, за великим рахунком, є й далі, зокрема там, де продовжуються процеси націєтворення чи модернізації».

Слова австралійського літературознавця повертають нас до критики єфремовського погляду на історію літератури. Лесь Белей ототожнює бачення літератури Сергія Єфремова з народницькою традицією і характеризує їх як цілковито застарілі: «Народництво зіграло важливу роль у формуванні національної свідомості, однак на сучасному етапі воно є повним анахронізмом. […] На превеликий жаль, народницьке літературознавство домінує в освіті. Школярі з наймолодших класів змушені зубрити біографії письменників (які «народилися у селянській сім’ї і змалку полюбили рідну мову») читати їхні ненайпривабливіші твори (наприклад, «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького замість «Хмар») і через це оминають інтелектуальну та урбаністичну українську літературу. Як наслідок, до старших класів в учнів виробляється якщо не відраза, то стійкий стереотип про українську літературу як про селюцьку».

У цьому невеликому фрагменті окреслено відразу кілька важливих питань. Перше стосується ролі народництва у формуванні національної свідомості. Лесь Белей визнає важливість народництва. Однак опонент Белея міг би наполягати, що національна свідомість українців формується й нині, тож із якої причини народницький підхід слід трактувати як застарілий?

Друге питання стосується вже не проблем історії літератури як жанру, а проблем методики викладання української літератури в школі. Що ж, це цілий континент, на дослідження якого потрібна окрема експедиція. Погоджуся, однак, із Лесем, що від біографізму в дусі вивчення житій святих мучеників та від перетворення уроків української літератури на уроки патріотизму потрібно відходити, проте я впевнений, що в монопольній державній системі освіти таких змін досягти не вдасться. Про це свідчить і той факт, що найгучніші протести в цій галузі пов’язані якраз із вилученням із програми творів, що формують національну свідомість юного українця – наприклад, «Жовтий князь» Василя Барки. Поки українська література є обов’язковим предметом ЗНО, суттєві зміни в методиці викладання предмета неможливі. Ну і, врешті, маю зауважити, що вивчення історії української літератури в школі розпочинається лише в дев’ятому класі, а до того навчальна програма побудована на якихось невідомих логіці засадах.

Третє питання стосується протистояння «сільської» та «міської» українських літератур. Ще один окремий континент. Так уже сталося, що в ХІХ столітті українські інтелігенти надавали перевагу писанню повістей і романів не про своє подекуди дворянське, а частіше канцелярсько-чиновницьке життя, а про життя простих селян, часом вільних, а часом кріпаків. Така реальність – суцільний сільський ландшафт, і роман «Хмари» понуро собі пропливає над ним і зникає за горизонтом. Однак не бачу жодної причини, чому цей роман треба вивчати в школі, і так звана перевага – «бо він міський» – мене не переконує. Я маю проти цього куди більш вагомий аргумент, якщо хочете: триста тринадцять сторінок «Хмар» проти сто двадцяти шести сторінок «Кайдашевої сім’ї». Для школяра розмір має значення, а «міський» статус не робить роман «Хмари» ні на йоту привабливішим.

Щодо клішеїстської традиції, то мушу зізнатися, цей термін мені досі не траплявся, але детальна критика Леся, сподіваюся, допомогла засвоїти головне. Отже, йдеться про неадекватну періодизацію літературного процесу на умовні десятиліття та покоління авторів, прив’язаних адептами клішеїстського підходу до цих десятиліть. Першим таким поколінням стали шістдесятники, а далі процес уже годі було зупинити. Цілком погоджуюся з тезами і Леся Белея, і Сашка Вешелені: такий принцип номінації кожного наступного покоління призвів до комічної ситуації. а терміни «двотисячники» та «двітисячідесятники» звучать і на екрані виглядають доволі кумедно. Те саме стосується і «дев’яностиків». Водночас Лесь Белей критикує і, здавалося б, уже звичні та усталені терміни «шістдесятники», «сімдесятники», «вісімдесятники». У деяких випадках його критика виглядає цілком резонно, а в деяких – їй бракує аргументації. В кожному разі, «- десятники» є назвою покоління, назвою доволі розмитою, часто суперечливою. Пригадую собі виступ Ігоря Калинця на одному з літературних вечорів і його слова про те, що шістдесятниками можуть називатися лише дисиденти, ті, хто не співпрацював із режимом. Очевидно, що в цьому випадку вступає в силу не художньо-естетичний критерій, який був би ближчий Белею, а політичний, ідеологічний, суб’єктивний врешті-решт. Щодо «сімдесятників», то незважаючи на доволі щільне, порівняно з «шістдесятниками», коло приналежних до цього покоління, існує кілька альтернативних термінів, що трохи прояснюють ситуацію, – «витіснене покоління» чи «Київська школа та її оточення». До оточення Київської школи, зокрема, Тарас Пастух відносить Олега Лишегу, Григорія Чубая та Ігоря Калинця. Можна згадати й про пошуки більш адекватного визначення до творчості «вісімдесятників». Ідея Ярослава Мельника щодо поділу поетів на «метафористів» та «сповідальників» — не єдина така спроба. Богдан Рубчак у статті «Бо в нас немає часу» оглядає поезію, опубліковану в часописах України у 1988 році, та застосовує естетичні критерії для аналізу творчості умовних «вісімдесятників», поділяючи її на філологічну поезію та поезію твердження (термін з американського літературознавства – poetry of statement).

До «філологів», або ж «нових формалістів», Богдан Рубчак зараховує Ігоря Римарука, Василя Герасим’юка, Юрія Буряка, Геннадія Мороза (серед поетичних текстів якого, на думку Рубчака, можна знайти зразки і «філологічної» поезії, і «поезії твердження»), Михайла Каменюка, Дмитра Кременя та інших поетів, яких характеризує уважно, навіть скрупульозно: «Компонують вони нібито в конвенційних строфічних формах, але ці строфи часто неначе вибухають із середини в дуже плянових і обережних деформаціях. Ці поети послуговуються римою, але їх рими здебільшого ускладнені, іноді сміливо експериментальні. Рядок у них – часто густе звукове плетиво, з «бажанівськими» гніздами приголосних. Вони відкрито, навіть загонисто, «літературні» – справді ж таки «філологічні», – ніби кидаючи виклик нездоровій у нас (та й не тільки в нас!) традиції насміхання з «книжности», «літературщини» тощо. Закохані в українську мову, вони вишукують незвичайні слова і будують вишукані синтаксичні структури, аж ніяк не нехтуючи розмовними ідіомами, але іноді вживаючи їх із легкою ноткою іронії. Свою «літературність» вони підкреслюють частими інтертекстуальними алюзіями, іноді дотепно замаскованими. Їхні твори – часто густі килими метафор, що вряди-годи натякають на якісь неозначені віддалені міти».

Серед авторів іншого табору – «поезії твердження» – Богдан Рубчак називає Віктора Неборака, Олександра Ірванця, Івана Малковича, Наталку Білоцерківець та кількох інших, творчість яких аналізує так само уважно, як і філологів, підкреслюючи наближення такої поезії до живої мови, спроби уникнути «поетикальності», «метафоричності» та максимально звільнити мову поезії, інтерес до буденних, а не історичних чи суспільно-політичних тем, неприхований гумор, сарказм. Окрім власної класифікації, Богдан Рубчак також згадує про самоназви тодішніх поетичних дебютантів: «нова хвиля», «третя хвиля». Очевидно, що подібні спроби альтернативної класифікації допомагають здолати клішеїстське бачення періодизації літературного процесу. Так само, до речі, як і дослідження історії літератури крізь призму діяльності літературних угрупувань «Бу-Ба-Бу», «Лу-Го-Сад» чи «Червона фіра», хоч я розумію застереження Леся Белея проти такого підходу. З таких відірваних один від одного клаптиків і можна зшити різнобарвне полотно, схоже на індіанську ковдру, якою добре накриватися, поки сидиш біля вогнища в колі найкращих оповідачів і слухаєш різні історії однієї літератури.