Критики є
Патріоти українського книговидання (які, зазвичай, не придбали жодної української книжки за останніх 5 років) люблять сказати, як запечатати: «Критики в нас немає!»
Але за кількістю начебто «неіснуючих» людей, які одразу починають іронізувати над цим висловом («отже, мене немає»), доводиться робити висновок, що критика в нас таки є. Або, принаймні, критики є, а критики немає. А ймовірніше, є і те, й інше.
Річ, як завжди, в термінах та визначеннях. Студенти філфаків у переддень іспиту люблять вивчати творчість окремого автора й літературні періоди не за самими творами, а «за критикою». Між тим, читають вони все ж не критику, а «історію літератури». ЛітАкцентівські тролі в своїх дописах люблять оперувати не менше ніж цілими епохами й літературними стилями й лаяти не менше, ніж увесь постмодернізм загалом. Це теж має невеликий стосунок до критики, а, швидше, до «теорії літератури». Власне ж критика – це те, що обслуговує потреби поточного літературного процесу, пише про «тут і тепер», хоча, звісно, повинна стояти на твердому ґрунті певних літературних теорій і досвіді попередніх літературних поколінь. Уся тріада критика-теорія літератури-історія літератури разом і складає літературознавство.
Що характерно, значно рідше можна почути заяви «теорії літератури в нас немає», «історії літератури в нас немає», бо займаються ними люди переважно дипломовані, кафедри працюють, підручники пишуться, дисертації захищаються. Спробуй запереч ВАК. Навіть із монографіями все гаразд.
А ось із «тут і тепер», із поточним літературним процесом, як завжди, виникають проблеми з дефініціями. Свого часу, наслухавшись з’ясувань між авторами, хто з них письменник, а хто не письменник, я просто заборонив на одному сайті вживати це слово: його автоматично «забивало» зірочками як непристойне. Метод подіяв: заперечувати, що людина автор книжки, якщо її ім’я вказане у вихідних даних, не наважилися і найзатятіші з дискутантів.
І десь лише через рік я з подивом помітив, що в критиків з’ясування, хто з них справжній критик, а хто пише «псевдокритику», набувають дедалі більшого розмаху. До того ж, якщо автор завжди може не зважати на ці полемічні випади, бо знає наклади своїх книжок (називайте хоч горщиком, а люди мене читають), справжність і впливовість критика —майже невловима субстанція. Але вона є.
Тому пропоную знизити градус дискусії й тут. Думаю, ніхто не заперечуватиме, що кожен, чиїм іменем підписана рецензія, — рецензент. Мусимо пристати на це, хоча рецензія – тільки один із жанрів літературної критики, окрім книжкових оглядів, дискусійних статей, відгуків на книжку тощо. Поділяти на ці жанри в нас немає змоги, усім охочим це зробити за рахунок свого вільного часу можемо просто дати посилання на колекцію з 1342 «рецензій» на 1060 українських художніх та дитячих книжок, що вийшли друком впродовж останніх десяти років. Усі прояви критичної активності ми просто враховуватимемо кількісно.
Практика показала, що обов’язково треба наголосити на отій художності та дитячості, бо вже виявилося, що за бортом дослідження залишилися, скажімо, рецензенти, які оглядали переважно історичні та політологічні книжки, і робили це методично та регулярно, наприклад, так, як Вахтанг Кіпіані. Водночас, навіть рецензенти переважно російськомовної фантастики (її варто було би віднести до російського ринку, якщо їхні огляди друкувалися навіть не в українських виданнях, але стосувалися українських авторів), в дослідження таки потрапили. Ну, що ж, у кожної вибірки існують свої перекоси, саме ця формувалася самими авторами впродовж уже трьох років на сайті «Автура», де під кожною книжкою автор сам збирав рецензії на неї. Без посилання на друковане або електронне видання, що не передбачає самопублікації й має редакцію, матеріал рецензією в пресі не вважався. Мова публікацій не обмежувалася. З подивом побачили серед відгуків на українські книжки не тільки російську, а й німецьку, чеську і навіть грецьку мови рецензій.
Також певний перекіс вибірки існує в бік сучасних книжок і рецензій, бо на початку десятиліття ще не всі паперові видання мали електронні версії, і не визначилися також лідери серед літературно-критичних сайтів. Тобто я знаю, що свого часу Михайло Бриних написав понад 300 рецензій для «Столичных новостей» та «України молодої», але відбулося це ще в донітернетну еру. Взагалі, ми помітили, що коли український рецензент насправді не знає, скільки рецензій він написав, бо хто ж їх рахує, він найчастіше каже «понад триста»: це якесь магічне для рецензентів число, що означає «багато».
Кількісно
Отож, кількісно рецензування українських книжок виглядає так. За останніх 10 років якимось чином відреагували на появу друком української книжки принаймні 546 дописувачів до українських друкованих видань. Топ-32 українських рецензентів за кількістю написаних рецензій виглядає так (усі ритуальні фрази про особливості вибірки, я здається, вже сказав). Ні, одну ще забув. Якщо рецензент писав під кількома псевдо, так він до цього списку і потрапив, і загальний доробок, звісно, визначити було неможливо. Навіть дві забув. Мені довелося викреслити одного рецензента, бо він знає, як формувався цей рейтинг, і міг не втриматися від спокуси намалювати собі зайвого.
Професіонали ринку одразу поцікавляться: «А де Андрій Бондар?», а я відповім, що внаслідок уже промовлених ритуальних фраз, вони з Михайлом Бринихом десь у нижчій частині списку, за давністю років. І взагалі, прошу всіх колег поставитися до цього з розумінням умовностей усіляких рейтингів. Особисто мене напружує відсутність у топах, наприклад, ще й Вікторії Поліненко. Але що маю робити? Домальовувати нічого не буду.
Мені зауважували, що цей рейтинг виглядав би значно цікавіше, якби я озвучив ще й абсолютні цифри. Але це нічого не дало б, крім звинувачень у неретельності, яких і так, я певен, буде досить, бо це саме вибірка. І на прикладі рецензента, якого я вилучив, я мав нагоду переконатися, що до неї потрапила лише менша частина відрецензованого за останні роки. Але все ж потрапила. Що ж до екстремумів цього графіка, то мінімум, логічно, становить одиниця, якщо людина за все життя написала єдину рецензію, але вона якимось незбагненним чином усе ж потрапила до вибірки, а максимум – продуктивність роботи штатного літературного оглядача щотижневика. Не менш ніж чотири книжки в огляді, на 52 тижні в рік, на кількість років «на орбіті». Читати книжки ще швидше, вочевидь, можна, але вже непотрібно.
Задля справедливості треба відмітити, що більшість рецензентів проситься з орбіти назад на Землю десь через рік польоту, але на їхнє місце знаходяться нові кандидати, бо філфаки-журфаки працюють ритмічно. І саме «космічні довгожителі», які досі в польоті (не всі, але більшість), і утворили верхню частину цього списку.
Якісно
Вам не доведеться запасатися попкорном в передчутті вже звичних баталій про справжню й несправжню критику, бо якісно ми розглядатимемо не критику, а все ж таки критиків. Переважна їх більшість, на відміну від авторів, мають фахову освіту.
Попри мій старий жарт про те, що найбільшої шкоди українській літературній критиці завдало заміжжя, ґендерного балансу дотримано майже ідеально. Ще один міф – про кумівство і непотизм серед рецензентів, коли один автор рецензує книжки іншого автора, а потім ролі змінюються, через що українська критика переважно компліментарна, — теж не витримав перевірки цифрами: «сумісники» становлять не більш ніж третину цього списку.
Втім, визнаю, що певна частина авторів таки заходиться довкола літературних оглядів із метою заробітчанства. Але це можна розглядати і як необхідний етап літературного вишколу, коли з автора дебютної книжки чи кількох книжок вилущується літератор, який більш-менш орієнтується в поточному літпроцесі, бо змушений не лише писати нетлінку, а й багато читати.
Далі, особливо з жанровиками, відбувається щось таке. В певний момент фантаст або детективник помічає, що ніхто з високочолих критиків чомусь не дуже пише про «низькі» жанри, усім про сенс життя подавай, і за похвальним армійським принципом «запропонував – роби» починає писати про книжки колег, й іноді замінити його на посту забувають роками. Саме цим пояснюється присутність у рейтингу детективника Андрія Кокотюхи, дитячого письменника Івана Андрусяка й фантаста Володимира Пузія (Арєнєва). До того ж, якщо наступні покоління дитячих критиків і фантастів на заміну таки знайшлися, детективнику нічого не залишається, як уперто продовжувати й заздрити фантастам, які навіть спромоглися на україномовний фантастичний журнал, як належить, із розділом критики.
Зворотні «трансфери» теж мали місце. Так, свою першу книжку Михайло Бриних колись написав у відповідь на зауваження критикованого автора, а ось візьми і сам напиши, якщо такий розумний. При цьому далекоглядно побився об заклад із посполитим автором на ящик коньяку, і виграв. Жанна Куява теж відзначилася неабиякою плідністю на ниві рецензування, перш ніж стала автором роману – лауреата «Коронація слова». Коли Олександр Михед на презентації заявив, що не писатиме критичних статей, оскільки вийшла його перша книжка, і продовжувати критичні вправи недоречно, дехто з колег одразу й пошкодував про таку принциповість, бо його статті їм смакували більше, ніж роман «Амнезія». Втім, гарна нагода для молодого автора визначитися з фахом.
Взагалі, слідкувати за всіма цими міграціями з критиків у автори та назад ще цікавіше, ніж за трансферами бразильців між українськими клубами у футбольне міжсезоння, бо це –живий процес, і саме він якнайкраще переконує, що критика таки існує. У яких саме локаціях їй доводиться існувати — інше питання. Здобутки української критичної думки від безвиході з літературними часописами значно швидше, ніж у сусідів, переміщаються у віртуальний простір. Але про це іншим разом.
