Мудрий осот і п’яний дід Мирослава Лаюка

Книжка поезій лауреата минулорічного смолоскипівського літературного конкурсу Мирослава Лаюка за назвою «Осоте!» нещодавно увійшла до списку претендентів на перемогу книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2013» за результатами першого півріччя.

Важко судити наперед, проте мені все-таки здається, що саме ця збірка цілком може стати таким собі символом «метафізичної повноти» сьогоднішньої наймолодшої поезії, авторів якої часто називають «двітисячідесятниками». Тобто, звісно, тут можна згадати й «Ніжну посмішку Берії» Вано Крюґера, й «Zoo» Карини Тумаєвої, й заанонсувати майбутню книжку Олени Герасим’юк (здається, вона зватиметься «Німота»)… Ці та інші видання – цілком достойні, та саме в Мирослава Лаюка згадана метафізичність як тенденція найвиразніше представлена в гранично різних регістрах, тематиках і підходах до письма, а відтак виявляється найповніше. Втім, від здогадів перейдімо до власне поезії.

Перше, що привертає увагу в книжці, – це її назва. Чому саме «Осоте!»? – питає багато хто. Як тільки не фігурує даний бур’янець у збірці свого імені!
я хочу зіграти з тобою у кості
і виграти твою прихильність
осоте

але ти – умілий гравець
а я – двадцятирічний фіґляр

Або:
чи зможу знову я стати осотом
коли обійду коло
коли буду певним?

Чи так:
ти виростаєш квітнеш розроджуєшся
і вмираєш
як людина
і тому ти тут не той
ти людино

Чи ще отак:
я не повірю
осоте що ти син божий
і тобі сину божий що ти
осот

І навіть так:
хто ти осоте як не диявол
хто ти осоте як не бог

І це тільки невеличка частина можливих цитат. Очевидно, що коло інтерпретацій тут майже необмежене. Десь так відповів Мирослав Лаюк і на презентації книжки, що відбулася в Києві у середині червня, тобто передбачувано залишив це на розсуд читачів. Бур’ян як усюди-присутність? Амбівалентна й трохи жаска архетипічна фігура? Неминучість чи неминущість? «Відьмине зілля», невитравне і шкідливе, як людина? Зле чи добре начало? Запустіння? Близька до природи юність чи близька до природи старість? Просто маленька рослина, яку рідко помічають (як і, наприклад, поезію)? Обрати й обґрунтувати вибір може кожен для себе сам, у кожному разі така назва змушує бодай на мить замислитись і всміхнутися.

Серед полюсів поезії Лаюка можна назвати, до прикладу, мудрість і наївність. Не сказати, щоб то була дуже вже нова й оригінальна пара, але вона тут принаймні органічна. Ось вірш «П’яний дід» — один із смислових центрів збірки (а «вірші про діда», або, точніше, вірші з дідом, належать до «опорних конструкцій» книжки), у ньому бабуся «поливає» свого п’яного чоловіка, котрий, бігаючи вночі на кухню попити води, до всього ще й перекидає її начиння, а він лише всміхається –
а він думатиме
ика уна мене ж файна –
єк красна ружя
і добря єк бануш
з таков і вмерти в один день
не гріх

А от вірш «Стара лемківська церкво» зі словами:
якщо навіть колись тебе і спалять
навіть якщо тебе розберуть на частини
навіть якщо тебе і забере смерч
на твоєму місці
ніколи не зможе нічого бути

твій привид стоятиме тут непорушно
як форель у тиховодді

бо у тобі хрестили антонича

Останній текст, між іншим, хоч і загалом вдалий, свідчить, що наївність у поезіях подекуди цілком може виявлятися надмірною й загрожувати руйнувати естетичні досягнення текстів. Відвертіше це видно в «Іспанському вірші», особливо в цій його частині (навіть коли занадто очевидні взаємини назви з римою «хлорка-лорка» сприйняти як елемент м’якої пародії):
там патрони у сину гітарять луні –
на хустини на місяць – хлорка
і вистрибує з ґрунту на чорнім коні
федеріко гарсія лорка

Та найчастіше все Лаюкові вдається добре. Як в образно й мовно згущених, емоційно напружених віршах –
стільки яблук що аж не терпко
чи то гроза чи то дерева подуріли
лиш би сойки в гіллі не зламали крила
обережно! падуть! не розвертайся!
краще рахуй аби голова не боліла
так сильно
що треба стрілятися –

а також у прозоріших, химерно-веселих та іронічних. Скажімо, в цьому, одному з найліпших, як на мене:
хлопчик-молодчик
грався на городі
редиска – сталін
броколі – берія
огірок – гітлер
латук – гебельс
морква – єзавель
редиска розстрілює хвильового і клюєва
броколі ґвалтує кукурудзу
огірок маніпулює бджолами
і ненавидить всіх буряків
латук вішає равина
морква випускає воронам нутро

істинно кажу вам:
редиска сталін броколі берія
огірок гітлер латук гебельс
морква єзавель
осот – диявол

Взагалі, тривога, смуток, ностальгія з одного боку й незвична, дуже індивідуальна та зворушлива веселість із іншого – це також важливі полюси творчості Мирослава Лаюка. Й обидва розгортаються на багатозначному, наповненому алюзіями й відблисками тлі. Їм дуже пасують графічні ілюстрації книжки, але, здається, дещо менш пасує сама обкладинка, водночас досить концептуальна щодо назви.

Ще одна істотна, як на мене, риса книжки «Осоте!» полягає в тому, що її автор знайшов, володіє цілком адекватною мовою для писання про не-урбаністичний простір (село, природа…), писання, зважаючи на специфічні діалекти та етнографічні реалії. Те, що для багатьох українських поетів залишається каменем спотикання, відводить їх то в болото шароварщини, то в таке саме болото страху й закомплексованості перед природою та рештками традиційної й псевдотрадиційної культури, для Лаюка – зовсім не проблема. Він усе це пише легко і вправно. Й так само без ускладнень поєднує з топосами зовсім іншого порядку, інших культурних координат, включно з Венецією, що про неї – тут погодиться кожен, хто там бував! – зовсім непросто писати.

Ця умовна «автентика» в Мирослава Лаюка сподівано карпатська, бо й сам поет є уродженцем Івано-Франківщини. Принагідно кажучи, мова (ненав’язливі діалектні вкраплення, на тлі інших м’яких і зграбних заломлень лінгвістичного характеру), краєвиди, інші реалії є – поряд із певним герметизмом і духовно-інтелектуальними орієнтаціями – тими містками, що символічно сполучають Лаюка з Василем Герасим’юком, автором розлогої післямови до книжки «Осоте!».

Чи справдяться очікування «етапності», висловлені на початку цієї рецензії, покаже життя. В кожному разі, «Осоте!» неодмінно запам’ятається серед найцікавіших, а головне найсамобутніших поетичних книжок першої половини дві тисячі десятих років.