Література – одне з тих занять, що перебуває поміж виявом безпосередньої емоції та доволі марудною працею. І лише вдалий баланс дає змогу зробити зусилля і почуття мистецтвом. Це переконливо демонструє у своїй творчості одна з найцікавіших і найелегантніших сучасних українських поетес Галина Петросаняк. Через скромність і виваженість, вона промовляє тихо і не привертає багато уваги, що є ще однією підставою прислухатися. В нашій розмові – про “станіславський феномен”, поезію, гори, перекладацьку діяльність і не тільки.
– Пані Галю, Ви розпочали свою творчу діяльність збіркою віршів «Парк на схилі». Це була Ваша перша книжка, проте її автора аж ніяк не можна назвати початківцем. Як Ви до неї йшли?
– О, це було так давно… Я – хронічна «книжкова миша», тому якщо скажу, що йшла до тієї збірки «усе своє попереднє життя» – перебільшенням це не буде.
– Вірш із цієї збірки «Назавжди залишитися в школі домініканок поблизу Відня…» удостоєний Премії Бу-Ба-Бу «За найкращий вірш року». Чим для Вас тоді була увага наймолодших і найвідоміших, того ж Андруховича, який написав післямову до «Парку на схилі»?
– Увага – це завжди увага, тобто та, що стоїть в одному ряду з любов’ю і є одною з її молодших сестер… Увага цих людей мене надихала.
– Пані Галю, Вас зараховують до покоління «станіславського феномену». Як було входити в літературу разом зі справді винятковими авторами Тарасом Прохаськом, Ярославом Довганом та ін..?
– Гарно було. Атмосфера постійного свята, чогось незвичайного, відчуття, що ти твориш світ. З іншого боку – про входження в літературу як таке, звісно, не думалося. Просто цікаво було жити так – пишучи і навзаєм читаючи вірші, зустрічаючись «Під Лиликом» і в «С-Об’єкті», обмінюючись прочитаним, іноді стилізуючи під нього власне життя.
– А як і якою бачите картину «станіславського феномену» й чому, на Вашу думку, говорять переважно про літературний бік, менше уваги приділяючи візуальному мистецтву? Адже саме воно значною мірою спричинилося до культурного розвитку Івано-Франківська, зокрема, міжнародне бієнале «Імпреза».
– Тому що окреслив, назвав феномен саме письменник. І цим Адамом феномену був Володимир Єшкілєв. А якщо серйозно, то так сталося, мабуть тому, що літературу легше тиражувати, ніж візуальне мистецтво, отож вона доступна більшій кількості людей. Або тому, що аура нашого міста більш чутлива до слова, ніж до візуального образу. До речі, якщо відштовхуватися від тривіальної максими, що жінка любить вухами, а чоловік очима, то це означає, що жінки більш літературні, а чоловіки – «візуалісти». А оскільки жінок більше, то і уваги до літератури більше (посміхається. – Авт.).
Для мене «Імпреза» була знаковою і вона означала насамперед те, що шлюзи відкрилися. Раптом в Івано-Франківську з’явилися іноземці, яким доти було зась… Раптом виявилося, що вони схожі на нас, із ними можна порозумітися, їх цікавить, що ми робимо. Раптом виявилося, що багато пар різного взуття, певним чином поскладані рядочками – теж можуть бути мистецтвом. Тому для мене «Імпреза» була ще й розширенням естетичного горизонту.
– Ваша друга збірка «Світло окраїн» у багатьох сенсах продовжує першу, навіть тим, що повторюється частина віршів. Загалом, вони позначені вишуканою європейською елегантністю, розмаїттям архітектури й захватом від міста. Звідки така властивість у поетеси, народженої на Гуцульщині?
– Ну ми ж, як-не-як, намагаємося себе культивувати (посміхається. – Авт.). Не можна ж, щоб від джерел – ні на крок. Щодо повторення деяких віршів у «Світлі окраїн», то це просто намагання донести їх до ширшого кола читачів, бо «Парк на схилі» вийшов тиражем усього в триста примірників.
– Чим для Вас зараз лишилися гори – це матеріал для літератури чи, все-таки, місце, у якому коріння?
– Одне іншому не заважає. Гори – місце, яке я люблю, але куди ніколи не хочеться їхати, наприклад, святкувати Новий рік. Гори – близька можливість зовсім іншого, але не чужого світу. Більш відкритих і прямих стосунків, більш автентичного й відкритого життя. Гори – інша естетика, гостріші й екстремальніші умови життя й переживання. Ну, й естетично гори – цікавий топос, що має багато значень у метафізичній і метафоричній площинах.
– У Вашій третій книжці «Спокуса говорити», поряд із новими віршами, подано есеї та переклади німецького поета Райнера Кунзе. Кілька років перед тим вийшов Ваш переклад «Останньої Вікножирафи» Петера Зілагі. Що спричинило Ваш інтерес до перекладу?
– Спонтанне бажання поділитися з іншими людьми тим, що тобі сподобалося, плюс, знову ж таки, бажання розширити власні горизонти. Книжка, яку я обираю для перекладу, має відповідати кільком критеріям. Вона повинна бути естетично значуща, повчальна в найкращому розумінні цього слова, або ж інформативна, у будь-якому разі вона має надихати. В певному сенсі це має бути сенсаційна книжка. Звісно, критерії суб’єктивні. І хоча «Останню Вікножирафу» я робила на замовлення, вона цим критеріям відповідає.
– Нащодень Ви перекладаєте чимало різнопланових текстів із німецької та чеської у власному перекладацькому бюро. Натомість до художнього перекладу маєте досить специфічний підхід…
– Перекладаю те, що, на мою думку, мусить бути перекладене. Таких книжок є чимало, і роман Александра Ґранаха «Ось іде людина» – безперечно, один із таких творів. Автор народився наприкінці ХІХ століття на Городенківщині Івано-Франківської області. Пройшов шлях від сина убогих галицьких євреїв до одного із найвідоміших німецьких акторів періоду між двома війнами. Окрім того, емігрувавши наприкінці 1930-х років до Америки, Александр Ґранах устиг зробити кар’єру ще й у Голлівуді, зігравши, наприклад, у відомому фільмі «Ніночка» разом із Ґретою Ґарбо. А його автобіографічний роман відомий у Німеччині чи не кожному читачеві. Книжка вважається перлиною німецькомовної мемуаристики. Хіба ж можна допустити, щоб такого твору не читали на батьківщині автора? Ниніукраїнські читачі мають змогу долучити роман до своєї бібліотеки.
– Робота з Александром Ґранахом не обмежилася лише перекладом його автобіографічного роману. Ви активно зайнялися промоцією цього митця в Україні, а також брали участь у зйомках фільму про нього.
– Ну, промоція, мабуть, голосно сказано. Я представила книжку в кількох містах, розповідаю про неї знайомим. Щодо фільму, то в той самий час, коли я перекладала книжку, режисер-документаліст з Мюнхена Анґеліка Віттліх замислила фільм. Спільний знайомий нас познайомив, я супроводжувала знімальну групу в Україні. Вони знімали у Вербівцях, Городенці, Коломиї, Івано-Франківську, Львові, Києві. А поза Україною – в Ізраїлі, де донедавна жив син Александра Ґранаха, у Швейцарії, у США, а також у Москві, бо у 1036-1937 роках Ґранах знявся в двох радянських фільмах. Минулого року фільм Анґеліки Віттліх був представлений не лише на фестивалі в Берліні, де викликав резонанс. Режисер наполягла на тому, щоб показати фільм у Городенці. Цього літа п. Віттліх планує приїхати з фільмом до Києва та до Львова.
– Продовженням повернення на батьківщину «блудних синів» можна вважати і твір Анатоля Реньє «Тоді в Болехові», уривок із якого недавно було опубліковано в «Кур’єрі Кривбасу». Чим цей митець є цінним для української культури?
– Особисто Анатоль Реньє ніяк не пов’язаний з Україною. Це німецький автор, внук ідомого німецького драматурга Франка Ведекінда. Та в 90-х роках ХХ століття Анатоль Реньє написав роман за спогадами своїх друзів євреїв, які були родом із Болехова. Вони – з тих небагатьох, кого українські селяни врятували під час масового винищення євреїв за Другої світової війни. Ця книжка – документальне свідчення того часу, вона важка, контроверсійна, але, як на мене, дуже потрібна. Болехів – невеличке містечко в Івано-Франківській області, Бойківщина. Я цікавлюся краєзнавством, отож твір був для мене цінним і в цьому контексті. Остаточним поштовхом до перекладання стало моє знайомство з Анатолем Реньє улітку 2011 року.
– Як нині почуваєтеся в українському літературному процесі: яких ще книжок, авторів і тем Вам бракує?
– Мене цікавить зріла й вишукана поезія й поважна «раціональна» література – мемуаристика, документалістика, добра есеїстка. Якщо вже белетристика, то винятково добра – з віртуозною фантазією, блискучим почуттям гумору, вправною нарацією, позитивною енергетикою. Мені здається, таких книжок зараз не так уже й багато, мені їх бракує.
– Пані Галю, а чи не було спокуси самій почати писати прозу?
– Маю цікаву концепцію книжки есеїв. На неї й спрямовуватиму свої зусилля найближчий рік-два…
Розмовляв Василь Карп′юк
