24 січня цьогоріч було оголошено короткий список претендентів на The Man Booker International Prize – юної премії, що відщепилася від основного Букера і, схоже, ніяк не встановить для самої себе прозорі правила гри. Достатньо згадати анекдот і скандал із попередньої відзнакою. Анекдот: британський авторитет у галузі шпигунських романів Джон Ле Карре попросив виключити його з переліку фіналістів, позаяк він участі «в конкурсах» не бере. Ображені члени журі це робити відмовилися, а нагорода дісталася Філіпу Роту. Скандал виник саме через останнього: письменниця Кармен Калліл, перед тим, як на знак протесту проти цього рішення вийти з журі, гримнула дверима, заявивши, що автор «Моєї чоловічої правди» на приз не заслуговує, бо в кожній книжці повторюється й тим злочинно душить читача, як останній запроданець.
10 нинішніх кандидатів на п’єдестал також неоднозначні. Серед них – титулована американка Мерілін Робінсон (3 романи = 3 шедеври), франко-сенегальська літераторка Марі Ндьяй, яка спеціалізується на темі «сильна жінка ламає обставини», російський експериментатор Владімір Сорокін, швейцарець Петер Штамм – уособлення європейського психологічного роману. А перемогу віщують ізраїльському прозаїкові Ааронові Аппельфельду. Більшість створених ним на івриті текстів перекладено англійською, що відповідає непохитній умові Міжнародного Букера, і їхня якість достатня, аби на високому рівні завважити його заслуги та внесок у світову художню літературу.
Чи справдиться прогноз, дізнаємося 22 травня, коли назвуть ім’я лауреата. А поки, насамперед, забудемо про локальну медійну вигадку: «Українець отримав Букерівську премію» (жодного слова правди). Або ближчу до реальності формулу – «Уродженець Чернівців має шанс…» У даному випадку доречна мова не про конкретну місцину і навіть не безпосередньо пов’язані з нею теми, а про точку зору письменника, лейтмотивом творчості якого є дослідження Катастрофи, на проблеми національні в контексті загальнолюдських.
Дотепер найбільш дискусійними ці проблеми постали в романі «Катерина». У передмові Аппельфельд вказав причини, котрі спонукали його до написання книжки на основі автобіографічного матеріалу, але від імені героїні-українки. Згадавши щасливе дитинство в заможній родині з численними няньками-русинками, він відзначив, що хоч право оповіді й делеговане вигаданому персонажеві, читач має пам’ятати, що йтиметься про його, автора, глибинні відчуття. І передусім – про бажання в такий спосіб, через текст, подякувати тим, хто допомагав йому вижити під час Другої світової війни, коли він малим хлопцем залишився без матері, потрапив із батьком до трудового табору, а вирвавшись звідти, мусив сам поневірятися, повсякчас озираючись, чи не видадуть його німцям. І знання української мови, яку він «перейняв» від сільських гувернанток, якраз придалося в тих мандрах.
«Мені хотілося не розповісти про Катерину, а дати їй висловитися…» Суперечливий післясмак, котрий залишає книжка, криється саме тут, у розколині між «що хотів сказати письменника» і «що в підсумку сказала героїня», у тому, що авторські преференції не збігаються з мотивацією персонажа, що стиль викладу очевидно літературний, лаконічно витончений, афористичний («Чого не створить бажання, здійснить необхідність, і врешті-решт необхідність обернеться бажанням» – фраза, наче залучена з арсеналу Монтеск’є). І «неналежний» людині гіркої долі – хай якою б чулою вона була.
Ми зустрічаємо Катерину на порозі 80-річчя. Вона повернулася до рідного краю та, не маючи нагальних потреб й усвідомлюючи близьку перспективу, подумки впорядковує власне життя, «проговорюючи» його начебто для себе. Молодою померла ненька. Тато мав охоту до оковитої, а після смерті дружини – запив тяжко. Через мачуху юнка мусила покинути дім й уже в місті, працюючи наймичкою, почала пити-гуляти, все більше втрачаючи гідність у ницому оточенні. Ще трохи – і з того болота їй уже б не виборсатися, якби не зустріч із Розою, котра дала роботу, була доброю пані, не вигнала Катерину й через вагітність.
Перші враження від побачених на вулиці єврейських торговців, таких неподібних до українців зовнішністю, поведінкою (а особливо, як виявиться згодом, – побутом) дівчина отримала ще в селі. Для переконливості Аппельфельд спочатку різкими штрихами малює óбрази своїх одноплемінників: Катерині вони здаються чорними тонконогими привидами; вона бачить не пересічних крамарів, а чудернацьких нахабних і зверхніх істот, які стрибають на пташиних лапках.
Інтонація нагло змінюється, щойно героїня звикла до інакших порядків і зрозуміла привабливість організованого, тверезого, освіченого, богобоязного життя. Бо що глибше вона пізнає іудейські канони й правила, то більше їй до вподоби світ, який відкривається перед нею. Тут Аппельфельд розвертає на 180 градусів дану на початку роману заявку: показати, як два народи, перебуваючи поруч географічно, але не ментально, все ж здатні слухати й чути один одного, і в результаті – взаємозбагачуватися. Річ у тім, що в авторському окресленні процес вийшов одностороннім. Навіть тоді, коли Катерина творить добро – наприклад, рятує дітей убитих погромниками Рози та Біньяміна, вона однаково має порівняно ніби дрібніший вигляд.
Здається, заходившись ліпити середнє між однойменними знедоленою Шевченка та грішницею Толстого, письменникові не вдалося втримати «баланс сил», і його Катерина, за всієї симпатії автора, до своїх хазяїв ніколи не дорівняється – ні твердістю характеру, ні послідовністю рішень, ні добротою. Будь-які труднощі примушують її повертатися до шинку та хмільних веселощів, і без сторонньої (ми вже знаємо якої) підтримки вона не годна вести нормальне життя. А ще, на відміну від Рози, Біньяміна, Генні та інших, спроможна мстити й убити.
Коли роман почали перекладати іноземними мовами (насамперед – англійською) проявилася ще одна невідповідність оптик – авторської та критичної. Полеміка закрутилася навколо реалізму зображених подій і дій персонажів. Більшість зауваг стосувалася надто позитивної характеристики Катерини у зв’язку з її не завжди логічними вчинками. Аппельфельду закидали художнє перебільшення в тій матчастині, де мало би повідомлятися про страждання представників єврейства, а не про взаємодопомогу представників різних націй. Ця суперечка цікава вже тим, що продемонструвала, який збірний образ українця був присутній принаймні в Європі на початку та в середині 1990-х. Прямо скажемо, не просто непривабливий – страхітний. Інше питання, як він змінився впродовж останніх десятиліть. І чи змінився взагалі.
Та жодні дебати й критичні стріли не завадили письменникові отримати солідні нагороди як за велику прозу (романи «Опік світла», «Як зіниця ока», «У той же час», «Лаїш»), так і за збірки оповідань («Дим», «У підвалі», «Як сто очевидців», «Роки та години»). Серед його найпомітніших лауреатських досягнень – Державна премія Ізраїлю, німецька премія Неллі Закс «За сукупність літературних праць на тему Катастрофи», американська Common Wealth Award і французька премія Медичі за кращий зарубіжний твір. І якщо перші дві підтверджують вірність обраній Аппельфельдом магістральній темі, то дві останні посвідчують неабияку письменницьку майстерність.
