Екранізація дарує літературному творові «друге життя», адже разом із виходом фільму на широкі екрани, починається обговорення і самої стрічки, і книги-першоджерела. В цій статті зібрано десятку найяскравіших кінокартин останніх років, які не стали банальною ілюстрацією до оповідань, а відкрили в них нові інтонації та несподівані контексти. Кожен із фільмів пропонує свій оригінальний підхід до перекладу прози кіномовою.
«Фауст» (2011)
режисер Олександр Сокуров
за однойменним твором Йоганна Вольфганга фон Ґете
На думку багатьох кінокритиків, що більше фільм відходить від сюжету оповідання-першоджерела, то він кращий. Ця кінокартина – яскравий приклад такої закономірності.
«Я беру з цього, найскладнішого твору в історії світової літератури те, що здатен осмислити… зазвичай Фауста характеризують як епічну особистість, а я хотів його показати, як земну людину. Ґете не ставив перед собою такого завдання» – коментує свою стрічку режисер.
В сюжеті кінокартини висвітлено події лише першої частини трагедії Ґете. Ядро фільму – любовна лінія Фауст-Маргарита, спілкування яких супроводжується масивними філософськими роздумами про сенс існування, щастя та смерть. Стрічка осучаснює образ Мефістофеля, перетворюючи його на лихваря – символ нинішнього світу, в якому все тримається на фінансових угодах і взаємовигоді.
«Золотий лев» на Венеціанському кінофестивалі, а також низка інших престижних нагород.
«Пожежі» (2010)
режисер Дені Вільньов
за однойменною п’єсою Ваджі Мувада
На думку окремих критиків, екранізація має насамперед точно відтворювати події літературного твору й використовувати кіномову лише для того, щоб доповнити й увиразнити окремі епізоди – саме за таким принципом і знято «Пожежі». Серед іншого тут забагато діалогів, які зазвичай кінематографісти намагаються замінити кіномовою.
У візуальний ряд стрічки вплетено красномовні символи, які заміняють цілі сторінки опису внутрішнього стану героїв п’єси. Воєнні дії тут знято в телеформаті, адже саме з екранів телевізорів європейці звикли слідкувати за перебігом подій на Близькому Сході і такий стиль подачі лише підсилює правдоподібність подій.
Сюжет оповідає про подорож близнюків на батьківщину своєї померлої матері, яка заповідала знайти їхнього батька, якого вони ніколи не бучили, та передати йому послання. Але для того, щоб відшукати його, дітям доводиться провести справжнє розслідування і пізнати реалії життя та війни на Близькому Сході.
Гран-прі на кінофестивалі у Варшаві, а також номінація на «Оскар».
«Драйв» (2011)
режисер Ніколас Віндінг Рьофн
за однойменним романом Джеймса Селліса
На відміну від «Пожеж», цю стрічку знято з мінімумом діалогів – головні події в ній відбуваються мовчки. Словесне наповнення фільму компенсує музичний супровід, чудова акторська гра та дуже виразні мізансцени, через які мовчання героїв стає надзвичайно красномовним.
Повільний ритм картини змушує глядачів вдивлятися в нюанси, на яких базується сюжет, та відчути драйв внутрішньої напруги кожного епізоду.
Сюжет оповідає про безіменного автомеханіка, який удень працює каскадером, а ночами перевозить грабіжників із місць злочину. Його феноменальне вміння керувати машиною користується популярністю у кримінальному світі. Це дуже мовчазний чоловік із печальними очима, про якого майже ніхто нічого не знає. Ця людина існує ніби між добром та злом, однаково допомагаючи звичайним людям і злодіям.
Приз за кращу режисуру на Канському кінофестивалі та кілька десятків інших престижних нагород.
http://youtu.be/8JOgYdg2imU
«Треба поговорити про Кевіна» (2011)
режисер Лінн Ремсі
за романом Лайонела Шривера «Ціна любові»
Якщо сюжет «Драйву» вибудувано лінійно (через що більшість подій, описаних у книзі, не потрапили на екран), то «Треба поговорити про Кевіна» вмістив у собі майже весь роман-першоджерело. Настільки великої місткості стрічки було досягнуто завдяки циклічному монтажу, коли історія оповідається не класично (від початку до кінця), а в «неправильній послідовності». Завдяки цьому стрічка немовби втягує глядача в дещо хаотичний вир подій, які лише в фіналі складаються в цілісну історію.
Емоційне ядро кінокартини передано завдяки інтенсивним кольорам: ганебна червона пляма на домі головної героїні, плями крові на одязі її сина, хворобливо-жовте світло на обличчі відчайдушної жінки тощо. Ці настільки яскраві й короткі епізоди в фільмі передають психологічний стан персонажів, розписаний у книзі на кілька сторінок.
Стрічка оповідає про жінку Єву, яка присвятила себе народженню та вихованню дитини. Але незважаючи на всю свою любов, стосунки з сином у неї не складаються з самого дитинства. В Кевіні засіла якась ненависть до всього, що його оточує. У п’ятнадцять років він скоює непоправне. З цього моменту Єва починає мучитися: що вона зробила не так у житті та у вихованні сина? Чи є її провина у скоєному?
Премія Європейської Кіноакадемії за кращу жіночу роль.
«Дім з башточкою» (2012)
режисер Єва Нейман
за однойменним оповіданням Фрідріха Горенштейна
На противагу яскравим кадрам та густим кольорам «Треба поговорити про Кевіна», автори цієї стрічки використали аскетичний стиль чорно-білого кіна, адже така стриманість точно передає похмуру атмосферу воєнних часів.
У центрі сюжету — восьмирічний хлопчик, який повертається зі своєю хворою на тиф матір’ю з евакуації в 1944 р. На одному з полустанків їх знімають із потяга та жінку доправляють до лікарні. Наступного дня мати вмирає і хлопчик залишається абсолютно сам. Йому вдається дістати квиток на потяг, щоб поїхати в своє рідне місто. Він не знає, як називається полустанок, на якому померла його мати – хлопчик лише запам’ятав дім із башточкою, що стоїть біля станції…
Суть кінокартини передано через мовчання – її автори пішли всупереч літературному першоджерелу й спробували максимально відмовитися від інформативності слів як таких. Чуттєвий рух кінокамери, виразно вибудувані мізансцени та висока акторська майстерність фактично заміняють авторський текст із-за кадру.
Як зазначила сама режисер: «Мовчазне послання мого фільму: людиною можна і треба залишатися за будь-яких умов».
Головний приз програми «Від Сходу на Захід» на кінофестивалі в Карлових Варах.
«Шкіра, в якій я живу» (2011)
режисер Педро Альмадовар
за оповіданням Т’єрі Жонке «Тарантул»
Усі вищезгадані стрічки або дуже точно передають сюжет літературного першоджерела або певним чином інтерпретують його ідеї. Однак трапляється, що фільм суттєво перевершує книгу, за мотивами якої його знято. Один із найяскравіших прикладів цього – шедевр Мікеланджело Антоніоні «Фотозбільшення», знятий за недбалим оповіданням Хуліо Кортасара «Слини диявола».
Так само трапилося й із бульварним оповіданням «Тарантул», яке продавали зі знижками, аж поки воно не потрапило до рук видатного Альмадовара. Фільммейкер наповнив банальний сюжет цього трилера філософським контекстом і вишуканим символізмом.
За словами режисера, головна ідея стрічки в тому, що сучасна наука може зробити з тілом людини все, що завгодно, однак вона не здатна змінити його свідомість, дух чи гендер. Тіло і стать – не більше, ніж просто оболонка, «шкіра, в якій ми живемо».
У центрі цієї історії – геніальний хірург, який розкрив секрет створення штучної жіночої шкіри. Свої експерименти він проводить над нещасним хлопцем, якого тримає в підвалі власного будинку. Однак із розвитком сюжету глядач дізнається про всю складність відносин між ним, хірургом, а також іншими героями картини.
Чотири Іспанські кінопремії «Гойя».
«Дівчина з татуюванням дракона» (2009)
режисер Нільс Арден Оплев
за однойменним романом Стіга Ларсона
У випадку з екранізацією першої частини трилогії «Міленіум» усе навпаки – автори фільму використали популярність бестселера, підвищивши тим самим касові збори свого творіння. Проте, незважаючи на мейнстрімовість стрічки, її виконано за високими художніми стандартами.
Матерія цього літературного твору в перекладі кіномовою набуває певних переваг. Адже розслідування в цьому детективі засновується на скрупульозному аналізі фотографій та домашнього відео. Тож якщо письменник був вимушений довго описувати той чи інший кадр або знімок на кількох сторінках – режисер просто показав їх на екрані. Від цього стрічка стала динамічнішою за роман.
Фільм оповідає про розслідування, яке проводять талановитий журналіст та хакер-неформал. Їхнє завдання майже безнадійне – треба відшукати людину, яка зникла багато років тому, а про те, що вона й подосі жива, свідчать дуже сумнівні факти.
Це найуспішніший проект скандинавського кінематографу – його касові збори перевищили бюджет стрічкив 25 разів.
«На дорозі» (2012)
режисер Уолтер Саллес
за однойменним романом Джека Керуака
Експлуатація популярності літературного твору-першоджерела відчувається й у цій картині. Сам сюжет роману передано в фільмі досить сором’язливо – глядач не зустріне тут ні сучасного трактування класичного твору, ні авторського погляду на події, описані в книзі.
Проте в стрічці є дві незаперечні переваги: запашна атмосфера письменницької кухні, а також надзвичайно точно передана атмосфера 1940-х років. Її автори сім років вивчали покоління бітників, результатом чого стала документальна стрічка, і тільки після цього вони взялися за екранізацію роману.
Сюжет оповідає про життя і пригоди молодого письменника Села Парадайза і його друга Діна Моріарті. Натхненні дорогою, пригодами та гедоністичним стилем життя, вони вирішують проїхати через всю країну. Їхня подорож наповнена марихуаною, алкоголем, сексом, джазом, випадковими знайомствами та ліричними роздумами про сенс життя.
«Привид» (2010)
режисер Роман Поланскі
За однойменним романом Роберта Харіса
Цю стрічку виконано за класичними стандартами екранізацій. Поланскі неперевершено переклав кіномовою політичний трилер, при цьому внісши в нього мінімум авторського погляду. Незваєаючи на те, що роман-першоджерело перевантажений подіями, режисер зміг вкласти всі ключові моменти в хронометраж одного фільму. При цьому, однак, відчувається, що матеріалу для сценарію було забагато, адже кінокартина здається перенасиченою.
У центрі сюжету – «літературний раб», якому поступило замовлення написати біографію британського прем’єра. Письменника насторожує той факт, що його попередник, який майже дописав біографію, загинув за загадкових обставин. Коли ж письменник починає вивчати життя політика, то майже одразу знаходить у ньому купу білих плям, які нагадують справжні державні таємниці. Виявляється, його звичайна письменницька праця може бути смертельно небезпечною…
«Срібний ведмедь» Берлінале, шість призів Європейської кіноакадемії, чотири призи Французької кіноакадемії «Сезар», а також низка інших престижних нагород.
«Норвезький ліс» (2010)
режисер Ан Дунг Трен
за однойменним романом Харукі Муракамі
Пошановувачі творчості Муракамі вилили на цей фільм стільки бруду, що говорити про нього щось негативне вже стало банальністю. Проте не варто закривати очі й на беззаперечні переваги стрічки. Вона хоч і звужує простір роману-першоджерела, однак чудово передає його меланхолійно-прекрасну атмосферу.
Ліричні описи переживань героїв займають левову частку роману, тож вмістити їх у двогодинному хронометражі фільму вдалося лише за рахунок музики та операторської майстерності. Мелодії, написані солістом Radiohead Джоні Грінвудом, густим контуром підкреслюють емоції персонажів, а красу і водночас таємничість їх переживань показує оператор, який знайшов вишукані ракурси для кожного героя.
Сюжет оповідає про складні переживання дев’ятнадцятирічного Тору, серце якого розривається між психічно травмованою Наоко та життєрадісною Мідорі. Йому доведеться пройти через страждання, радість, любов, смерть і розставання, щоб одного дня усвідомити, що «ідеального кохання не існує, а є тільки нескінченний шлях його пошуку».
Серед наведених стрічок є і авторські інтерпретації літературних творів, і, водночас, типово ілюстративні фільми, які ні на крок не відходять від оповідань-першоджерел. Ця підбірка покликана не означити еталонні приклади екранізацій, як таких, а показати основні напрями того, як змінюється літературний твір у перекладі на кіномову. Тож якщо у Вас, шановні читачі, є свої пропозиції щодо вдалих екранізацій, можете продовжити мій перелік.
