«Язичницьке» Колодяжне

Це ж треба – після язичницької Аркони опинитися біля містично-язичницького озера Нечимного, завдячуючи якому з’явилася знаменита «Лісова пісня» Лесі Українки.

Я ще був сповнений вражень від острова Рюґен – цієї Мекки німецьких романтиків… Від національного парку Ясмунд із його первозданною красою… Від дивного лісового озера Герти (чимось воно мені нагадало Нечимне), на берегах якого колись стояло давнє слов’янське городище… Від Кьонігсштуля – стометрової крейдяної кручі, що гордо підіймається над водами моря Балтійського. І, звісно, від Аркони – колись одного з найбільших осередків слов’янського язичництва (принаймні, так вважав теоретик рідновірства Володимир Шаян). Тут стояла статуя бога Святовида. Подібну статую було ще знайдено в Україні — т.зв. Збруцький ідол.

А взагалі, між Рюґеном і Україною, точніше, її поліськими районами, є чимало схожого. Ті ж поліські пейзажі. Ті ж мальви біля хат. І навіть хати під очеретяною стріхою – їх доволі на Рюґені. Колись на Поліссі вони теж були. Адже для поліщука «очерет був за колиску». Та й між рюґенськими й поліськими дядьками дивна схожість – принаймні антропологічна.

Тому коли мені після відвідання Рюґена зателефонувала Ніна Горик, організатор поетично-мистецького свята «Лісова пісня», й запропонувала взяти участь у цьому святі, я довго не вагався. Хоча в Лесиних краях доводилося бувати неодноразово. Але чому б не освіжити враження?

Кілька слів про згадане свято. Проводиться воно щороку на початку серпня – уже дванадцятий рік підряд. Вважайте, традиція. Цьогоріч його можна назвати ювілейним – бо виповнилося 100 років від часу публікації «Лісової пісні». Учасниками свята є не лише волинські митці (письменники, актори, виконавці народних пісень), запрошуються літератори з інших областей, а також із сусідньої Білорусі та Польщі. Цього разу були гості з Івано-Франківщини, Львівщини, Вінниччини, Херсонщини, Рівненщини й Берестейщини.

Відкриття свята відбулося біля пам’ятника Лесі Українки в центрі Ковеля. Після цього – покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку, який у Ковелі особливий. Вважається, що це найбільший пам’ятник Кобзареві. Розташований монумент у мальовничому місці – на пагорбі біля річки Турія.

Шевченко мав відношення і до Лесі Українки, і до Ковельщини. Адже в сім’ї Косачів існував культ Кобзаря, а в творах Лесі Українки можна віднайти шевченківські мотиви. Існує версія, частково підтверджена документально, ніби Шевченко, виконуючи завдання Київської археографічної комісії, побував на Ковельщині, щоб зробити малюнки місць, пов’язаних із князем Андрієм Курбським.

Першого дня гості свята відвідали музей-садибу Лесі Українки в Колодяжному, а ввечері провели творчу зустріч із ковельчанами. Наступного дня вони через села Білин та Скулин, які часто відвідувала Леся, їздили до озера Нечимного (чи Нечимлого – так його колись іменували місцеві жителі) до музею «Лісової пісні». Кульмінація святкування – виступи письменників, театральних груп і фольклорних колективів біля Нечимного. Одне слово, свято змушує «повернутися» до Лесі Українки, творчість якої досі залишається актуальною.

Актуалізоване прочитання окремих творів письменниці неодноразово звучало під час свята. То й не дивно. Адже проходило воно у період «міжпідписання» закону «Про засади державної мовної політики», коли під цим документом свій підпис уже поставив голова Верховної Ради, але ще не встиг підписати президент. Гості з Білорусі казали, що вони свого часу подібне вже пережили. Тепер у Білорусі… але не будемо говорити про стан білоруської мови. Поговоримо про справи письменницькі. Так ось, білоруські письменники переважно видають твори за свій кошт. І тиражами аж сто примірників. Нині це в них «оптимальний наклад». А про подібні поетично-мистецькі свята вони можуть лише мріяти. Та, схоже, ми теж скоро про таке мріятимемо. Бо впевнено рухаємося в білоруському напрямку.

Але поки що Україна — не Білорусь. І якась свобода слова в нас є. Тому на святі часто говорили про наболіле, цитуючи Лесю Українку. Наприклад:
«В кормигу запрягав народ народа,
На вільне слово ковано кайдани,
Півроду людського не звано людьми,
Затято йшов війною брат на брата.
Ви знаєте, що звалося війною?
Тоді війною звали братовбійство
Во ім’я правди, волі, віри, влади,
А кроволиття звали там геройством;
Повинністю громадською – уклінність,
Патріотизмом – лютість до чужинців,
Набожністю – запеклість фанатичну,
Убожеством там звали смерть голодну,
Багатством – награбовані маєтки,
Любов’ю до людей – забавку панську,
Простотою – темноту безпросвітню,
Ученістю – непевнеє блукання.
Бездушну помсту звали правосуддям,
А самоволю деспотичну – правом.
Всім гордим-пишним честь була і слава,
Зневаженим-ображеним – презирство».
Чим не сучасна картина?

Та не будемо про політику. Це ж літературна мандрівка.

Отже, Колодяжне неподалік Ковеля, де міститься музей-садиба Лесі Українки… Організовано музей ще (увага!) в 1949 р. Кажуть, що було зроблено для того, аби маркувати українськими «місцями пам’яті» території, що колись належали міжвоєнній Польщі. Тим самим утверджувалося право СРСР на ці терени. Не без того. Але чи тільки так? Пригадаймо, що то були за часи. Завершилася Друга світова. Але на волинському Поліссі війна тривала. УПА воювала проти «совєтів». «Від Скулина до Білина – незалежна Україна», – була така поговірка. А це ж усе Лесині краї! Війна йшла не лише з допомогою зброї. Йшла й за душі людей. І радвлада в цій війні цинічно використовувала ім’я Лесі Українки. Тим більше, що воно активно вписувалося в «радянський дискурс», починаючи з 1920-их років, часів українізації. Було намагання довести, що геніальна поетеса — «радянська», бо ж певні моменти її біографії надавалися для того. Все ж Леся певний час сприймала ідеї соціалізму, цікавилася Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом. Щоправда, її соціалізм був не так марксистський, як драгоманівський. Та й у її творчості соціалістичні ідеї є чимось маргінальним. Однак радянські ідеологи представили її як «революціонерку-демократку», близьку до марксизму. Таке уявлення про неї й досі «гуляє» в підручниках, оскільки за часів незалежності небагато зроблено, аби вписати письменницю в національний контекст. Зате маємо резонансні праці, у яких вона постає в такому собі постмодерністському образі, в якому більше власного «Я» авторок, аніж реальної Лесі.

Чому ми боїмося сказати: Леся Українка передусім не соціалістка, феміністка чи хто там іще, а націоналістка? Адже теми національної неволі та визволення, національної честі і зради є пріоритетними у її творчості.

Але подякуймо радвладі, що зробила музей. Та й твори Лесі  перевидавала (щоправда, не всі). Однак усе таки – чому музей-садиба Лесі Українки? Адже не Леся в цій садибі грала першу скрипку, а її мати Олена Пчілка.

Взагалі, як на мене, ми не поцінували належним чином цю мужню й дієву жінку. Незважаючи на чималі труднощі, вона виховувала своїх дітей (а у неї їх було шестеро) свідомими українцями. Маєток Косачів у Колодяжному став своєрідним «університетом українства». Фактично Олена Пчілка витворила першу в інтелігентному середовищі українську сім’ю. Хоча її чоловік переважно спілкувався російською мовою і до кінця життя не навчився добре розмовляти українською.

Завдяки Олені Пчілці Колодяжне стало місцем постійного спілкування провідних українських інтелектуалів того часу. Тут бували письменники Модест Левицький та Михайло Старицький, композитор Микола Лисенко, художники Іван Труш та Фотій Красицький. Косачі підтримували дружні стосунки з родиною Івана Франка.

Про великий вплив Олени Пчілки на Лесю Українку говорив Дмитро Донцов: «Порівняймо ідейний світ Олени Пчілки з світом її доньки і побачимо вражаючу подібність думок, настроїв, тем, навіть окремих виразів… І мати, і донька – мали боєву вдачу, дарма, що одна «ніжно» називалася Пчілкою, а друга Лесею. І одна, і друга захоплювалися головно конфліктами різних людських пород, націй, не кляс тої самої природи. В обидвох велике значіння має момент – «поєднання з громадою» окремої одиниці. В обох відраза до пасивної моралі непротивлення злу. Обидві замилувані в натурах активних протестантів, обидві надихані незнаним, або рідким, в нашім письменстві духом суворого патетизму… Обидві кохалися в конфліктах, в супротивностях духовного характеру… Спільна була загальна тонація, настрій їх душ – матері і доньки. Відзеркалюється ця спільність і в деталях». Охочих відсилаю до цитованої статті Донцова «Мати Лесі Українки», де чудово сказано про значення цієї особистості в українській культурі.

Певно, музей у Колодяжному варто було б назвати музеєм-садибою Косачів. Діяльність цієї сім’ї є для нас вагомою. Зрештою, і повчальною. Не треба забувати, що Леся Українка – плід цієї сім’ї. Хай і найкращий! Але ж були інші плоди. Згадаймо, наприклад, Ізидору Косач, трагічне життя якої ще чекає на перо романіста. Були в її житті й сталінські табори, і співпраця з оунівцями-мельниківцями, й еміграція… і горда відмова представникам радянської влади, які припрошували її приїхати в СРСР на відзначення століття від дня народження Лесі Українки.

Розумію, ніхто нині не перейменовуватиме музей у Колодяжному. Це вже бренд. Але чи не варто хоча б переробити його експозицію? Звісно, дещо робиться в цьому плані. Нині тут більше представлено матеріалів, що стосуються родини Косачів, ніж то було в роки минулі. Та чому б не зробити окремий зал, присвячений Олені Пчілці? Хіба вона цього не заслуговує? Та й площі музею дозволяють…

Власне, про музей. Там залишилися два автентичні приміщення – «сірий будинок», який часто займала Олена Пчілка, а також призначався для гостей, і «білий будинок», у якому жила Леся Українка. Головний будинок не зберігся. У 1943 р. німецькі окупанти розібрали його задля господарських потреб. Зрештою, окупант є окупантом – яке йому діло до культурних цінностей підкореного народу. Будинок цей так і не було відновлено. На його місці у 1980-х роках побудували приміщення для музею. Можна критично поставитися до цієї споруди – не дуже вона вписується в навколишнє середовище. Але добре, що є хоч така.

Музей у Колодяжному – не просто музей. Тут також проводяться різноманітні культурно-мистецькі акції. Поступово він перебирає на себе функції культурного осередку села й навколишньої округи.

Після екскурсії я поцікавився, чи багато людей відвідують музей. Почув відповідь: від 30 до 40 тисяч у рік. Багато це чи мало? Чомусь пригадалося містечко Кременець, де є музей Юліуша Словацького. Буваючи там, я майже завжди бачу в центрі міста один-два автобуси з Польщі. Навіть дітей поляки привозять на екскурсію «до Словацького». За останні роки в Кременці з’явився не один готель, розрахований на польських туристів. Одне слово, поляки сюди часто навідуються, щоб пошанувати свого поета. І це при тому, що до Кременця їм добратися доволі складно. Натомість Колодяжне розташоване на трасі, де великий рух транспорту. Через нього їдуть на Ковель, на митницю Ягодин, на Білорусь, на Шацькі озера. Якби хоча б кілька відсотків із тих людей, які прямують через Колодяжне, відвідували музей, картина була б дещо іншою. Але це вже інше питання – про притомність нації. На жаль, вона в нас далеко не така, як у сусідів-поляків. Хоча, здається, трохи краща, ніж у білорусів.

До речі, коли ми покидали Колодяжне, в очі впав новенький будиночок біля траси, побудований у стилі псевдофахверку. Незабаром тут має з’явитися придорожній ресторанчик. А може, вже й з’явився. Не хочу узагальнювати, але це, як на мене, ще один вияв нашої національної непритомності. Взагалі українські бізнесмени полюбляють будувати хатки й ресторанчики у псевдофахверківському стилі. Звідки це у них? Підозрюю, від популярного радянського фільму «Все той же Мюнхаузен», який знімався у німецькому місті Верніґероде, де на кожному кроці фахверк і де навіть ратуша побудована у фахверковому стилі. Певно, у наших бізнесменів виробилося уявлення, що фахверк – це Європа. Але навіть у Німеччині, на батьківщині фахверку, цей стиль поширений лише в окремих регіонах. Ви його не знайдете ні в Берліні, ні в барочному Дрездені, ні на згадуваному острові Рюґен. Тут є свої традиції, у т.ч. в архітектурі. Ними пишаються, їх культивують. А в нас псевдофахверк – писк моди. Бездумно беремо чуже, забуваючи про своє. Принаймні для мене псевдофахверк у Колодяжному – це як на корові сідло.

Але у нас ще щось є автентичне чи близьке до автентики. Хоча б свято «Лісова пісня» на березі Нечимного. Правда, драма-феєрія «Лісова пісня» – не лише автентика. Це один із небагатьох у нашій літературі творів, який поєднав європейську культурність із українською автентичністю. Більше того – це твір пророчий. Можливо, щоб зрозуміти це, треба побувати біля Нечимного, яке майже відірване від цивілізації, побродити лісовими стежками біля нього, надихатися лісовим повітрям. Й почути, як співають поліщуки. Поліські пісні різняться від «традиційних» українських. Є в них щось дуже давнє, таке, яке йде зі староруських часів, а, може, і глибше.

На Рюґені таких пісень не співають. Тут мова слов’янських руян зникла в ХV ст. Нас теж чекає така перспектива?

Та повернемося до «Лісової пісні» – твору, направду, містичного, як і містичне й Нечимне. Адже писала цей твір Леся далеко від України, в Грузії. Писала, бо не могла не писати: образи Полісся стояли в неї перед очима. І написала «Лісову пісню» в творчому горінні – за дванадцять днів. А потім важко хворіла. Письменники знають: саме так народжуються вартісні тексти.

Бродячи біля Нечимного, я подумав, що твір Лесі Українки – це величний гімн природі, розповідь про те, як цивілізація руйнує природність, за що остання їй безжально мстить. Сама ж природа в творі постає «язичницькою», одухотвореною. За кожним природним об’єктом стоїть свій дух. І людина має жити в злагоді з ними. Такою людиною у драмі є дядько Лев. Його смерть – це кінець гармонійних відносин між людиною та природою. Вона має трагічне продовження – гине людський світик на березі поліського озера. Леся Українка ніби попереджає: дисгармонія між людиною й природою, відірваність від природи, зрештою, руйнування природи закінчиться трагічно для самої людини. Нині ця ідея звучить актуально, особливо після появи «Римського клубу». Але на початку ХХ ст., коли була написана драма-феєрія, освічені люди вірили в прогрес, у те, що людина має безмежні можливості у перетворенні світу. Тому ідея краху людства через його дисгармонію з природою не сприймалася. У цьому сенсі Леся Українка (свідомо чи несвідомо) випередила свій час.

Принаймні можливе й таке прочитання «Лісової пісні». Проте, як справжній літературний шедевр, драма має комплекс ідей та смислів, котрі можуть отримувати різну інтерпретацію.

І на завершення таке. Під час свята була озвучена цікава інформація про театральні постановки «Лісової пісні». Ця драма йшла на сценах багатьох країн світу. Не так давно збиралися поставити її в Росії. Однак відомий актор Олег Табаков заявив, що ця п’єса не є актуальною. Відповідно, її не поставили. А й справді, чи може для Росії, яка жорстоко експлуатує природні багатства, бути актуальною «Лісова пісня»?

Може, хоч для українців вона не втратить актуальності…