11 вересня — 118 років від дня народження Олександра Довженка. ду «ЛітАкцент» пропонує інтерв’ю з Сергієм Тримбачем — українським кінознавцем, автором книжки «Олександр Довженко: Загибель богів».

— Майже всі мої запитання навіяні читанням Вашої книжки «Загибель богів», що вийшла у 2007 р. Як відомо, у 2009 р. закінчився 50-річний термін закритості матеріалів Олександра Довженка, переданих його дружиною Юлією Солнцевою до архіву. Думаю, аудиторії, ширшій за кінематографічну й філологічну, цікаво почути від Вас:  що було закрито?
— Закритий був увесь Щоденник Довженка. Всі дотеперішні публікації Щоденника були публікаціями самої Солнцевої. Або здійснювалися за її участі. Олександр Підсуха в 1990 р. вважав, що він видає повний текст Щоденника, —  так йому сказала Солнцева. Передаючи в архів матеріали, Юля Іполитівна залишила собі копії. А в принципі, весь архів Довженка був закритий. Тепер Російський державний архів літератури вирішив друкувати Щоденник. Домовилися з Головним архівним управлінням України, поділили роботу. Архів готує матеріали до друку (за моєї участі), авторів вступної статті – двоє: я і Євген Маргаліт. Це чудовий історик кіно, великий патріот українського кіно. Він із Луганська, його мама все життя викладала українську мову в школі.

— Видання буде суто щоденникове?
— Так. Але років три тому ми з Горяєвою, директором РДАЛІ, домовилился, що видамо наступну порцію матеріалу. Вона навіть запропонувала назву: «Повесть пламенных лет». Були різні підходи: як друкувати щоденник? Архівісти звернулися до Олександра Дерябіна кінознавця і текстолога, який, вивчивши всі варіанти Щоденника, дійшов висновку, що найкращий варіант – у першому п’ятитомнику Довженка. Річ у тім, що Довженко вів записи у кількох зошитах, причому – водночас (наприклад, у 1943-му). А у п’ятитомнику, а потім і у виданні Підсухи, все вишикувано у хронологічному порядку. У РДАЛІ ж вирішили видати так, як було в автора. Дерябін із цим не погодився і з проекту пішов.

Обрано автентичний спосіб публікації. Дві третини – українською мовою, решта – російською. Український текст подається також у російському перекладі. Збережено правопис: «соціялізм», «Гитлєр» тощо.

— А що було для Вас найбільшим одкровенням у закритій частині Щоденника? Може, записи 1939-1941 років?
— У записах 1939 року нічого такого одкровенного немає. На 80 % це те, що свого часу підготував Олександр Підсуха. Нове – в записах 1950-х років. Незабаром прочитаємо.

— У своїй книжці Ви пишете, що, можливо, існували і більш ранні щоденники Довженка. Чи  то вже сфера гіпотез?
— Тетяна Дерев’янко, директор київського музею Довженка (нині, на жаль, покійна) мала фрагменти щоденникових записів 1929-1930 рр. (нотатки про «Землю»). Вона казала, що все те передала їй Солнцева, і переконувала мене, що це – правдиві записи. Дерев’янко запитала Солнцеву: «А чому Ви не друкуєте все інше?» На що та відповіла: «Еще не время». Хоча нічого такого в тих записах і не було.

— Може, то вже «специфіка» самої Юлії Іполитівни? У Вашій книжці постає неоднозначний образ цієї жінки: з одного боку, вона стала не завжди коректним розпорядником архіву свого чоловіка, з іншого ж – Довженко любив її. Образ Солнцевої у Вас уже «стабільний», чи він змінюється, доповнюється?

— У мене був лише один контакт із Солнцевою. Я працював у Спілці кінематографістів; відбувався з’їзд, і вона приїхала на з’їзд. Мене попросили її зустріти біля дверей і «препроводить» в апартаменти нагору. А в мене ж іще живе юнацький образ Юліани – романтичний образ Солнцевої.  І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки я довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змікшувався»: оце він із такою жінкою жив?!

До речі, Довженко був дуже владним.

— Так і Солнцева ж була владною…
— Ото ж бо. Якби Олександр Петрович сидів зараз на моєму місці, навряд чи Ви змогли б вставити бодай слово.

— Може, це від відчуття власного апостольства?
— Так, це месіанський комплекс. Але завершу думку про Солнцеву. Коли я познайомився з племінниками Довженка, вони мене теж «просвітили».

— Існує думка, що за спиною Солнцевої були спецслужби…
— Зверніть увагу на прізвище: Солнцева. Це псевдонім. Сама вона пише, що її мати мала прізвище «Кірова». А в довіднику «Театральная Москва» сказано, що Юлія Іполитівна насправді «Осокова». Осоковим був її перший чоловік, до речі – дуже ревнивий. Від його ревнощів вона й сховалася в Одесі. Вона ж рік-півтора – у 1927-1928 рр. —  не виїздила з Одеси, знімаючись то в одному, то в іншому фільмі. У РДАЛІ я знайшов фотографію маленької Юлі, їй так років із два. Написано: рік народження – 1898-й. Хтозна, як було насправді. Під час громадянської війни багато документів зникло. Люди приходили й самі називали свій вік. Був зручний час для міфотворчості.

— Про міфотворчість. У біографії Довженка 1917-1923 років залишається чимало загадок. Мене вразив один документ, підписаний Яном Гамарником, який був тоді першим секретарем Київського міськкому партії. Суть його полягала в тому, що Довженко рекомендується для роботи в дипломатичному представництві і для «обучения живописи». Все, що далі відбувалося з Довженком у Варшаві та Берліні, наштовхує на думку, що в Довженка була особлива місія: навчання живопису могло бути просто прикриттям для відповідної агентурної роботи. Це так?
— Довженко справді хотів стати художником, і навіть на схилку літ шкодував, що він не художник. А під час війни він казав, що з кіно покінчено, буду письменником. Так само й Іван Миколайчук мені казав: оце ще знімуся один-два рази – й будь воно, це кіно, прокляте. Кіно – фабрика, індустрія… Режисер – дуже тяжка професія. Може, через те після 60-ти режисери, як правило, вже не ті. Енергія вичерпується. То письменником можна бути і в 80, писати гарні речі…

— Як старий Микола Бажан, наприклад…
— … а режисеру старість протипоказана… Але повернуся до молодого Довженка: жодних документів, які б свідчили про його агентурну роботу, немає. У Москві ми ходили у Військовий архів, там є дещо з матеріалів французької розвідки, яка у 1930 р., коли Довженко привіз у Париж «Землю», фіксувала його слова і дії. Пам’ятаймо, що Довженко був у руках чекістів, його врятували друзі-боротьбисти. Шумський, Блакитний… Вони ж і «запхали» Довженка в дипломатичні служби, щоб він був подалі від очей.

— Але це все ж нерядова ситуація. Перший секретар Гамарник підписує документ, у якому йдеться про «малесенького» на той час Довженка. Хіба не криється тут якийсь підтекст?
— Ну, не секрет, що будь-яка посольська служба є водночас і розвідувальною.

— Це зрозуміло. Але з Довженком усе цікавіше. У Берліні він прослужив кілька місяців, звільнився з посади – і його залишили як стипендіата Наркомату освіти для навчання живопису. Він уже ж не був дипломатом. А «місія», виходить, залишалася…
—  Можливо. Але ж документів поки що немає. Є туманні натяки, що Довженко був у Мюнхені. Там він дивився Рубенса, який безперечно вразив Довженка. Оголене тіло, багато плоті… Горький, якому не сподобалася «Земля», сказав характерні слова: «Рубенсовская плоть». Хоча не тільки «рубенсівська».

— Ви в цьому зв’язку згадуєте ще Олександра Архипенка…
— Так… Узагалі, вся українська природа – важка, «барокова»… Цікава ще й така річ: коли Довженко повернувся з Німеччини, його хотіли відправити в Афганістан. Але він знайшов спосіб відмовитися. Дружина хвора, мовляв… Це непрямий доказ того, що Довженко був «у штаті». А якщо «в штаті», то, як кажуть, колишніх розвідників не буває… Хоча в усіх гебістських документах нічого такого немає. Стежили, навпаки, за Довженком… А щоб він доповідав – такого немає. Може, московські архіви КДБ щось би прояснили, проте вони закриті наглухо.

— Існують, однак, як Ви кажете, непрямі свідчення. Є логіка речей, яка підшовхує до певних висновків.
— Коли Довженко почав працювати в кіно, до нього «приставили» Солнцеву. Щоб був контроль… Можливості Солнцевої і справді були неабиякі. Уявіть собі: коли в Україні Довженка вже готові були арештувати, вона зуміла організувала йому зустріч зі Сталіним!

— Ви пишете, що після фільму «Арсенал» у Довженка був конфлікт із харківськими письменниками. Тут є загадка. Довженко пережив радикальну внутрішню «ломку». Учорашній петлюрівець став радянським дипломатом, а потім карикатуристом у «Вістях ВУЦВКУ». Причому карикатури Довженка – переважно політичні. На Петлюру, Скоропадського, Винниченка… Це різка «зміна віх». Що то була за «зміна віх»? Варіанти можливі такі: кон’юнктура; складна внутрішня колізія, що завершилася розривом із тими, з ким був поруч, або ж, може, іще щось? Петлюрівець, який знімає фільм «Арсенал» так, як вигідно більшовикам, – що то було?
— У Довженка було відчуття власної місійності. Пам’ятаєте, як його Сталін покарав? Він відрізав усі контакти з собою. А були ж перед тим нічні прогулянки Сталіна з Довженком… Довженко міг зустрічатися із самим вождем! Уявіть собі, що то були за розмови. Сталін, як відомо, «ронял слова». А говорив – Довженко! Він почував себе причетним до радикальної зміни світу.

А щодо конфлікту Довженка із харківськими письменниками, з Хвильовим… Олександр Петрович десь пише, що вони сприймали  його як якогось маленького ілюстратора. А він же був уже Довженком! Тому все це налаштовувало його на відповідне ставлення до українських інтелектуалів. Які, до всього, очолювали українську революцію – і програли. А тут – більшовики, які все можуть, яким притаманне сталеве вольове начало.

Більшовики, до того ж, загравали з українством. Ось вам мова, література, кіно…

— Так, багатьох українських політемігрантів це повертало з-за кордону. І присутність у владі боротьбистів впливала: вони виглядали як свої. Схоже, що розчарування людей типу Довженка у вождях, зокрема – в Петлюрі, чимось схоже на розчарування у Ющенкові у пізніші часи.
—  Абсолютно точна ця асоціація з Ющенком! Нам сьогодні багато що легше зрозуміти, бо ми самі переживаємо подібні колізії. Ось повірили Ющенкові – а він виявився слабаком. Йому подавай консенсус, універсал примирення… Що з цього вийшло – знаємо. Щось подібне було і в ставленні до Петлюри.

— Я знаю, що кращим Довженковим  фільмом Ви вважаєте «Землю». Коли  дивишся цю стрічку тепер, перше враження складається однозначне: більшовицька агітка. Новий світ, новий селянин, грандіозне перетворення життя… А з іншого боку, не тільки агітка. У «Землі» є й інші пласти. Коли з’явилася «Земля», вона налякала таких людей, як Дем’ян Бєдний. Виникає запитання: а чим вона могла налякати?
— Я б не сказав, що «Земля» когось налякала…

— Але ж критики було багато…
— Бачите, Довженко говорить про необхідність змін на селі, а насправді він показує реальність, яка абсолютно не потребує жодних змін. Бо вона по-своєму досконала, естетична, етична і матеріально багата. Я колись написав статтю «Довженко і бароко». У «Землі» все ваговите, налите, соковите. Які зміни?! Точно що не революційні. Там є індустріальний пафос: селянин сів на трактор, переорав межі… І має простір. Не треба думати, що це ідіоти повелися на соціалізм. Когорта людей, про яких ми говоримо, думала, як зробити цей світ справедливішим.

— ХІХ століття було вагітне соціалізмом. То була велика спокуса для людства.
— «Земля» мала ще одного співавтора – Данила Демуцького. Його арештували, коли знімався «Іван». Якби цього не сталося, наступні фільми Довженка були б іншими. «Щорс», наприклад. Єкельчик – хороший оператор, але ж це не Демуцький… Кіномова «Землі» – унікальна. До речі, Демуцький починав як фотограф, і дуже цікаво розглядати поруч його кінокадри – і його фотографії. Він любив оголену натуру знімати, причому без усякого цинізму. Жінки в нього виходили, наче грецькі богині. Він любив плоть, українську плоть. У його оптиці був український космос. І в цьому був сенс цього фільму.Тому якісь соціологічні категорії до нього не підходять.

Коли в Англії, Америці люди дивляться «Землю», то вони не сприймають її як агітку, їх вражає насамперед візуальний бік. Для них «Земля» – то якась космічна одіссея. Тут дуже важлві якісь архетипні речі. Коли Василь в’їжджає на тракторі в село, то люд вітає його як месію. Так зустрічали Христа… Василь теж хоче справедливості, добра, він хоче ліквідувати ненависть, яку уособлюють куркулі.

Ідеологія ненависті, війни, між іншим, і досі працює. Довженко одним із перших побачив, як українців ділять, зіштовхують.

У нього багато самокритики. Зокрема, у його творах періоду війни. І багато провин він пов’язував уже з радянським ладом. Чому, запитував він, в українців немає своєї історії? Його висновок був жорстким: «Ми програли війну». Хіба таке могло подобатися Сталіну?

— А коли Сталін з’явився в житті Довженка?
— Уперше Довженко побачив Сталіна у 1929-му, під час зустрічі вождя з українськими письменниками, коли в Москві відбувався Тиждень української культури.

— А що сталося в 1932 році? Чому Довженка вирішили знищити?
— Ну, це ж політика була така. Всіх помітних українців треба прибрати. Треба було обезголовити націю, прибрати провідників. А Довженко був дуже помітний. Його тоді врятував Сталін, зустріч із яким організувала Довженкові Солнцева.

— А коли Довженка забрали до Москви?
— У 1933-му. Замовили йому «Аероград», і він поїхав на Далекий Схід із Фадєєвим.

— «Оборонная» література, кіно… Треба було показати радянську могуть.
— Був час, коли Ленін писав, що держава як така має відмерти. У 1917 р. він писав свою працю «Государство и революция», в якій малював саме таку перспективу. Проте згодом більшовики зрозуміли, що без сильної держави нічого не буде. Звідси – апологія державної могутності.

— Що таке 1937 рік у житті Довженка? Як він його пережив?
— Пережив погано. Мав інфаркт. Була дивна автомобільна аварія, в якій він міг загинути. Весь час доводилося переписувати сценарій фільму про Щорса, бо зникали люди, щорсівці. Історію переписували на догоду вождю і його «Краткому курсу истории ВКП/б/». Ми незабаром опублікуємо сценарій «Щорса» – не той, що був надрукований, а первинний, з помітками Сталіна. Сталін втручався у хід роботи над фільмом. Я колись записував розмову з Євгенієм Самойловим, який у Довженка зіграв Миколу Щорса. Запитав його: «Євгений Валерьянович, Вы знаете кому Вы обязаны ролью Щорса?» Я мав на увазі Сталіна.

Сталін робив на полях сценарію помітки. Є одна сцена, яку олівець вождя прокоментував так: «Неинтеллигентно». Сталін хотів, щоб Щорс виглядав інтелігентним, а Боженко, на противагу йому, «батьком», народним типом, який потрібно «шліфувати». Це як у «Чапаєві», тільки навпаки. Там «шліфує» Фурманов.

Довженко бачив щось автобіографічне і в Щорсі, і в Мічуріні… Йому імпонувало, що вони перетворюють світ, що вони – могутні. Саме з цієї причини його й пригнічували українські інтелектуали. Ніби щось і задумують Грушевські чи Винниченки, а до пуття довести не вміють. Волі бракує, чи ще чогось.

— Здається,  зв’язку з фільмами Довженка можна говорити навіть не про ПЕРЕТВОРЕННЯ світу, а про його ПЕРЕСОТВОРЕННЯ. А то вже річ божественна…

Пане Сергію, а чому Довженко не став «чистим» письменником? Війна ж його «перевернула»; він хотів писати і забути про кіно. А вийшло так, що після війни Довженко все-таки знову знімав. «Прощай, Америко», наприклад, «Мічурін»… Це вже інший Довженко, хіба не так?

— Напевно, знову спрацьовував месіанський комплекс. Він розумів, що кіно – це така собі фабрика, а інструмент пророка – Слово. Але ж кіно – наркотик, що б там не було. «Україну в огні» він писав як кіноповість, повість. І спочатку цей твір мав бути опублікований як літературна річ. І Хрущов навіть заохочував до цього. Був момент, коли Хрущов хотів зробити Довженка Головою Верховної Ради України.  Корнійчуку це, зрозуміло, було не шмиги.

—  А чому зіпсувалися стосунки Довженка з Бажаном? Бажан же був його прихильником ще з 1920-х.
— Їх посварила Юлія Іполитівна. Мені Петро Масоха, улюблений Довженків актор, казав: «Солнцева розсварила Олександра Петровича з усіма. Вона намагалася його віддаляти, ізолювати від інших». У Москві вона ще терпіла біля Довженка Козловського, Шкловського Шостаковича… А українців недолюблювала (Іван Семенович Козловський теж українець, але ж «московський»). Особливо письменників. Вважала, що вони заражають її чоловіка вірусом націоналізму і прочая. Крім того, Довженко не міг простити Бажану того, що той не допоміг вивезти із Києва батьків Довженка. Мабуть, Бажан і не міг цього зробити. Солнцева звинувачувала Бажана і в тому, що через нього Довженка не поховали в Києві.

— Квартира на Інститутській залишалася за Довженком із якого часу?
— Із середини 1930-х. Довженко жив і в Москві, і мав житло в Києві. А батьки його мешкали в доньки Поліни.

— Як, на Ваш погляд, пояснити глибокі Довженкові суперечності: критицизм, часом жорсткий і точний, – а водночас – мрії про комунізм. Він славив систему, Сталіна вважав великим… У Вашій книжці йдеться про те, що Довженкові не чужим було «малахіанство», себто – соціальне прожектерство, утопізм. Я те ж саме писав колись про Винниченка. Виявляється, вони в чомусь дуже схожі – Винниченко і Довженко. Літературу, кіно вони мислили як механізм творення соціалістичної (комуністичної) ідилії. Довженко колись записав у Щоденнику: «Я хочу зняти такий фільм, за яким би Політбюро прийняло постанову».
— Всі вони займалися «жизнестроительством», причому в планетарних масштабах. Їм здавалося, що настав час нових титанів. Микола Вінграновський казав мені: «Олександр Петрович нам не про кіно говорив, а про комунізм». Довженко бачив, що робиться в тій Каховці, розуміючи весь ідіотизм довкола, – а побачив, як пройшли дівчата в червоних платтячках, і розплакався. Бо йому здалося, що то вже люди майбутнього!

— Передостаннє запитання, про жінку: чи збереглися листи Варвари Крилової до Довженка?
— Про них нічого невідомо. У 1955 році Солнцева наполягла, щоб Довженко розірвав шлюб зі своєю першою дружиною. Вона розуміла, що його здоров’я кепське і що сама вона може залишитися в ролі «невенчанной вдовы».

Довженко взагалі «міфологічна» постать. От був кінорежисер Ігор Савченко, -  але довкола нього легенд не було. Довженко ж належав до людей, які й самі підігрівали міфи. Як і Параджанов, його учень у цьому сенсі.

— А чому в Довженка обірвався роман із Черновою?
— Ну, вона була заміжня…

— Але хіба це перешкода?
— Тоді то була перешкода. І, видно, Довженко не вразив Чернову.

— Довженкові листи до неї – дуже яскраві.
— Вони, між іншим, свідчать, що Довженко був блискучим літератором.

— У зібраному вигляді листи Довженка не видавалися ніколи, правда ж?
— Лише те, що входило до зібрання творів.

— Останнє запитання: спроба часів Віктора Ющенка перепоховати Олександра Довженка в Україні загасла надовго?
— Коли в 1994 р. відзначали 100-річчя від дня народження Довженка, це питання порушував Микола Вінграновський: «Олександр Петрович просив поховати його в Києві…» А за часів Ющенка Україна так і не вийшла з якимись реальними пропозиціями до Росії. Сосниця почала домагатися, щоб перепоховали в них. Спілка – поховати в саду на кіностудії. Хоча сам Довженко заповідав похоронити його на схилах Дніпра. Недарма ж він уявляв себе пророком. Як Шевченко. Типологічно його могила мала б бути така, як Шевченкова. Для цього є гарне місце біля Лаври. Але, як бачите, так і не дійшли згоди. Скінчилося все дуже «по-українськи».

— Драма Довженка триває?
— Виходить, що так.

Розмовляв Володимир Панченко