Для мене головна характеристика молодого письменника Сашка Ушкалова на фоні всього літературного середовища, а надто його однолітків – специфічне вміння оперувати часом і зусиллями. Ушкалов легко може «зникнути зі сцени», роками ніде не друкуватися й не виступати, а потім раптом «вибухнути» такою книжкою, що її просто вихоплюють із рук читачі під час всеукраїнського турне. Один із помітних авторів-«двотисячників» розповідає читачам «ЛітАкценту» про свою нову книжку (за кілька місяців її вже можна буде придбати), про те, як полишив поезію задля прози, про підтримку «конструктивістських» традицій сюжетотворення, про наукові й драматургічні плани й навіть про літературну футбольну збірну, в якій він грає.
– Ходять чутки, що в Тебе нарешті виходить нова книжка. Розкажи читачам «ЛітАкценту» про неї!
– Це не чутки, це правда. На початку 2013 року нарешті побачить світ нова книга за назвою «Жесть». Це збірка оповідань. Деякі з них уже публікувалися, приміром, «Панда» й «Бутси». А решта постане перед читачем уперше. До речі, назви всіх оповідань складаються з одного слова. Я писав ці тексти впродовж п’яти років у різних містах, зокрема й за кордоном – на Віллі Деціюша. Чому книга називається «Жесть»? Усе просто – таку назву має оповідання, що здається мені програмовим.
– Чим можеш пояснити тривалу паузу після вельми успішної дебютної в прозі книжки «БЖД», котру видавництво «Факт» навіть перевидавало?
– Мабуть, головна причина та, що п’ять років тому я сказав у «БЖД» усе, що міг сказати. Моя проза – це насамперед життєвий досвід, а люди здобувають його з різною швидкістю. Я люблю споглядати життя, люблю його слухати, а для цього потрібен не тільки час. Треба ще й опинитися в потрібному місці. Не подумай, що я сидів склавши руки. Після виходу «БЖД» я писав, але в тому було мало нового.
– Ти вже не рік і навіть не п’ять років пишеш прозу. Чи відчуваєш стилістичні, ще якісь зміни свого письма? Чи бачиш, куди воно трансформується, чи керуєш цим процесом?
– Мій стиль справді трохи змінився. Гадаю, в «Жесті» це буде помітно. Я намагаюсь писати так, щоб не було нічого зайвого. Мені залежить на динаміці і в будові речень, і в будові сюжету. Звідки це? Напевно, із соцмереж, де я працюю копірайтером. Мінімум літер, максимум думки ― такі там правила. Власне, так я й намагаюся зараз писати свою прозу, оскільки не хочу марнувати час читачів.
– Чимало критиків стверджували, що проза Сашка Ушкалова багато в чому пов’язана з «конструктивістськими» напрацюваннями 1920-х років. Чи погоджуєшся з таким означенням? Чи й досі для Тебе актуальна тодішня література? Що вона може дати нинішній прозі? Адже дехто вважає, що українська література надто часто і надто багато озирається назад…
– Гадаю, «Розстріляне Відродження» ще довго залишатиметься для мене актуальним. У мене, до речі, днями вийшла в харківському «Майдані» книга «“Золоті лисенята” повертаються. Юліан Шпол: життя і творчість», яку я невдовзі презентуватиму. Я люблю літературу тієї доби, я в захваті від того, як будували сюжети Йогансен, Хвильовий, Любченко, Підмогильний. Можна навіть сказати, що я певною мірою вчився в них вибудовувати сюжетну канву, розбивати фабульний матеріал тощо. Брати найкраще в найкращих авторів, міксувати й створювати власний стиль ― це, по-моєму, нормальний шлях. А в письменників 1920–30-х є чого повчитися.
– Одним із важливих моментів прози «Розстріляного Відродження» був пошук балансу між, так би мовити, «орнаментом» і сюжетним каркасом. За великим рахунком, це питання залишається гострим, помітним і в нинішній українській прозі. Як Ти врегульовуєш ці моменти для себе, коли пишеш? І яким творам у цьому сенсі віддаєш перевагу як читач?
– Я пишу сюжетно і з більшим задоволенням читаю сюжетну прозу. Без сюжету проза стає млявою, неповороткою, що значно ускладнює її сприйняття. Іноді виникає враження, ніби читаєш верлібр на багато-багато сторінок. Я переконаний: минуле, теперішнє й майбутнє за сюжетною прозою. Не кажу, що прозу треба цілком позбавити ліричних відступів чи якихось там словесних прикрас, але все це мусить підкорятися сюжету.
– Твоєю «фірмовою» умовно можна вважати молодіжну тематику – чи, може, варто очікувати радикальних змін?
– Радикальних змін не буде. Мої герої дорослішають разом зі мною – і це природно. Ті, хто читав «БЖД» й прочитають «Жесть», мабуть, це відчують. Виходить так, що «фірмовим» залишається бажання писати про однолітків, адже їх ти найкраще розумієш.
– Питання цензури й самоцензури залишаються актуальними питаннями і в сучасній літературі, котра звільнилася або майже звільнилася від зовнішнього тиску… Які речі Тобі доводилося не дозволити собі написати чи й опублікувати з огляду на почуття, сприйняття потенційних читачів? Чи бувало взагалі таке? Чи мусить автор на щось подібне зважати?
– Я радий з того, що жодного разу не доводилось мати справу з цензурою. Інша річ – самоцензура. Письмо без самоцензури мені не імпонує. Я сам ставлюся до своїх текстів дуже жорстко. Наприклад, роман «БЖД» мав кілька редакцій, унаслідок чого змінився майже до невпізнання. Півтора року тому в мене був на руках рукопис нового роману, але я не дозволив собі показати його видавцям. Найсильніші фрагменти з нього перетворилися на кілька оповідань із «Жесті». Решту моя «внутрішня цензура» не пропустила. Можливо, колись із того щось вийде. А може статися й так, що я ніколи цього не друкуватиму.
– Основне визнання Сашко Ушкалов здобув у прозовій сфері, й це не дивно. Але чимало читачів пам’ятають і люблять Твою поезію, яка вперше та поки що востаннє з’являлася окремою збіркою «Перипатетика-блюз» аж десять років тому, а потім зрідка виринала в антологіях, журналах і в інтернеті. Сашко, як справи з поезією? Ти її пишеш? Чому її стало значно менше? Якої саме поезії ти хочеш від себе як автора?
– Я перестав писати поезію. Не кажу, що назавжди, та зараз я мислю як прозаїк. Із чим це пов’язано – сказати важко. Думати про це, намагатися розібратися в собі, проводити якісь «ремонтні роботи» не хочу. Сподіватимуся, що поетичне натхнення колись до мене повернеться, бо є люди, які вважають мою поезію значно кращою за прозу.
– Пам’ятаєш, колись ми починали писати й читати поетичні тексти – і були наймолодшими, тоді ще дискутували, чи варто це покоління називати «двотисячниками», та кращої назви ніхто так і не вигадав… Аж ось прийшли та вже заявили про себе ще молодші поети. Якщо й не нове покоління, то принаймні вже наступні «десятники». Як Тобі їхня творчість? Чи бачиш зміни – на краще чи на гірше чи просто «на інше» – порівняно з «двотисячниками»?
– Не скажу, що нове покоління гірше за нас, не скажу, що краще. Добре, що воно прийшло, пише, друкується й активно виступає. Бо якщо вірити в синусоїдальний розвиток усього, то після нас могло бути й затишшя. Мені імпонує поезія Зарудка, симпатичні тексти Семенчука, є вартісні речі в Любки. Хотів сказати ще про Олексія Чупу, але оце глянув його профілі в соцмережах і зрозумів, що він молодший лише на три роки.
– Іще одне жанрове питання. Ти – один із небагатьох українських молодих письменників, у творчих здобутках якого є п’єси, навіть ціла збірка п’єс за назвою «Esc». Чому, на Твою думку, драматургія так кількісно слабенько присутня в сучукрліті?
– Мені здається, що тут усе досить просто. Хоч би як любили письменники говорити про власну унікальність, вони так чи інакше розбудовують свій стиль, обирають жанрові форми, спираючись на попередників. А склалося так, що драматургія в українській літературі останніх сорока років була не такою «трендовою», як поезія чи проза. Плюс іще одна річ ― драматургія будується на діалогах, а з ними, діалогами, є проблеми навіть в іменитих сучасних авторів.
– Чи плануєш писати нові п’єси?
– Серйозні повноформатні п’єси – ні. Але хочу спробувати себе в чомусь на зразок «короткометражок» ― з однією локацією, невеликою кількістю персонажів і основним навантаженням на діалоги.
– А перекладацькі проекти?
– Нині над перекладацькими проектами не працюю. А десь із рік тому я переклав для «Фоліо» роман Володимира Сорокіна «Блакитне сало». Чудова річ! Але книга, здається, ще й досі не вийшла. І ще – минулого року переклав з німецької для «Темпори» книгу-діалог Гельмута Шмідта й Фріца Штерна «Наша епоха». Ця книга вже вийшла. Раніше ніколи не думав, що політики можуть бути такими цікавими людьми… У майбутньому, коли з’явиться трохи більше вільного часу, залюбки перекладав би щось із німецької чи російської.
– Сучасна українська література вже понад десять років співіснує та взаємодіє з інтернетом. Свого часу було чимало прогнозів щодо наслідків такої взаємодії. Як, по-Твоєму, інтернет зміг помітно вплинути на літературу, щось у ній суттєво змінити?
– На мене певним чином вплинули соцмережі – я про це вже казав. Але загалом вплив інтернету на літературу, по-моєму, не дуже сильний. Інтернет – хороша трибуна для автора. Безумовно, він підвищує рівень його публічності, але на тексти майже не впливає, якщо не брати до уваги дрібниць.
– Пригадую, Ти пережив досить помітні трансформації своєї громадянської позиції. Від активної участі в Помаранчевій революції перейшов до послідовної та виразно декларованої аполітичності. Які Твої нинішні настрої? Тебе не лякає диктатура? Не хочеться знову долучитися до політичної активності?
– Диктатура не лякає – і не тільки тому, що я про неї не думаю. Просто в неї нема шансів. Так само, як у мене нема бажання долучатися до існуючих політичних сил. Тут теж усе просто: наші політики не викликають у мене довіри.
– Сашко й Леонід Ушкалови порівняно недавно підготували у видавництві «Смолоскип» цікавезний проект «Архів Розстріляного Відродження»: матеріали слідчих справ на українських письменників 1920-30-х років. Чи планується його продовження?
– Можливо. Але для продовження потрібна кропітка робота в архівах, що потребує багато часу. Поки що його немає, та як з’явиться – залюбки повернуся до архівної роботи. Сподіваюся, Ушкалов-старший мене підтримає.
– Ти захистив дисертацію, трохи попрацював викладачем, а потім звільнився. Чи назавжди Ти пішов з науки та вищої школи?
– Ні. Академічне середовище дає неоціненний досвід. До речі, рік тому я вступив до докторантури й нині потроху працюю над дисертацією про літературний побут часів «Розстріляного Відродження». Чи повернуся до викладацької діяльності, нині сказати важко, але з науки я не піду – це сто відсотків. Надто багато цікавого й незвіданого ще залишилося в літературі 1920–30-х.
– Чому Ти переїхав із Харкова до Києва? Чи подобається Тобі в столиці?
– Переїзду вимагали сімейні обставини й бажання спробувати себе в рекламному бізнесі. Шкода, але в рідному Харкові рекламні горизонти не такі широкі, як у столиці. Чи подобається в Києві? Щось подобається, щось не подобається. Але так у кожному місті, де я бував. У Києві почуваюся вже комфортно, і поки що мені цього вистачає.
– Як виглядає звичайний день Сашка Ушкалова?
– Я вже казав, що працюю соціалмедіа-копірайтером в одній рекламній агенції. Ото і є мій «хліб». А звичайний день… По-різному. Та в усякому разі, докладаю зусиль, щоб не стати «офісним планктоном», хоч для цього й створено всі умови. Пишу вечорами вдома або на ходу в телефоні.
– У літературному середовищі ти тепер чітко асоціюєшся з футболом як один із учасників «літературної команди». Розкажи трохи про цей проект.
– Ідея створити футбольний клуб літераторів – суперова. І я дуже тішуся, що Володимир Сергієнко та Сергій Жадан втілили її в життя. Перший матч у Львові волію не згадувати. Прикра травма Андрія Бондаря, повна відсутність командної гри – одне слово, у нас тоді була тільки форма – футболки й шорти, маю на увазі. Турнір трьох країн із виїзними матчами в Берліні, Кракові й Львові, попри відсутність перемог, був дуже корисним у плані досвіду. Наразі ми тренуємося. Команда має два склади: харківський і київський. І нам уже дещо вдається. На носі Йогансен-cup у Харкові й невеличкий турнір у Сумах, що відбудеться під кінець вересня. А далі – побачимо.
Розмовляв Олег Коцарев
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
