Світ добрий. Світ добрий і в ньому розлито дуже багато добра і світла. Але є одна річ, яка останнім часом дуже мене засмучує, – що цих добра і світла можна просто не бачити. Що є щось, що в одну мить може перекреслити в нас кожну радість і кожне відчуття чогось як дару, всяке світло і вдячність, всяке уважне переживання себе і світу. Ім’я йому – страх.
Останнім часом дуже багато бачу його довкола і воліла б, щоб його було менше. Щоб його, зрештою, зовсім не було, бо він стільки всього нищить – і довкола нас, і всередині нас самих. Перешкоджає найгарнішим і найпростішим порухам. Обмежує свободу нашу й тих, хто поруч нас, а часто й зводить її до нуля. І, що найважливіше і водночас найсумніше, страх не дає нам бути добрими – настільки, як ми могли б.
Розмаїтість страхів засмучує. Їх навіть можна б каталогізувати, але пощо?.. Просто бачу їх. Просто їх називаю. Знаю, що декотрі з них є і в мені.
Бачу страх тих, хто боїться говорити до своїх найближчих, аж врешті вони стають найдальшими. Страх довіряти – бо нас не вчили, що довіра така добра і цінна. Страх довіритись – через страх бути зраненим. Страх любити – через страх бути відкинутим. Страх бути любленим – через страх, що це дуже накоротко. Страх обіймати – бо про нас можуть подумати щось недобре. Страх говорити про щось важливе – бо можуть не зрозуміти. Страх зізнаватись у тому, що болить, – бо соромно бути слабким. Страх бути слабким – бо всі чекають, що маєш бути впевненим у собі й сильним. Страх бути уважним до інших і меншим від них. Страх послужити тим, хто поруч. Страх дбати про когось – бо ми не вміємо виявляти тепло й любов і боїмося їх. Страх говорити іншим, що вони нам важливі, – бо нині вони поруч, а завтра можуть нас використати. Страх ділитися – бо мені самому може забракнути того, що комусь віддам. Страх помічати біль інших. Страх розділити чийсь біль, чиєсь страждання. Страх, що самому може бути боляче. Страх бути вразливим. Страх бути непотрібним – бо це неймовірно болить. Страх прожити порожнє життя. Страх, що нас ніхто не любить і не любитиме. Страх, що нас зрадять. Страх пообіцяти бути комусь вірним. Страх бути гідно – бо це часом вимагає зусиль. Страх дивитися собі в очі й знати правду про себе. Страх сказати комусь, що любиш. Страх бути смішними або висміяними. Страх запитати себе: чого справді я хочу й чого потребую. Що мені цінне. Що прошу, щоб усе було при мені й що мені хотілось би берегти в собі до останнього подиху. Страх дякувати за все, що нам є. Страх дякувати тим, хто нам є – бо завжди, дякуючи, стаємо на якусь мить ніби слабшими від тих, кому дякуємо. Ніби від них залежними. А насправді сильнішаємо у взаємній вдячності. Насправді додаємо доброму світові добра. І нашою вдячністю обіцяємо одні одним, що не боятимемося. Не боятимемося бути добрими. Не боятимемося бути по-людськи – в найгарнішому значенні людськості.
У людській природі немає страху, бо Бог творив людину на свій образ і подобу. Всі страхи приходять ззовні. А в Бозі – довіра й любов, не страх. Недаремно Христос так часто говорив своїм учням – а отже, й нам – «Не бійтеся». Петрові, який ішов по воді й почав тонути. Учням, з’явившись їм після воскресіння. І перед вознесінням, коли знав, що самим їм буде тяжко подолати всі тривоги – як тяжко їх долати й нам, коли відходить хтось, нам дорогий. Коли ми залишаємося – або ж нам здається, що залишаємося – дуже й дуже самі.
Недаремно ці слова спокійно і часто повторював за різних обставин папа Іван Павло ІІ, і вони багатьом додавали певності. Почувши їх – такі прості – багато хто міг усередині себе сказати: я боявся, але вже не боюсь.
Недаремно про відкритість до інших говорила мати Тереза. В її заповідях добра, якщо їх можна так назвати, є такі слова: «Люди бувають нерозумними, нелогічними та егоїстичними. І все ж люби їх! Коли ти твориш добро, то люди будуть звинувачувати тебе у затаєній особистій користі і самолюбстві. І все ж виявляй доброту! Якщо ти чесний і відвертий, то люди будуть обманювати тебе. І все ж будь чесним і відвертим! Люди потребують допомоги, але вони згодом дорікатимуть тобі за неї. І все ж допомагай людям! Ділися з людьми кращим, що в тебе є, і цього, напевно, ніколи не буде достатньо. І все ж ділися найкращим!» Зрештою, не просто говорила про це – показувала своїм прикладом, що це можливо. Що так жити чесно. Що наша гідність безпосередньо пов’язана з пошануванням гідності іншого. Із готовністю широко розплющеними очима бачити інших добрими.
Тому не біймося – приходити, обіймати, довіряти, любити, дякувати. Говорити про свої болі й страхи – бо тоді нам, може, легше буде їх позбутися. І про свої потреби – бо, може, якраз зможемо їх втілити. Світ може бути дуже щасливий. І кожного, кого тільки в ньому зустрінемо, можемо пережити як добру Божу дитину. Як доброго й цінного приятеля. Як малий діамант, за який так міцно хотітиметься дякувати. Без найменшої тіні остраху, що нас не сприймуть, відштовхнуть. Що перед нами зачинять двері й не зможемо більше бути там, де ми так любили бути.
Можемо навчитися не боятися. Можемо одні одним у цьому допомогти.
Богдана Матіяш — поетка, перекладач, редактор видавництва й часопису «Критика», представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). Авторка поетичних книжок «Непроявлені знімки» (2005), «розмови з Богом» (2007). Кость Москалець назвав «розмови з Богом» найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, а Андрій Бондар припустив, що «розмови з Богом» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги “Великий міст” або “Діти трепети” Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов із Богом» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами. Народилася, живе та працює в Києві.