Вересень. Життя триває

Поділитися
Tweet on twitter
Володимир Панченко

Не люблю серпня: історія свідчить, що саме в цьому місяці відбувалося чимало лихого. Починалися війни, влаштовувалися політичні перевороти, організовувалися великі провокації… Нинішній серпень – не виняток. Президент України підписав закон, який руйнує українську державність.

Юна журналістка нещодавно запитала: «Як Ви гадаєте, чи вплине прийняття закону Колісниченка-Ківалова на літературну ситуацію в Україні?» А що ж тут гадати? Звісно, вплине. Так само можна було б запитати: чи «вплинули» колись на стан національно-культурних справ Валуєвський циркуляр і Емський указ?

Мовний закон двох «К» — нікчемний з погляду юридичного і шкідливий як політичний документ — для того й приймався парламентською більшістю, щоб зробити українську мову непотрібною. Її має витіснити російська. В сфері освіти – передусім. І в засобах масової інформації також. А ще — в  рекламі, кіно, офіційному діловодстві… Цього достатньо, щоб українці опинилися в тотальному гетто.

Тепер питання в тому – чи захочемо цього ми?

Якщо чесно, то поки що українське суспільство не дуже опирається новітній русифікації. Воно – в гордій депресії. Воно мовби не помічає того, що відбувається. Якісь глибинні тектонічні процеси, може, й «закипають», проте зовнішніх ознак цього «закипання» майже не видно. Інтелектуали озиваються переважно одиночними пострілами; частина з них – як академік-історик Валерій Смолій – уже встигла прилаштуватися у виборчому списку ПР; більшість же просто мовчить.

Мовчить студентство.

Мовчать батьки першокласників, у яких нащадок подільського чонівця Ісера Табачника відбирає українську мову.

Мовчать політики, які досі з’ясовують, що їм вигідно, а що – ні.

Інколи мені здається, що це той випадок, коли «народ безмолствует» (як у відомому фіналі пушкінського «Бориса Годунова»). Що він, зневірений, на щось чекає. Може, дня голосування. Може – за українською звичкою – сподівається, що сусід почне першим, а сам він потім приєднається… А може, він просто зачитався романом «Осінь патріарха», який починається картиною занепаду й руйнування колумбійського «Межигір’я»» після того, як нікчемного Патріарха не стало…

Хтозна.

Ми живемо в загадковій країні. Ми щодня спростовуємо чимало політологічних законів: узагалі-то так не може бути, каже політологія,  – проте ні, може. У нас.

Бо ми мовчимо.

… Писання цього блогу тут раптом перервалася: зателефонувала моя колега. Вона — прихильниця здорового цинізму. Мовляв, не варто намагатися впливати на те, на що ти не можеш вплинути. Ми охоче погодилися, що є течія життя, яку, хай би там що, нікому не дано «перекрити». Але моя співрозмовниця не заперечувала і проти того, що все одно — нічого з нічого не буває.  Не варто сподіватися, що «течія життя» якось сама, без надзусиль тих, хто мовчить, проб’є загати.

А поки що нас заганяють у гетто.

Не діждуться – все одно не заженуть.

Життя триває. І вересень неминуче змінить серпень, який я продовжую не любити…

Володимир Панченко

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.

Поділитися
Tweet on twitter