Твори, що увійшли до книжки, за ідеєю упорядника Василя Ґабора, структуровано у чотири розділи: «Сад весняний», «Сад осінній», «Сад літній» і «Сад зимовий». Цей поділ умовний. Лише про оповідання першого, весняного «саду» можемо сказати, що їх об’єднує спільна тема «весни» людського життя – дитинства («Портрет маленької дівчинки з черепахою», «Земля»), ранньої юності («Стиглі яблука на Спаса», «Камінний господар»). Подальше вибудовування тематично-образних співвідношень між «садами» й періодами життя зазнає невдачі. Так, найурожайніший «осінній сад» охоплює теми: історії, творчості («Дрогобицький звіздар», «Великі королівські лови», «Сотворіння тайни», «Буєсть Митусина»), людського призначення («Мед мудрості нашої», «Притча про Учителя й Учня», «Притча про Коваля і Карбівничого»). «Сад літній» представлений лише одним твором – «Показія, або Те, що не потрапило до оповідань». Так само окремішньо, у «Саду зимовому», стоїть присвячене Лесі Українці оповідання «Біла Віла».
Перше оповідання «Портрет маленької дівчинки з черепахою» є спробою у художньому вимірі тексту проаналізувати механізм творення словесного опису. Авторка намагається з’ясувати, що слугує якнайточнішому відтворенню реальності – ретельне виписування кожної деталі, словесний об’єм чи накреслення штрихів, лаконізм, у якому є імпульс для читацької уяви.
У «Портреті…» спостерігаємо ту наративну стратегію письма Ніни Бічуї, що й в інших її текстах. А саме – зосередженість авторської уваги на нуртуваннях у свідомості митця. Це дає подвійну перспективу: у тексті ми бачимо інший текст/картину і бачимо думки його автора/художника – пошуки, сумніви, зневіру, момент осяяння, здійснення задуму («Портрет дівчинки з черепахою», «Сотворіння тайни», «Біла Віла»). Також Ніна Бічуя іноді вдається до прийому самокоментування – по ходу тексту вона висловлює думки щодо доцільності того чи того слова, порівняння. Цим прийомом письменниця переступає за «рамці» твору, руйнує читацьку ілюзію викінченості й довершеності – окремішності художнього світу.
Героями оповідань Бічуї неодноразово виступають художники (Алімпій, Ніко Піросмані, Іван Труш), поети, письменники (Митуса, Донелайтіс, Леся Українка). Вони близькі авторці своєю «роздвоєністю», «розшарпаністю», своїм пошуком і свободою, відкритістю до світу і до життя інших людей.
Ніна Бічуя дуже владно і вільно, по-королівськи поводить себе з такою онтологічною категорією буття, як час: вона не підкоряється його лінійності. Будуючи свої новели як психологічні, подієві паралелі, як внутрішні монологи, спогади, сни, – авторка розглиблює художній час, унезалежнює його від раціональних вимірювань. Час у її новелах – розгалуження коридорів, у якому можна переходити через роки і століття, лавина, де в теперішньому присутнє минуле, а в минулому видно теперішнє і майбутнє, де вільно зустрітися людям, які «розминулися в часі» реальному: Юрій Котермак Дрогобич із 1467 року бесідує із сучасником року 1967-го («Дрогобицький звіздар»), найвідоміший грузинський народний театр беріків Абела Ревазішвілі (початок ХІХ ст.) шанобливо замовкає біля хатини, де помер художник Ніко Піросмані (1862–1918) («Спогад про Грузію»), кріпаки князя Давида Еріставі (перша половина ХІХ ст.) грають мелодію Йогана Штрауса на честь художника Піросмані. Такі самі фантасмагоричні явища у новелах Ніни Бічуї відбуваються і з простором: дім художника, що його ніяк не може знайти оповідачка «Спогаду про Грузію», несподівано виникає як «занехаяна, занедбана хижа … халупа поміж високими, імпозантними багатоповерховими будівлями» у центрі Тбілісі – виникає там, де хвилю перед тим цієї споруди не було; єгипетська пустеля трансформується у львівську вуличку («Біла Віла»).
Стиль Ніни Бічуї багатий, оригінальний. У її новелах знаходимо поетичні відступи («Гусла гудуть, гусне вітер, обіймає дерева, гусей несе з вирію, весна відкривається…»), алюзії, що змушують згадувати думи, пісні, плачі («Великі королівські лови»: «Йой Василечку, йой мій Василечку, а що то з тобою робитимуть, а що ж тобі заподіяно, а люду сила надівкола, і лихо крильми над Городком б’є, на дзвонах тримається, уділ падає, звідусіль нарід зігнано, аби дивились, як то гайдамаки смерть прийматимуть, йой сину, йой братику, а що тобі пороблено, а на тобі сорочка чорна, а уста твої води і голублення спраглі, а очі твої кого помежи нас шукають?»; «Вийшла мати за ворота та й стала питати, коли тебе, мій синочку, в гості дожидати; тоді мене, моя мати, будеш дожидати, як проросте зеленая трава в хаті на помості»), вкраплення архаїчної лексики («буєсть», «брашно», «ймити», «пощо», «облачені»), етнографічних деталей, літописних фактів (новела «Буєсть Митусина»).
Авторка намагається проникнути в інший часовий вимір через мову, через актуалізацію тодішнього мовного контексту, зафіксованого у писемних та фольклорних пам’ятках. Деколи стиль відображає часову перспективу оповіді. Так, у новелі «Буєсть Митусина» у тих епізодах, коли говорить хтось із героїв (Митуса, князь Данило), виникає ілюзія реалістичності подій. Але через розлогі описи, уточнення, історико-поетичні пасажі, зумисну заповільненість мовлення ця реалістичність починає віддалятися, тьмяніти, вкриватися, образно кажучи, димом століть: «– Митусо, – просить князь Данило Романович, заспівай мені пісню. Митуса сидить звільнений від лика, і п’є вино з князем. Як бранець, котрому подарували ще кілька годин життя – для того, щоб він покаявся. Або ж для того, щоб ближче до нього приглянутись? У жовтавих Митусиних очах – співчуття і жалість, і ніяк не може зрозуміти їх князь, та й сам Митуса не розуміє себе. Хтось безликий і невидимий запалив вогонь, вогонь горить, і від того вогню ще жовтавішими здаються жорсткі Митусині очі, різко відтінюються вилиці і зблискує бронзовість у густій бороді. Митуса розтуляє уста і питає: – Пощо ти, князю, палив Перемишль?».
Тягучість оповіді, недомовленість, алегоризація людських станів (Гнів, Сумнів, Буєсть), упосадженість слова у мовчання та думання не лише наводять на думку про складність порозуміння між людьми, а й унаочнюють часову безодню між нами теперішніми і тими думками, словами, вчинками, які належали людям у минулому.
На рівні раціонального осмислення авторка намагається підкреслити, що попри невпинну зміну часу людська природа в суті своїй не змінюється. У новелі «Дрогобицький звіздар» Ніна Бічуя моделює зустріч двох людей і двох часів: оповідача (1967 рік) і Юрія Котермака (рік 1468). Тоді, 1468-го, Юрій Котермак, «син міщанський із Дрогобича був записаний на студії до Яґґелонського університету в Кракові». В оповіданні все мирно співіснує і переливається в часі – кав’ярня, дівчата, дорогі автомашини, міщанський робочий люд, розмови високорозумних учених мужів-астрономів… Для авторки важливі не так достовірні історичні факти про Юрія Котермака, його відкриття, наукові здобутки, як живі людські переживання: «Тоді, коли він вийшов із Дрогобича на шлях і пішов (озирався чи не озирався? Мав за плечима бесаги чи не мав? Вчувались йому співи в дрогобицькій церкві чи забув прислухатись?) – тоді, коли він так вийшов, то бачив, мабуть, ту ж дорогу перед собою, що й тепер лежить, утоптана століттями. Йшов мудрості шукати. Чи слави? Дівчата йому могли о тій порі снитись, білі та голі, як берези наярі – так досі сняться дівчата зовсім молодим хлопцям – і ще потім будуть снитись, і ще через п’ять сотень літ».
Юрій Котермак Дрогобич був сином свого Ренесансного часу – він вірив у силу людського розуму, вірив, що розташування зірок має вплив на життя, що так само, як можна вирахувати рух небесних світил (український вчений визначив із точністю до кількох годин час двох місячних затемнень), так само можна вирахувати за зірками долю кожної людини.
Обшири неба для наших очей незбагненно великі;
розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.
Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм:
Так відкривається шлях, що до ефіру веде.
Все у підмісячнім світі живе за законами неба;
Нами керують також (хто заперечить!) зірки.
(Юрій Дрогобич. Вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 року»).
Якщо Юрій Дрогобич розумом вивчав рух зірок, прагнув прозирнути майбутнє, то мистецька думка Ніна Бічуї спрямована у супротилежному напрямі – вона хоче пізнати людину в часі минулому, побачити тодішній світ очима цієї людини.
У статті «Виворожи мене, звіздарю…» («Вітчизна, 1970, № 9) критик Микола Ільницький прихильно привітав був вихід книжки Ніни Бічуї «Дрогобицький звіздар» (1970). Він підкреслив художню органічність часових зміщень ув однойменному оповіданні, вдалість відтворення подій далекої історії. У цій статті стисло і влучно охарактеризовано оповідання «Сотворіння тайни»: «Постать Алімпія добре припасована до епохи, історичний реквізит зроблений тонко й тактовно, сцени зустрічі «новоліття» сповнені пластики й яскравої колоритності. А попри все це, Алімпій виростає із свого часу, його туга за ідеалом, який грунтується не на аскезі, а на живому житті й людських пристрастях, сягає глибокого узагальнення».
В основі новели «Великі королівські лови» лежить історична подія часів Коліївщини (1768 рік): у містечку Городок, що недалеко від Львова, було привселюдно страчено кількох учасників повстання. У новелі оспівано (як у думах чи історичних піснях) останні дні гайдамаки Василя Шевця. Твір побудовано як зіткнення тематичних, смислових, образних контрастів: королівське полювання – страта людей; чужа земля – дім; картини Правобережжя, спогади про діда Остапа – зображення Галичини; шибениці вздовж дороги від Умані до Львова – спогади про звабливу шинкарку; слова жартівливої пісні – слова плачу. «Хвалились, що дратимуть китайку на онучі, а то Ґонті зі спини паси дерли … гарну учту для тебе зрихтували, вина-меду у жбанах понад вінця, і утіхи понад вінця, і радості, і сміху, йой, що того сміху вже – аж плачу не втримаєш, ані голосіння». Така стилістична круговерть створює високу емоційну напругу, в якій відображається очікування смерті. Опосередковано через змалювання долі однієї людини авторка «Великих королівських ловів» порушує тему єдиності української землі.
Цікаву концентричну будову має «Зачин до оповідання про Донелайтіса». Зображене в ньому «виношування» задуму набуває статусу повноправного художнього тексту. У «Зачині» Ніна Бічуя будує зіставлення, аналогії, фіксує враження. Вона ходить колами асоціацій: Донелайтіс – дзвін, Донелайтіс – Поет, Донелайтіс – мова, Донелайтіс – ярмарок, Донелайтіс – Кант, Донелайтіс – Вересай… І читач, не знаючи, хто такий Донелайтіс, мусить іти за авторкою слід у слід, витворювати в уяві образ литовського поета саме в такій послідовності. У цьому творі Ніна Бічуя відкриває деякі секрети власної творчої лабораторії: щоби написати оповідання про «великого поета Литви», основоположника литовської літератури, автора реалістичної поеми «Доби року», для неї насамперед важливо безпосередньо відчути ауру його простору – «придивитися … до низького сіро-голубого неба, … торкнутися … шорсткої стіни котрогось із будинків і старезної, порепаної кори дуба … зачерпнути густої темної води з ріки Преґолі», важливо вслухатися у звучання мови, хай і не розуміючи значення слів. І вже тоді – скористатися «містком перекладу», надати слово «фактам, датам і свідченням».
Фрагментарну будову має також твір Ніни Бічуї «Показія, або Те, що не потрапило до оповідань». Це – розрізнені записи окремих подій із життя авторки, нотатки, спостереження, враження, спогади, сни. Є певне смислове і настроєве протиріччя в тому, що «Показія…» належить до розділу «Сад літній». Літо – це тепло, сонце, розквіт і буяння. Натомість у «Показії…» відчувається внутрішній смуток, іноді – депресія, конфлікт із зовнішнім світом («показією»), вгадується життєва потреба зупинитися, прислухатися до себе, озирнутися назад. «Показія…» – записи для себе. Авторка, мабуть, якнайменше дбала про чужу опінію. Для читача «Показія» цікава тим, що дає змогу побачити, «з чого виростають» твори Ніни Бічуї.
Як автобіографічна прочитується новела «Камінний господар». Це твір про те, як недавнє минуле стає історією, як воно продовжує відлунювати у спогадах, снах і страхах.
Минуло майже 25 років після смерті Сталіна. Приятелі за келихом вина згадують, як кожен із них сприйняв цю новину. (Один відбував на той час заслання, другий, після відрахування з університету, – армію, третій – тоді шестикласник, але вже також спізнав «дбайливу руку вождя»: його сім’ю після війни переселили з Перемишльської землі.) Тоді, наприкінці 1970-их, учасники такої розмови мусили бути близькими друзями. Це – осьовий епізод новели «Камінний господар». Але йому передують і в нього вплітаються спогади, сни, ґротескні візії, зрідка – публіцистичні роздуми. Оповідачка, яку ми ототожнюємо із авторкою Ніною Бічуєю, у приятельській розмові розповідає, як того дня, коли помер Сталін, вранці її тато підстрибував у самих кальсонах і кричав «здох», «здох»; як вона – 14-річна школярка – силувала себе і не могла написати поминального вірша (а цього від неї, спеціально замкненої в кабінеті директора, чекали вчителі); як школярів «погнали» тоді зі смолоскипами за місто на кладовище, де були поховані солдати, які воювали за Львів, – погнали «оплакувати смерть вождя».
Хоч за задумом упорядника час написання текстів у книжці «Великі королівські лови» не повинен відігравати жодної ролі для читача, але для сприйняття новели «Камінний господар» він важливий. Дата написання допомагає уявити собі або пригадати суспільно-політичне тло, атмосферу того часу.
Припускаю, що цю новелу було написано в 80-х роках ХХ ст. Опубліковано її в журналі «Дзвін» 1990-го року. Міжчасся між розвалом імперії і проголошенням незалежності України Ніна Бічуя характеризує як надміру багатослівне. В її індивідуальній історії – це етап осмислення минулого, пам’яті, власного і загального страху, період, коли сон–реальність–спогад втрачали визначені межі, важко піддавалися словам. Такими, непідвладними слову, є у новелі відступи – «одміни», в яких письменниця описує картини своєї пам’яті про голод.
Якщо схематично окреслити композицію новели «Камінний господар», то стане очевидною монтажність побудови цього твору. Ніна Бічуя подає тут окремі розрізнені картини, що пов’язуються між собою лише за принципом суміжності: опис сну – детальний опис вулички – відступ про «романтику історії» – асоціації сну і реальності – спогадування дитинства – розмова приятелів за столом – роздум-заглиблення у своє особисте життя – знов розмова з приятелями – спогади про голод – спогади про письмовий стіл – знову той самий сон – ґротескна візія присутності чоловіка зі сну під час розмови з приятелями… У «Камінному господарі» також використано прийом цитування у тексті уривків іншого тексту. При розмові дорослих непомітно, «як миша», причаїлася дівчинка – донька одного із приятелів. Час від часу дитина-підліток, читаючи подумки афористичні вислови Вовенарґа, цитує деякі уривки вголос. Через ці вставні фрагменти Ніна Бічуя спробувала вибудувати певний перегук власного тексту із текстом іншого автора. Монтажність побудови, цитування у творах дає підстави сказати, що, йдучи своїм незалежним шляхом у вибудовуванні прозової нарації, Ніна Бічуя легко й органічно оперує засобами з арсеналу постмодернізму. Можна додати сюди також згадувані вже моменти автокоментування, діалогу із читачем («Портрет дівчинки з черепахою»; твердження про багатослівність у «Камінному господарі»; натяк на вихід за межі заданої стилістики в «Зачині до оповідання про Донелайтіса»).
Ніна Бічуя володіє точним, якоюсь мірою відстороненим письмом. Новела «Спогад про Грузію» включає фрагмент розповіді про перебування героїні-оповідачки у дивовижній залі: тут ретельними, вільними від прикрас описами навіяно враження справжності і, водночас, сновидної таємничості, незбагненності: «Піднімаючись угору кам’яними сходами, вже позбиваними й затертими, я відкрила для себе велику, помпезну й до безглуздості пихату будівлю. Сходи вели просто до широких вхідних дверей і далі, далі, їм кінця не було, але вони таки привели у довжелезну залу, настільки довгу, що в перспективі вона звужувалась – темно-червона її барва ставала у глибині майже чорною.»
«Спогад про Грузію» цікавий трансформаціями простору й часу, органічним співіснуванням сюрреалістичних картин із деталізованими реалістичними описами.
Лаконічною, вивіреною у кожному слові, русі й подиху є новела «Стиглі яблука на Спаса». Це історія першого еротичного досвіду: дотику як чуда і молитви; історія болю ставання дорослим. Ніна Бічуя тонко окреслює контраст міста і природи, дня і ночі, святості і гріха. Новела має специфічне обрамлення розмови між підлітками: хлопцем і дівчиною. Напочатку він каже неправду, заперечно відповідаючи на запитання, чи хрещений: «Якби вона запитала уночі, сказав би правду. А за дня – не міг. День мені здавався чимось неправдивим, зайвим…». Нам невідомо, що думає дівчина, оскільки оповідь ведеться від імені хлопця. Але її денна байдужість, від якої йому так гірко, може бути виправдана такою ж причиною: для неї так само день – щось неправдиве.
«Вдень вона байдужа, спокійна, ковзає по мені поглядом так, якби я був кухлем, з якого вона п’є воду, чи лавою, чи столом. А я боюся звести очі, боюся стрітися з нею поглядом – а коли стрічаюся, то знову той самий однаково байдужий вираз – це мучить мене, вражає до болю…»
Одного дня вона рятує їхню таємницю голосним сміхом, коли котрийсь із братів починає оповідати, який-то він бачив нібито сон: «стає вночі, як лунатик… і навколішки молиться… ха-ха-ха, а за ікону йому… ха-ха-ха… І тоді вона починає реготати, так голосно реготати, що той вже не мовить ані слова.»
Останній діалог між хлопцем і дівчиною є своєрідним віддзеркаленням першого: але тепер вона відповідає «ні» на його запитання «любиш?» Відповідає заперечно – тому що він запитує вдень.
Пора достигання яблук у новелі Ніни Бічуї стає тлом повторення архаїчної історії, яка живе в людині.
Мотив протистояння міста і села, чи, радше, міста і природи, що окреслено в оповіданні «Стиглі яблука на Спаса» лише ледве помітно, в оповіданні «Земля» набуває розмаху великого внутрішнього протистояння – битви за душу людини. У цій битві перемагає земля. Перший пасаж роздумів про землю, що сприймається як спротив, неприйняття землі – «сакрального символа» (Роксана Харчук), має своє пояснення. Земля «разить» через пам’ять дитячого страху смерті, через асоціації викопаної могили (зауважмо тут, що дитинство Ніни Бічуї припало на воєнні та повоєнні роки). Але, водночас, земля – притягує: «Робота справляла мені приємність. Таку дивну й болючу приємність, якої я ще не зазнавала ніколи в житті». У цьому оповіданні Ніна Бічуя з великою майстерністю описує відчуття і почуття людини в праці: робота коло землі – це «терпкість», «шорсткість» пальців і долонь, зорові галюцинації від перевтоми, безсилість думок і почуттів від «розмагнічування» землею. Розумом оповідачка любить місто. Але зрештою вона приходить до усвідомлення, що ця її любов до міста – це все одно любов до землі.
Із книжки «Великі королівські лови» прочитується, що Ніна Бічуя – авторка монологічна, самозосереджена. Відтворення динамізму подій, блискавичності розмов – не її стихія. Вона – майстер опису і майстер деталі. Вибираючи свої маршрути в художньому осмисленні теми та побудові нарації, Ніна Бічуя не послуговується усталеними орієнтирами. Її творам притаманна смислова щільність, що при перечитуванні відкривається новими, не зауваженими перед тим значеннями.
