Американський історик Тимоті Снайдер дає можливість українцям відсторонено подивитися на трагедії недавнього минулого. Вчений прагнув виплутати історичні факти з ідеологічних тенет, однак сам не зміг остаточно вирватися з поширених стереотипів щодо українського визвольного руху.
Міфічний Персей захищався від смертоносної Медузи Горгони натертим до дзеркального блиску щитом. Глянувши в нього, потвора вбила себе сама. Перед українством стоїть значно складніше завдання – вбити в собі Горгону тоталітарного мислення. Роль блискучого щита можуть відіграти ґрунтовні дослідження найтрагічніших періодів нашої історії. Вкрай важливо, аби дослідники були вільні від ідеологічних пут та забобонів, та по можливості — від емоційних оцінок. Це майже нереально, коли йдеться про трагедію власного народу, про насильницьку смерть мільйонів співвітчизників. Навіть британець Роберт Конквест, найвідоміший західний дослідник Голодомору, відзначав власну нездатність лишатися відстороненим під час роботи над книгою «Жнива скорботи»: «…Описувані тут події, звісно, не стосуються його (автора – А.Д.) безпосередньо, але тема даної книги настільки гнітюча, що іноді ставало просто важко продовжувати її». Хвороба та передчасна смерть асистента Р.Конквеста, американського історика Джеймса Мейса, який присвятив життя вивченню й оприлюдненню свідчень жертв Голодомору, нагадує про небезпеку наближення до трагедій такого масштабу. Професор Йєльского університету (США) Тимоті Снайдер, на відміну від своїх попередників, розглядає радянський терор проти українців у книзі «Криваві землі» в контексті протистояння двох тоталітарних режимів – комуністичного на чолі зі Сталіним та гітлерівського націонал-соціалістичного. А трагедію українського народу в середині ХХ століття порівнює з долею європейського єврейства та інших народів тієї частини континенту, яку назвав «кривавими землями». Це – пограниччя між Російською імперією й Третім Райхом, яке обидві потуги рясно удобрювали кров’ю тутешніх мешканців, а також тих, кого спеціально звозили сюди для знищення. Протягом усього твору Тимоті Снайдер наголошує – серед жертв терору та війни абсолютну більшість становили цивільні.
У версії європейської історії ХХ століття, пропонованої Снайдером, географія виступає ніби самостійним її учасником. Уявна лінія від Балтики до Чорного моря, що пройшла через Україну, Білорусь і Балтійські країни, стала немов жердиною, довкола якої крутилися в пекельному танці два людиноненависницькі режими, то обнімаючись після знищення польської державності, то завдаючи одне одному кривавих ран. Для багатьох читачів у пострадянській Україні одкровенням стануть не факти масштабних репресій — про них уже чимало сказано, а саме порівняння нацистської Німеччини й Радянського Союзу.
Суть роботи американського дослідника — у складанні пазлів, зміст яких уже відомий зацікавленому українському читачеві, в більшу, загальноєвропейську картину. Лише в цьому масштабі стає очевидною спільна природа тоталітаризму коричневого й червоного. У такому незвичному поки що масштабі інакше сприймається радянський інтернаціоналізм, який традиційно вважався одним із наріжних каменів радянської офіційної ідеології. Снайдер нагадує – репресії в СРСР здійснювалися в різні періоди за національною ознакою, а Сталін призначав на роль народів-зрадників поляків, кримських татарів, калмиків, євреїв, чеченців та інші кавказькі народи. Відтак стає зрозумілим те, що раніше сприймалося на рівні відчуттів – єдиною справжньою ідеєю партійної верхівки та Сталіна особисто була ідея влади. Її обґрунтування мінялося залежно від примх диктатора та зовнішньополітичної ситуації. Саме в цьому головна подібність нацистської Німеччини та Радянського Союзу. Водночас були й відмінності – нацисти неохоче нищили німців, частіше відправляючи опонентів до концтаборів. Щодо представників інших народів, які відповідно до расової доктрини були неповноцінними, нацисти не знали жалю. Радянська машина смерті з однаковим ентузіазмом нищила і своїх, і чужих. І це нагадує пост-радянському читачеві – поділ, накинутий радянськими кіно і літературою на «наших» і «німців», – хибний. Для нацистської Німеччини своїми були ті, хто підпадав під расові критерії та визнавав панівну ідеологію. Для сталінського Союзу «чужими» були всі. Коли приходить розуміння цього факту, настає час жорстокого внутрішнього дискомфорту, який у природній спосіб може бути ліквідований лише разом із паростками радянщини. А вона досі сидить і у свідомості колишніх дисидентів, і в підсвідомості народжених уже за часів незалежності, тих, які вперто продовжують казати на гривню «рубль».
Про те, як складно переоцінити власне ставлення до минулого, свідчить приклад радянського письменника Івана Стаднюка. Подоляк за походженням у короткий період хрущовської відлиги написав і видав роман «Люди не янголи». Головною темою твору був Голодомор 1933 року та репресії під час колективізації. Усвідомлюючи антилюдську суть сталінщини, випробувавши на собі всі «принади» режиму, після виходу цього роману письменник відійшов від критичного сприйняття епохи, почав говорити й писати про видатну роль Сталіна у Другій світовій війні, яку відповідно до радянського канону називав Великою вітчизняною.
Хоча сам Тимоті Снайдер далекий від протистояння сталіністів і анти-сталіністів у пострадянських країнах, він визнає — майже неможливо виплутати факти, включені у пропагандистський обіг, із тенет ідеологічної війни. І власним прикладом підтверджує цю тезу. Слідуючи за поширеними в радянській і в західній історичній науці стереотипами щодо колаборантської суті українського націоналістичного руху, він стверджує, що Українську повстанську (яку він називає партизанською) армію створили українські поліцаї, ті, що знищували євреїв спільно з німцями. Учасники так званої «допоміжної поліції», які могли брати участь у каральних акціях нацистів, справді приєднувалися до УПА 1943 року, коли цю армію вже було створено. Слід нагадати, що першим організатором УПА був отаман Бульба-Боровець, який підпорядковувався уряду Української Народної республіки в екзилі, а згодом армію було розпущено та наново створено Організацією українських націоналістів (ОУН) під проводом Степана Бандери, який на той час перебував у концтаборі Заксенгавзен.
Тимоті Снайдер стверджує, що УПА спровокувала етнічний конфлікт і знищила десятки тисяч поляків. За версією доктора з Йєльського університету, саме дії УПА спровокували «відплатні акції» поляків. Складно говорити про причини, які завадили Снайдеру поцікавитися подіями 20-х – 30-х років, зокрема насильницькою «пацифікацією» українців у Галичині. Можна припустити, що американському вченому залишатися неупередженим завадила та «отрута», яку через різні канали постачала на Захід радянська пропаганда. Слід відзначити, що історикові близьке й зрозуміле повстання євреїв у варшавському гетто, як вияв сили духу народу, упослідженого в діаспорі протягом багатьох століть. Із розумінням ставиться автор «Кривавих земель» і до білорусів, які служили окупаційній владі в допоміжній поліції, а з наближенням фронту приєднувалися до радянських партизан.
Хибні засновки ведуть дослідника до хибних висновків: на його думку саме націоналісти з УПА об’єктивно працювали на Сталіна, який прагнув приєднати до СРСР Західну Україну. Дивно, що дослідникові невідомо про намагання радянської влади переконати захопленого останнього лідера УПА Василя Кука та його соратників в ефективності національної політики СРСР. Заарештованих ватажків УПА возили по Україні, демонструючи здобутки перших повоєнних років. Отже, боротьба УПА за незалежну державу не дозволила радянським лідерам піти на остаточну ліквідацію союзних республік та Української РСР зокрема.
У своєму насторожено-холодному ставленні до українців доктор Снайдер іде далі: вивчивши причини та обставини штучного голоду 1932-1933 рр., організованого вищим партійним керівництвом СРСР, науковець відверто заявляє, що свідомо не вживає визначення «геноцид» щодо Голодомору суто за формальною ознакою: у Конвенції про запобігання та покарання злочину геноциду, ухваленій Генасамблеєю ООН, немає згадки про дії з винищення соціальних чи політичних груп. Автор сам визнає – до формулювання цих положень долучилися організатори штучного голоду. Однак, усупереч здоровому глуздові, пропонує рахуватися передусім із цими визначеннями, а не з реальними фактами. Прийняти такий підхід радо погоджуються українські комуністи, які дотепер прагнуть виправдовувати злочини сталінізму. Але решта українців, небайдужих до свого минулого, навряд чи погодяться з такою оцінкою Тимоті Снайдера. Прірва, що розділяє західну та українську ментальність, яка також прагне стати чи бодай вважатися західною, стає очевидною після прочитання іншої Снайдерової книги — «Червоний князь». Це документальна історія нащадка австрійської імператорської родини Габсбургів принца Вільгельма, який намагався стати монархом України. Він був вихований батьком як поляк для того, аби разом із братами й сестрами утримати у складі імперії її польські провінції. Але дух непокори і прагнення нових вражень привели принца нетрадиційної сексуальної орієнтації до українства. У суспільстві, яке більш толерантно ставиться до гомосексуалізму, можливо, постать Вільгельма, який увійшов в історію як Василь Вишиваний, була би привабливою й розчулювала патріотів. Проте в Україні, яка прагне триматися традиційних християнських, юдейських та ісламських цінностей, це неможливо. «Криваві землі» — таке собі тріснуте дзеркало для видивляння в собі залишків радянської «Горгони», а «Червоний князь» в Україні приречений залишатися розповіддю про політичні пригоди представника сексуальної меншини.
