Книжка ірландця Лайєма Карсона «Назви пустку матір’ю» написана англійською. Це автоматично збільшує аудиторію її читачів та потенційних перекладачів і видавців. Ще одна з причин вибору мови – в тому, що писати авторові було простіше англійською, ніж рідною.
Лайєм Карсон, директор Фестивалю ірландськомовної літератури IMRAM, розповідає історію власного життя та життя своїх батьків. Його книжка, як і більшість написаних у новітній час мемуарів, перебуває на межі художньої літератури та публіцистики. Із розказаного могла би вийти об’ємна родинна сага або цикл оповідань; і, можливо, для цього настане свій час. Наразі ж це лишень 128 сторінок концентрованої автобіографічної прози. «Назви пустку матір’ю» подекуди може здатися нуднуватою через надмірну приватність описаного. Автор час від часу надміру заглиблюється в деталі, що вповільнює динаміку оповіді. Йому важливіше згадати й розказати якомога більше, ніж утримати читача. Але цей недолік компенсується спектром охоплених проблем. Книжка містить багато паралельних сюжетів: проблема вибору мови, формування ідентичності, зростання і дорослішання, переживання старечої слабкості і смерті власних батьків… Перелік можна продовжувати. Втім, магістральною є все ж розповідь про боротьбу мов у повсякденному житті та внутрішньому світі кожного зі співвітчизників автора.
Стан розвитку та поширення ірландської мови наразі є критичним і в республіці, і в Північній Ірландії, що перебуває в складі Сполученого Королівства. Попри статус державної, мова буквально втрачає популярність серед населення: повноцінно нею володіє незначна частка громадян, переважно це люди старшого віку. Молодь, попри повагу до національної культури та історії, просто лінується вивчати ірландську – адже цілком можна обійтися англійською, офіційною мовою країни. Великих періодичних видань державною мовою теж дуже мало. Перелік можна продовжувати; додамо лише, що якщо у Республіці уряд відчайдушно впроваджує заходи для порятунку мови, то на півночі острова ситуація стає дедалі критичнішою.
Батько Лайєма Карсона, Лайєм Мак Карейн, відомий як публіцист, письменник, популяризатор ірландської мови та есперантист, а також як працівник поштової служби Белфаста. У 1920-ті роки він став активістом руху ірландського міського населення за збереження і популяризацію рідної мови. Ентузіасти збиралися ночами після завершення робочого дня і влаштовували аматорські курси: той, хто досконало знав ірландську, навчав інших; а недільними ранками відбувалися курси для дітей. До того основним ресурсом збереження мови був фольклор – легенди та перекази передавали від батька до сина. У офіційному спілкуванні та документації, втім, домінувала англійська. Лайєм Мак Карейн одружився з дівчиною, яка відвідувала його уроки, а згодом у їхній родині говорили суто ірландською. Англійську діти засвоювали лише у дитячому садку та школі – навчання відбувалося мовою Великобританії. Сім’ю ставили за приклад: про них як зразок стійкості писали у місцевій пресі 1950-х років. І лише у 1970-х мати автора, Мері Мак Карейн, узялася вивчати англійську у вечірній школі як необхідну для працевлаштування. Усе перелічене не означає, що Лайєм Мак Карейн був радикальним націоналістом у негативному розумінні цього слова. Він захоплювався культурою імперії, збирав англійські книги до власної бібліотеки – водночас мріючи про те, що ірландське досягне рівня британського.
Що ж до його сина Лайєма Карсона, то він, як і більшість однолітків із ірландських родин, проводив більшість часу в англомовному середовищі. Підручники, комікси, художня література читалися англійською; альтернативи, зрештою, не було. До того ж, майже всі друзі й однокласники спілкувалися англійською. Ірландська залишалася у стінах рідного дому. А у 1970-х у Белфасті й решті Північної Ірландії розпочалися збройні конфлікти між ІРА та британською армією на національному та релігійному грунті. Ірландська тепер стала означати ще й мову насильства, мову терористів; і виправдати цього не могла навіть висока мета незалежності. Навіть дружина Лайєма Мак Карейна почала дедалі частіше вживати англійську саме щоб дистанціюватися від агресії, що панувала довкола. Дедалі менше людей продовжували вивчати рідну мову; вони просто не відчували потреби це робити. Як пише Лайєм Карсон, початок цьому процесу поклав міністр Джеймс Крейг, який у 1936 році заявив: «Навіщо у цій зайнятій частині імперії вчити наших дітей ірландської мови?».
Це історія про те, як ентузіасти попереднього покоління зробили величезний ривок – і як поступово здавали позиції. Вони зуміли вивчити власну мову і передати її дітям, хоча й не сповна, але їм не вдалося створити дієву спільноту і передати запал синам, донькам, онукам. Коли батько на схилі років каже синові: я розумію, тобі важко спілкуватися ірландською, можеш розмовляти англійською – то це відступ. Коли письменник утрачає натхнення до завершення потенційно найкращого національного міського роману, дописує наприкінці: «Я зробив усе, що міг, і зараз мені байдуже» і божеволіє – то це програш. І коли директор фестивалю національної літератури, житель Дубліна, пише про все це книжку англійською з вкрапленнями ірландських слів і фраз – то це теж не надто добре. Доречніше було би написати «Назви пустку матір’ю» двома мовами: ірландською – з принципу, бо так має бути, а англійською – щоб збільшити читацьку аудиторію в сотні разів.
Для Лайєма Мак Карейна ірландська була безпечним прихистком; для його дружини вона з часом стала мовою терористичних угрупувань; для їхнього сина мова стала засобом утвердження національної ідентичності у зрілому віці, своєрідним прихистком блудного сина, який повернувся у рідне обійстя після смерті батьків і намагається навести лад на руїнах. Лайєм Карсон намагається вдосконалювати знання рідної мови – повноцінно нею майже ніхто не володіє – і передати ці дрібки своїй маленькій доньці разом із «чимось таким, що опирається зникненню» з покоління в покоління.
«Назви пустку матір’ю» має всі шанси стати книгою-прогнозом, книгою-попередженням для українців. Є такий спосіб запобігти шкідливим звичкам: дитину приводять на розтин тіла і показують легені курця або печінку алкоголіка. Спогади Лайєма Карсона демонструють: не все так погано, але може стати набагато гірше, і для цього достатньо зміни кількох поколінь. Українська жива й актуальна, у нас є не найслабша літературна традиція – зрештою, наші діти можуть читати комікси рідною мовою. Втім, чи надовго цього вистачить, якщо вірити песимістичним прогнозам на тлі відомих законопроектів? І чи передбачають особливості національного характеру бажання й енергію передавати одне одному знання мови ночами після роботи?
