А може, він на нас зовсім не ображається. Гицає на конику райськими садами і всміхається до себе. Єдина прикрість – що в раю не дозволяють носити рушницю.

*
Свобода досягається заперечним жестом, свобода не буває «завдяки». Так само, як не буває «заодно». Свобода належить до порядку строго індивідуального і виняткового. Однією з найабсурдніших у світі формул є «дарувати свободу». Не лише тому, що неможливо дарувати те, що тобі не належить.

Дарувати можна знання чи місце, але свобода – не знання і не місце, а рух. До того ж рух на самоті, у відлунні власного «ні», у темряві між двома освітленими місцинами.

Ти боровся з усіма і виборов свободу – то тепер іди. Тут більше свободи не буде. Рушай у свій бік.

*
Зиґмунт Гаупт був одним із тих, хто зрозумів негативну природу свободи. Він завжди робив усе всупереч і навпаки. Піддавшись намовам батька і вступивши до Львівської політехніки, він замість технічних креслень узявся малювати гуцульські мотиви. Коли батько помер, Гаупт за гроші зі спадку міг собі «облаштувати життя», натомість купив мотоцикл, а згодом подався до Парижа вивчати образотворче мистецтво. Грошову компенсацію за участь у Другій світовій війні витратив на патефон і подорож до Альп. Емігрувавши після війни до США, знову мав шанс розпочати облаштування життя, але перше, що зробив, прибувши туди, – пішов до банку, щоб попросити кредит на купівлю верхового коня. Навіть сама доля часом приймала його правила гри, гри у «замість»: у найгарячіший воєнний час Гаупт у складі роззброєних польських військ опинився на Британських островах, де отримав скерування на два місяці до Шотландії – малювати.

^[2]Гаупт, уродженець Улашківців біля Чорткова, писав свої оповідання польською, але його рідко згадують в історії польської літератури, як і всіх інших літератур. Він усім вислизнув. Усе побачив, запам’ятав, описав і розчинився. Зник між пагорбами Вірджинії, поїхав кудись у туман верхи на своєму Лісовчику, якого, не дочекавшись кредиту, таки купив собі у 1960-х.

*
В оповіданні «Золота грамота» він розповідає таку історію: парашутист приземляється в глухих горах, далеко від цивілізованого світу, серед диких племен. Аборигени виявляються гостинними, і, попри незнання їхньої мови, герой хоче їм якось подякувати. Врешті вирішує виголосити їм урочисту промову українською – з надією, що їм, коли вже не сенс, то хоч звучання мови сподобається. За текст обирає так звану Золоту грамоту – документ, що звільняв від кріпацтва подільських селян під час Січневого повстання 1863 року. Промовець вкладає у виступ весь свій артистизм, але аборигени лишаються незворушними. І в цьому весь Гаупт: прибулець з якоїсь іншої цивілізації, він у своєму американському екзилі промовляв незрозумілими мовами, прикликав образи стертого війною східноєвропейського світу, чаклував назвами, які в його читачів у найкращому разі викликали якісь тьмяні, тривожні асоціації: Жовква, Кременець, Горлиці, Хлонд. Вантажив в абсолютну тишу цілі оберемки деталей, описів, слів, місць того втраченого світу, цитував українські пісні й темну халдейську мову хасидів: шамес, тефілін, ейрув, мезуза; розповідав і розповідав, відгалужуючи від однієї розповіді десятки інших, ніби боявся, що щось чи хтось залишиться не згаданим, вислизне, як вислизнув він сам. Говорити до тиші – особлива форма свободи, щоправда, найтяжча. «Що тут казати, навіювати, розводитися? – писав Гаупт. – Ти сам. Самому хочеться висловитися за інших».

*

Але проза Гаупта – то не плаксиве ностальгування. Він – професійний спалювач мостів, це мистецтво він практикував усе життя («не потрібно повертатися до місць», – писав він). Галичина для нього – не ванільний торт і не виняткова планета. Вона є простою моделлю – як мініатюрна шкільна модель парової турбіни, – котра демонструє закони, за якими обертається турбіна світобудови. Моделлю, яку він знає до останнього гвинтика і якою досконало вміє користуватися. Він знає її краще, ніж, скажімо, Бруно Шульц ^[4], відданий своїй фантасмагорії і овіяний пивничними протягами несвідомого, чи Манес Шпербер, який не виходить поза мури свого штетлу. Він знає її майже так само добре, як Вінценз знає Гуцулію ^[5].

Він уважний до них усіх, вони всі тут, із симпатією і увагою описані: «поліціянт у надто теплому влітку і непомітно розстебнутому на шиї мундирі (…), баба з Дедеркалів з малим, зашмарканим і босим хлопцем, і міський гицель, і колишній царський штабс-капітан, і місцеві франти в надто коротких штанах і фільдекосових шкарпетках, і сектант, перекладач Святого письма з вилинялою борідкою, (…) і архітектор з Луцька у відрядженні, і старий селянин у непідперезаній сорочці, що спльовує шкаралущу від насіння, і монтер з міської електростанції, і погано законспірований емісар з Галичини, український ірредентист…». Гаупт не шукає навмисно сюжетів, вони виринають в його оповідях спонтанно, як і все інше; він часто відхиляється, забуває про них, повертається. Сюжет є не більше, ніж тоном в акорді, навіть не основним. У цій прозі все рівноправне, все пливе в одному човні, який неухильно наближається до водоспаду.

«Цілковита послідовність тотожна з практичним фанатизмом», – сказав колись Лєшек Колаковський. Гаупт – непослідовний, хаотичний, дещо наївний у своєму намаганні схопити несхопне, впіймати світ у його нескінченній різноманітності. А отже, й толерантний, але його толерантність – спонтанна, позбавлена платформи і стратегії. Він не шукає ніякої «об’єднавчої ідеї». Гаупт мав час зневіритися в ідеях, і знає, що ідея, яка зараз об’єднує, невдовзі може стати ідеєю, яка ділить; знає, що доктрина – то зброя сліпа і тупа. Не дуже довіряє порозумінню між «ми» і «ми», бо розуміє, якими мінливими і маніпульованими є межі людських спільнот.

В оповіданні «В Парижі і в Аркадії» є епізод розмови оповідача-поляка з українцем зі Львова. Дія відбувається одразу після Другої світової в Парижі, у тяжкий час взаємних претензій і не зведених порахунків, і це відлунює в діалозі, як далека гроза, щоб за мить, після фінального «виріжемо!», заглухнути. Вони обидва самотні тут, викинуті на берег історії. Їхні ідеї, територіальні амбіції й історичні образи – не більше, ніж вимахування шаблями, по яких уже поповзла іржа. Оповідач позичає українцеві сімдесят сантимів на метро, і той іде алеєю паризького авіарію серед різнокольорового пір’я папуг, соколів і туканів.

*
Щось є в Улашківцях, що нагадувало б про Гаупта? А у Львові, де минула його богемна молодість? У Жовкві чи Кременці, про які він написав свої найтепліші рядки? Кілька оповідань перекладено українською. Стаття у Вікіпедії – лише польською, англійською і російською, та й то куца.

Припускаю, що Гауптове уявлення про свободу могло передбачати і таку її форму – безслідність. Але чи когось виправдовує чуже розуміння свободи?

Читайте також:
Остап Сливинський. Поезія як щоденник ^[7].