У січні 2012 року у видавництві «Poetry Salzburg» (Університет Зальцбурга, Австрія) побачило світ англомовне видання вибраних поезій Павла Тичини — одного з найяскравіших представників українського модернізму. Видання пропонує європейському читачеві англійські переклади з різних збірок Тичини: «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «Вітер з України», «Пізні вірші» й «Ранні вірші». Автор перекладів — відомий британський тлумач української літератури Стівен Комарницький (Stephen Komarnyckyj).
Можливо, після багатолітньої праці Віри Річ саме Стівену випала честь бути продовжувачем традиції української культури в англомовному світі. Вже нині перекладач вельми «затребуваний» у літературно-мистецьких колах. Наразі, наприклад, він працює над перекладом «Чорного Ворона» Василя Шкляра, готує добірки віршів Ігоря Павлюка, перекладає Станіслава Бондаренко. Проте дозволю собі висловити думку, що саме Тичина постає в центрі перекладацько-літературних зацікавлень Стівена Комарницького, адже Тичина — це знак якості української поезії, це форма зближення української культури з європейською.
Діалоги з Тичиною у Стівена тривають уже кілька років. І лише цього року нарешті в престижному європейському видавництві вдалося представити на суд європейським читачам українського Тичину (за редагуванням Вольфґанґа Ґертшагера та Андреаса Шагермайра) — загадкового, дволикого, пантеїстичного й трагічного. Живого — і водночас репресованого. Представника українського «Розстріляного відродження», який фізично залишився живим.
Ранній Тичина — настільки унікальна постать в історії української літератури, що навіть Соломія Павличко у своєму «Дискурсі модернізму» не змогла визначити належне місце для поета. Пізніше з її концепцією дискутуватиме Володимир Моренець, зокрема й у статті «Без Тичини». Тичинин ідіостиль і музичність були предметом наукових праць Григорія Клочека, одного з очільників української школи рецептивної естетики. Юрій Ковалів у студіях про Тичину неодноразово наголошував на тому, що поета неможливо сприймати типологічно, що це унікальна постать, яка потребує інакших інтерпретаційних схем. Творчість Тичини не піддається вивченню шляхом типологічного зображення спільних і відмінних рис, якщо порівнювати його з іншими поетами-модерністами. Творчість Тичини також поставала в центрі уваги Григорія Грабовича. Кожен із літературознавців прагне розгадати загадку Тичини, одного з найзагадковіших митців ХХ століття, який явив найвищий світ злет і далі почав замовкати, розчиняючись у радянському часі викривленої естетики й утверджуючись у соцреалістичному каноні.
Нині постать Тичини — своєрідна теорема Ферма для літературознавців. Тичина перетворився на Сфінкса, який ставить запитання усім, хто стає на шлях українського літературознавства. Тичина — людина-оркестр і людина радянського штибу, людина-бунтар, український Рабіндранат Тагор і митець, який усе життя картатиме себе за внутрішню слабкість і слабодухість.
Творчість Тичини синкретична. У ній досягнуто одного з найвищих в українській поезії естетичних і філософських регістрів. Чому Тичина ідіоматичний? Чому він антитипологічний? Що створило потужний міф навколо Тичини? Багато запитань залишаються без відповіді і для українських літературознавців.
Тому поява англомовного Тичини видається якщо не революційним, то в кожному разі провокаційним явищем. Наскільки міфосвіт Тичини можна відтворити англійською мовою? І тут упадає в очі, по-перше, разюча відмінність між флективною та аглютинативною мовами. По-друге, виникає запитання: наскільки англійська мова може передати колосальну кількість Тичининих неологізмів, оказіоналізмів, особливих метафор, побудованих за такими лінгвістичними моделями, що видаються непридатними чи неприродними для англійської мови? Тичина поєднує в своїй творчості різні модальності реальності, схопленої в єдності чуттєвого та інтелектуального, звукового, зорового, тактильного.
Видання побачило світ у доволі престижному видавництві. А отже, ця подія —значуща для сучасної української культури. Якщо Тичина буде сприйнятий англійською, то це може знаменувати інтерес у майбутньому до української культури, яка поки що в англомовному світі існує лише в «класичному діапазоні» — йдеться про поодинокі видання Шевченка, Франка і Лесі Українки. І досі дискусійним залишається питання про діапазон представлення української класики в Європі: наскільки опубліковані видання дають підстави говорити про наявність «масового» сприйняття української літератури. Попри те, що в діаспорі були підготовлені переклади поетів-шістдесятників, сімдесятників, важко говорити про вплив цих перекладів на масову англомовну читацьку свідомість. Українська культура на Заході досі перебуває в заблокованому вигляді.
Англомовні переклади Тичини — своєрідний стратегічний проект для нинішньої української культури. Ранній Тичина — беззаперечний геній у поезії. А чи можна перекласти генія? Це неодмінно гра на межі фолу або можливості зірвати величезний джек-пот. Для нас естетична вартість Тичини (знову-таки наголошую: молодого Тичини) поза дискусіями. На жаль, окремі покоління українців були виховані на жахливих прикладах радянського Тичини, що нині певною мірою заважає в утвердженні за українською літературою естетичної вартості.
Перед тим, як звернутися до аналізу поезій, дозволю собі кілька «компаративістичних» ремарок. В українській традиції переклад інколи розглядають лише як мовознавчий феномен, зрештою, шифр «перекладознавство» існує в мовознавчій «парафії». Проте переклади — також об’єкт досліджень у сучасній компаративістиці. Інша річ, що теорії перекладу в класичній теорії перекладознавства і в компаративістиці різняться. Не будемо дошукуватися, які принципи кращі й об’єктивніші. Ще в 1980-х рр. Г. Турі та І. Евен-Зогар запропонували розглядати перекладені тексти крізь призму їх позиції у системі літератури-сприймача. Вивчення соціально-історичного та культурного обрамлення інтерпретованого тексту виявилося надзвичайно плідним у дослідженнях перекладів із погляду компаративістики. Такі концепції відходять від класичних китів перекладознавства — еквілінеарності, еквіритмічності, еквіметричності — і переносять проблематику в царину рецептивної естетики, соціології культури. Можна згадати і про літературознавчо-компаративістичні концепції перекладу Бертона Раффела та Девіда Робінсона.
Д. Робінсон запропонував класифікацію перекладів на основі поняття про тропи, тобто в осерді будь-якого перекладацького методу простежується настанова на використання центрального тропу, якому підпорядковано художній простір. Дослідник називає шість головних тропів перекладу: метонімію, синекдоху, метафору, іронію, гіперболу й металепсис, що характеризують домінантний зв’язок перекладача з вихідним текстом. Ця теорія вкладається в сучасні дослідження із компаративістики, в яких переклад розглядається як особливий художній дискурс, базований на принципах метафоричності або метонімічності (парадигматичний або синтагматичний підходи). Таким чином, у класифікації Робінсона налічується шість типів перекладу: метонімічний (заміна частини частиною), синекдотичний (заміна частиною цілого), метафоричний (заміна цілого цілим), іронічний (переклад відштовхується від іншого перекладу, заперечуючи, критично переосмислюючи його, заперечення можливості еквівалентності, еквілінеарності та еквіритмічності), гіперболічний (удосконалення перекладачем тексту-джерела) і металептичний (текст перекладу перебуває у проміжній позиції між мовою-оригіналом і мовою-сприймачем). Якоюсь мірою запропонована теорія відбиважає принципи побудови літературного канону, що їх подає Г. Блум (клінамен, тессера, даемонізація, аскезис, кенозис, апофрадес). В основі цієї теорії — принцип відштовхування від тексту-джерела, його трансформація на основі певного світоглядного модусу: продовження, заперечення, переписування тощо.
Б. Раффел пов’язав свою перекладацьку класифікаційну теорію з різними типами читацької аудиторії, на яку розраховано переклад. На думку науковця, існує чотири класифікаційні матриці, що визначатимуть стильову і методологічну домінанту в кожному перекладі. Категорії перекладів, за Раффелом, існують не окремо, а у взаємопроникненні. Отже, можна говорити про 1) формальний переклад (розрахований на дослідників і тих, хто дотримується більше наукових, ніж художніх принципів); 2) інтерпретаційний (орієнтований на досить широку аудиторію); 3) експансивний, чи «вільний»; зрештою, 4) імітаційний (розрахований на аудиторію, яку цікавить творчість конкретного тлумача, ніж вихідний текст). Мені здається, що врахування цього контексту допоможе нам у правильному витлумаченні перекладів П. Тичини у виконанні С. Комарницького. Бо з точки зору класичної «канонічної» теорії перекладу такі спроби явно програватимуть і викликатимуть у нас хіба що іронічну посмішку.
Погляньмо на хрестоматійний вірш «Одчиняйте двері» («Open the Door»):
Open the door,
I hear his footstep
Open the door,
Only blue sky
Where a feather of cloud twists
Into emptiness.
My eyes, my heart
Turn into coral
As I wait.
Nowhere to hide
When the doors blew open,
Nowhere to lay his head
In wind and rain,
Darling, for every road
Shines with blood
And the night weeps
Empty tears
As God sleeps.
* * *
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ…
Впадає в око те, що перекладач не відтворив усієї трагічної емоційності вірша, не знайшов адекватних форм, щоб передати такі доволі непрості образи, як «голуба блакить», дозволив собі змінити граматичні основи в кількох фрагментах («As I wait» — «Ждуть…»). У перекладі немає властивої для Тичини апасіопези, немає вселенської трагічності, переданої неймовірно легко, невимушено, якщо не геніально. У перекладі не вдалося відтворити авторських неологізмів. Хоча треба відзначити досить вдалі звукові образи. Відчувається, що переклад хоч і відійшов від оригіналу, проте цей відхід має граматичну природу, пов’язану з іншим типом мови. В англійській мові неможливо відтворити такі самі, як в українській мові, граматичні конструкції, зберігши аналогічні семантичні й семіотичні акценти.
Взяти для прикладу один із, як на мене, найскладніших віршів Тичини — «Пастелі». Погляньмо на першу частину в оригіналі та в перекладі:
I
The hare flows over
Bumps in the air
And brakes to balance,
Or hover.
Where heat trembles its curtains
Of falling water.
Light breathes through rye
In pools of mercury.
I
Пробіг зайчик.
Дивиться —
Світанок!
Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
— Сонце —
Пробіг зайчик.
Цей вірш побудовано за принципом поетики контрапункту. В ньому є «зони», які неможливо висловити вербально, вірш нагадує дитячу замальовку. Проте таке тлумачення поезії буде поверховим. У вірші сконденсовано психологічну глибину з незліченною кількістю можливих інтерпретацій, джерела яких заховані у просторі недомовленого — це принципова настанова не неповноту синтаксичної фрази, на неповноту граматичного вираження як натяку на неможливість вираження світу в усьому мовному розмаїтті. Тичина вдається до мовної редукції, прокладаючи шлях в іншу, невербальну систему. Що криється між великими тире в Тичини? Інші голоси? Інша реальність, схована за словами у просторі імагінативної повноти? Якщо з такого погляду проаналізувати переклад Стівена, то він так само програватиме: переклад містить навіть іншу кількість рядків, ніж фрагмент оригіналу (10, у перекладі — 8). Звичайно, можна припустити, що використання саме 10 рядків мало особливе значення в символістській поетиці Тичини.
Чи можливо все це відтворити англійською мовою? Певно, що так. Але чи буде цей вірш прочитаний більшістю, якщо тлумач вдаватиметься до аналогічних граматичних ходів? Поезія Тичини — символічна, вона досить легко вписується в амальгаму європейсько-російського символізму, в якому образ творився на межі кількох модальностей, кількох реальностей: звукової, кольорової, чуттєвої, ідейної. Сучасне видання Тичини — це проект, розрахований на (як не прикро це звучить для декого) масового читача, а не літературознавця чи навіть читача-естета і поціновувача, який розуміється на тонкощах символізму. Комарницький відтворює Тичинині синестезійні метафори, що мають свою ґенезу в європейській поетичній традиції. Він дотримується таких принципів перекладу, в яких збережено принципи «poetic license» — це властивість усієї англомовної поезії, в якій чуттєве постає в інтелектуальному обрамленні. Стівен Комарницький, маючи українське коріння, певно, має і відчуття нюансів української мови. Він добре знається на специфіці української метафорики. Але також здається, що ці незбіги з оригіналом у перекладацькій версії не свідчать про поразку. В основі цієї перекладацької стратегії — бажання зробити Тичину «нормальним», тобто цікавим і читабельним українським поетом. Віра Річ багато років працювала над перекладами Тараса Шевченка, дошукуючись найкращих форм у англійській мові для відтворення досить складної для «англійського вуха» шевченківської фрази. Її переклади точні, вони вражають віднайденими відповідностями (про що написала в книжці про перекладацький метод В. Річ львівська дослідниця Ганна Косів). Проте ці переклади не потрапляють у видавничий мейнстрим. Перекладні книжки на Заході — це бізнес, що має приносити прибуток. Видавці беруться за комерційно вигідні для них проекти і не керуються ідеологічно-культурницькими настановами.
Здається, що цю тенденцію добре відчуває Стівен Комарницький, який у своїх перекладах створив із Тичини сучасного стильного англомовного автора, який легко сприймається нинішніми читачами. Безперечно, колись мало б вийти коментоване видання Тичини, що потребує фахових тлумачень чи не до кожного перекладеного рядка. А нині важливо подати українську культуру в таких формах, що викликають інтерес із боку Іншого. І таке перетворення Тичини, таке відчуження від глибинного оригіналу має пояснення, якщо в основу інтерпретаційної схеми ми покладемо не вірність оригіналові, а місце перекладів у літературі-реципієнті. Наскільки такі переклади видаються органічними з погляду звичайного англомовного читача? Це питання, здається, першочергово ставить собі Стівен Комарницький. І з такої перспективи його переклади видаються тим, що може зацікавити англомовний світ. Чи видається нам Тичина сучасним? Попри всю його геніальність, навряд чи поета масово читатимуть у метро. Геній, з одного боку, не може бути популярним. Але нинішній світ постфранкфуртської доби все перетворив на бізнес-індустрію. І ти або приймаєш закони цього світу, відчужуючись від надскладного оригіналу, або не приймаєш, залишаючи культуру в стані відчуження від зовнішнього світу. Ці питання мають вельми складну природу і навряд чи вдасться пояснити, де тут проходить золотий перетин.
Єдине: не варто засуджувати переклади лише за те, що вони не відтворюють усієї естетичної величі Генія. Бо в інших світах поняття Генія вже давно в минулому. Ми хіба що можемо ностальгійно згадувати золоту добу світової поезії, до якої належить і українець Павло Тичина. Але як нині Тичині зробитися сучасним, не відчужившись від свого генія?
Улюблений сайт літературної критики
