Субота. Сука. Софія. Світ

Это, то, там, быть, Я, Мы, Бог
Даниил Хармс, «Не теперь»

Твердження про візуальність творчості Іздрика вже давно стало трюїзмом. Оформлення книг і візуально-концептуальне наповнення журналу «Четвер», що його автор здійснював самотужки, витворювали яскравий фон для відчитування текстів. При цьому і в самих текстах описовість, візуалізація, жест були не менш важливими.

Цьогорічний альбом Іздрика – продовження комбінування зацікавлень письменника/художника/візіонера. Ще раніше у своєму Інтернет-щоденнику Іздрик супроводжував тексти «візіями» (колажами-малюнками). Однак тільки в альбомі «UNDERWORD» перед читачем постає концептуальна монументальність пов’язування текстів із колажами-фотографіями-малюнками. Альбом розбитий на розділи, що мали б скерувати загальний маршрут тенетами смислів. Дехто з читачів та критиків наполегливо продовжує називати альбом на свій лад «UNDERWORLD», вбачаючи в назві книги «Підземний світ» і всяке таке. Хоча, здається, письменникові йдеться про зовсім інше.

«UNDERWORD» складається з чотирьох розділів: «дитинство, школа», «родина, друзі», «drumтиатр inside», «адреси, паролі». Кожен із розділів зберігає свою концептуальну виразність. Але стрижневою залишається наскрізна тема – Іздрик здійснює експеримент із вивільнення свідомості для вивільнення слова. Тобто, відкидаючи подеколи смислові рамки, автор зосереджується на музиці, прихованій у словах. Музика й звукові перегуки між словами витворюють асоціативний ряд, що лавиною накриває частину текстів.

Для звільнення слова Іздрик здійснює повернення до початків слова, до «інфінітиву», до точки відліку, з якої починається життя слова, його функціонування («Обирати світло – природно. Обирати світло – логічно. Притаманно всім»).

З цією ж метою – оголення обмеженості слова – Іздрик використовує у текстах два схожі прийоми:  «промисел» і «число пі». У першому випадку в текст включається потік Інтернет-оголошень і новин, що відтворює засміченість і всеохопність інфо-сфери, в яку занурений сучасний користувач. У другому – слова зненацька змінюються нескінченними рядами цифр, із яких складається число Пі, що увиразнює обмеженість словесних конструкцій як таких. Розмисли про нефункціональність мови – це продовження висловлених у «Таке» думок. У програмовій «апології чекання», що відкриває альбом, розставляються основні акценти, серед яких – «ми зовсім не певні того, що поза нашими інтерпретаціями цей універсум узагалі існує. Інтерпретації – суть словесні конструкції». І зринають одна за одною думки, діалог із якими триватиме далі: «Тому й кажемо, що світ постав зі Слова. … Проте чим є наші слова? Абсолютна більшість їх є лише назвами інших слів». Частина текстів сприймається як спроба змінити такий стан речей. При цьому Іздрик називає власну зброю-метод: на противагу констатації фактів і борсанню у застиглій мові, він обирає формулювання правильних запитань.

Якщо дошукуватися сенсу назви альбому, то наразі йдеться не про згадуваний «Підземний світ», а радше про «Прихований смисл», те, що заховано «під сподом слова». У підсвідомості того, хто вимовляє слово. У затемненій внутрішній формі та аморфній штучності словесних конструкцій. Письменник вивільняє приховані відтінки значень зі звичних порядків поєднання слів між собою.

Другим провідним мотивом збірки стає ідея побудови вертикалі, віднайдення сенсів повсякдення. Рефлексії про духовне начало невідривні від бажання надати світові логічних і послідовних форм засобами слова. Не йдеться навіть про конкретні приклади  згадок про «очевидний доказ відсутності в нашому космосі вертикалей», чи «у чорний піксель перетвориться цей вірш// якщо ретельно поскладати літери// одна на одну: вавилонська вежа – споруда абеткова», чи «Принаймні ще й досі осі// обертання не знайдено нашому небу. … І життя наше вічне нікчемно мале// і безглузде в відсутності справжнього Бога». Цим же ідеям слугує «глосарій 2», що мав би пояснити основні концептуальні поняття, якими повниться альбом (прикметно, що вміщений він майже наприкінці книги – як своєрідне підсумкове пояснення уже пройденого шляху).

Теза про лаштування вертикалі яскраво увиразнюється у двох малюнках, які взагалі заслуговують слави хрестоматійних. Перший передує навіть самій книзі, знаково розташований поруч із іронічною анотацією і вихідними даними. Малюнок олівця, по вертикалі тіла якого спускаються літери, що складаються в слова «ніч не прийде допоки ти не погасиш у собі», а останнє слово тексту, вимальоване олівцем, власне – «слово».

Другий малюнок не менш вишукано будує вертикаль запаленої цигарки, відокремлюючи невловимий дим від цілком фізичного, банального попелу, що спадає, як і «піпл». Себто тільки людське, тілесне, смертне, суєтне падає під «deeper underground» глибоких надр землі. Іздрик візуалізує у колажах речі, які не піддаються словесному описанню. Бо як, приміром, зазначається у «глосарії»: «Бог – універсальна сутність з не абетковим (не відтворюваним) ім’ям», тобто тим, що не піддається описанню, описанню словами». Однак можливим зостається варіант зображальності, а не описовості.

У більшості випадків колажі засновані на фотосесіях письменника й виконують функцію своєрідних віддзеркалень і візуального супроводу. Хоч інколи набувають і важливішого значення. Так, текст «лиця аліції» моделює історію про задзеркальну Алісу («Еля, Еліс, Аліція») з усіма супутніми дзеркалами, мовними іграми, заплутуванням сенсу. Та є ще один аспект, який супроводжує Алісу Іздрика, – її двійник Лоліта, що проявляється лише за римування з колажем (на фоні американського прапора дівчатко і підпис «LOLITA»), а також поодинокою згадкою про «двічі Гумберта». У такий спосіб історія повністю розкривається лише крізь оптику візуального. До слова, у подібному ключі розглядав цих двох вічно юних героїнь і російський художник українського походження Олег Кулик у серії «Лоліта проти Аліси» (1999 р.), показуючи взаємне переплетіння підсвідомого і сексуального, задзеркально-крихкого і повсякденно-бажаного. Подібна паралель тільки увиразнює давно відому тезу про заглибленість текстів Іздрика в ширший контекст сучасної масової культури.

Окремо варто зауважити зменшення загравань з експлікованими інтертекстами, на чому великою мірою була заснована попередня книга «ТАКЕ». Подекуди, звісно, зустрічаються посилання на творчість В. Пєлєвіна, на зразок згадок про «this game has no name» (один із провідних мотивів роману «Generation П») та Анку-кулеметницю, героїню «Чапаєва і Пустоти», якій присвячено окремий російськомовний текст («annahelena»). Інше традиційне джерело інтертекстів – Ю. Андрухович – також присутнє, однак у даному разі радше як учасник розмови, в діалозі з яким Іздрик вибудовує власні тексти-думки (див., зокрема, «store stone» та «fine»). Проте ці інтертекстуальні посилання не стають ключовими у словесному потоці Іздрика, а є лише принагідними заувагами, другорядними персонажами в оповіді, яку вилаштовує автор альбому.

Основним же залишається поєднання візуального і вербального – задля максимального оприявнення мовленого і «артикуляції» невимовного. При цьому Іздрик усе ж віднаходить влучні слова та образи, щоб доступно і легко говорити про речі, що їх зазвичай можна тільки спробувати відтворити графічно. Йдеться про метафорику чи не найсильніших текстів «overprotected», «до проблем вологості» та «кава і молоко».

Іздрик експериментує з розламом мови, залишаючи лишень вигуки, якими живиться людина («ну… може пох але га? дзень хіть oops буда») при конструюванні світу. Таке спрощення мови, оголення штучності будь-яких мовних нашарувань і вивертів неуникно викликає в пам’яті експерименти Хармса, який, приміром, у вірші «Не теперь» показує обмеженість самої мови та нашої експлуатації її («Это есть то.// То есть это.// Тут есть это и то.// Тут ушло в это, это ушло в то, а то ушло в тут»). Але наприкінці вірша Хармс залишає найважливіше: слова, які вражають своєю самодостатністю, – «Это, то, там, быть, Я, Мы, Бог».

Іздрик будує свій вишуканий логоцентричний світ, але чомусь у пам’яті застрягають чотири слова, чотири кити, яких письменник ставить поруч: «Субота. Сука. Софія. Світ». І вже наприкінці побудови свого світу, в останньому чотиривірші, Іздрик усе ж обирає мовчання, яке може бути красномовнішим і важливішим за все інше: «без слів моя люба без слів».