— Олександре Вікторовичу, свого часу Ви обрали для себе іспаністику як форму наукової реалізації — чому? Хто для Вас завжди був авторитетом у цій сфері? Загалом у літературознавстві?
— Іспаністику я обрав якось безвідповідально. Це було 1981 року, перед тим я хотів бути археологом або істориком, але, водночас, марксистська псевдонауковість не давала іншого виходу, як брехати. Перспектива читати твори Леоніда Брежнєва та інших «видатних письменників» лякала мене, і я, за порадою батька, вирішив вивчити якусь мову, що могла б мені забезпечити «екологічну» нішу. Чомусь я подумав, що іспанська саме така мова, і пішов до Київського державного педагогічного інституту іноземних мов (тепер Київський національний лінгвістичний університет). Навчався добре, але більше механічно, хоча паралельно постійно студіював філософію і різноманітну літературу, яка майже нічого не мала спільного з моїм фахом. Інтерес до іспанської літератури з’явився дещо пізніше. На третьому курсі моя улюблена викладачка практики мовлення Тетяна Олександрівна Редковська дала нам завдання вибрати собі книжку для індивідуального читання. Я знайшов «Життя – це сон» Кальдерона. Тоді ж до мене потрапив радіо-запис постановки цієї п’єси, і я вивчив її напам’ять. Я задумав написати про Кальдерона геніальну роботу, але вже під час укладання бібліографії відчув, що зазнаю поразки, адже зрозуміло було, що цей письменник мені не по зубах. Проте позитивний результат усе ж таки був – із предметом своєї любові я визначився остаточно: іспанська література. Але до того, щоб займатися нею професійно, ще треба було дійти. Опісля я захопився Унамуно і написав про нього свій диплом і кандидатську дисертацію. Найскладніше було впродовж 1990-х, коли я взагалі випав з іспаністики і в цілковитому відчаї думав кинути цю галузь знань. Але 2000 року познайомився з Сергієм Борщевським, який тоді працював у МЗС, і той запропонувати зробити щось, щоб відзначити чотириста років від дня народження Кальдерона. Я пригадав своє перше літературне захоплення і подумав, що це знак — треба повертатися в іспаністику. Як наслідок з’явився іспанський випуск «Вікна в світ». Остаточно ж переконала мене «не робити дурниць» Тамара Наумівна Денисова. Вона мені сказала тоді: «Іди туди, звідки ти вийшов! У тебе в руках чудова справа!» І далі все почало складатися: 2003-2004 рр. я потрапив до США в Університет штату Вісконсін-Медісон, де зміг повністю оновити знання з історії іспанської літератури, а також теорії літератури. Це був момент мого другого народження як іспаніста. Одразу після повернення до України розпочався мій «іспанський» період: тепер я щороку буваю в цій країні, а 2005 р. був стипендіатом іспанського уряду і здійснював своє дослідження в Університеті Країни Басків-Віторія-Гастейс. Щойно я повернувся із США, де чотири місяці викладав іспанську літературу в університеті Монтклер (штат Нью-Джерсі). Ось така моя сага.
Серед видатних науковців, які в різні періоди справили на мене вплив, я можу згадати Маргариту Михайлівну Вороніну, найкращого фахівця в Україні з іспанського мовознавства і, зокрема, лексикології, пітерського іспаніста Вадима Павловича Григор’єва, керівника моєї першої дисертації. Останнім часом я потрапив в орбіту Всеволода Багно. Важливими у моєму науковому становленні були зустрічі з американськими іспаністами, зокрема Дональдом Шо, Алдою Бланко, Ліндою Лівін. Якщо говорити про впливи на рівні теорії, то в радянські часи для мене ключовими постатями були М.Бахтін, Ю.Лотман і вся тартуська школа, за пострадянського періоду я багато займався постструктуралістською і постмодерністською герменевтикою, серед теперішніх впливів я би відзначив ідеї Тамари Іванівни Гундорової, Тамари Наумівни Денисової, Наталії Олександрівни Висоцької та багатьох інших.
— Хто були Ваші наставники і Вчителі в Університеті? Ваш науковий шлях — це шлях продовження традиції чи зіткнення з традицією задля витворення нових методів, нової методології?
— Якби не мої вчителі, нічого з мене б не вийшло. Два імені посідають окреме місце в моїй інтелектуальній біографії. Насамперед це Маргарита Михайлівна Вороніна. Коли я був студентом, вона завідувала кафедрою іспанської філології і, очевидно, щось у мені побачила. Саме вона мене підтримувала і порадила вступити в аспірантуру, але не з літературознавства, а з романських мов, і це надало моїй науковій підготовці нового виміру. Друге ім’я — Олександр Володимирович Коновалов, який, на жаль, передчасно пішов з життя. Він так цікаво викладав і взагалі був такий розумний красивий бородань, до того ж толерантний до моїх дошкульних запитань, що останні два роки в інституті я не давав йому спокою. Ми спілкувалися майже щодня. Коли я закінчив інститут і мав їхати до Миколаєва, він сказав на партзборах, що готовий усиновити мене, щоб надати мені можливість залишитися в Києві. Він, за підтримки Маргарити Михайлівни Вороніної, буквально випросив мені місце в аспірантурі (на той момент я вже працював учителем англійської мови в Миколаєві).
Відповідь на другу частину Вашого запитання я би сформулював так. Звичайно, мене захоплюють нові ідеї та експериментування, але мені завжди хотілось зберегти і синтезувати найкраще з тих наукових шкіл, із якими я мав справу на своєму шляху. Для мене іспаністика – проект відкритий, але не тільки на Захід (під Заходом я розумію Іспанію-Європу-Латинську Америку-США), а й на схід (Росія). Це глобальний дискурс, один із найпотужніших у теоретичному плані.
— Наскільки близька іспанська література до української? Чи можна говорити про «донкіхотівські сліди» в нашій культурі?
— Відповідь банальна й очевидна: звичайно близька, тільки треба цю близькість уміти побачити. Іспанія – багатокультурна країна з розшарованою ідентичністю. Це також прикордонна культура, що перебуває на крайньому полюсі європейської цивілізації. Ситуація в Україні подібна, тому можна побачити чимало спільного в літературах обох країн. Цю схожість відчували українські письменники так званого «Розстріляного Відродження», у яких можна знайти чимало іспанських слідів. Можна також вести мову про справжній культ Лорки в українській культурі, в якому представники національної поетичної традиції відчувають «свого». З найсвіжіших прикладів прояву іспанськості в українській літературі можу навести роман Ніли Зборовської «Українська реконкіста».
«Донкіхотська тема» також присутня. Ось уже кілька років я намагаюсь її розробляти. На мій погляд, специфіка побутування цього образу в Україні полягає в тому, що він сприймається як чистий міф, що став символом української національної ідеї. Це доходить до смішних, кічових форм. Кілька років тому з’явилася казочка, де Вітряк – це Україна, а Дон Кіхот – це Ющенко, Санчо Панса – зрадник Мороз. Власником Вітряка є олігарх зі Сходу. Янукович хоче побити Дон Кіхота-Ющенка, щоб заволодіти Вітряком-Україною. Легко здогадатися, хто тут Дульсинея. Звичайно, Юлія Володимирівна, тільки вона не невинна, а дуже підступна. Не хочу обговорювати літературний рівень казочки. Цитую її як симптом української національної донкіхотоманії. Дон Кіхот для нас – це дзеркало, в якому ми розглядаємо себе.
— Останнім часом Ви зарекомендували себе і як компаративіст. Якими є Ваші «межі» компаративістики? В чому актуальність цих студій? Наскільки українська компаративістика інтегрує досвід, скажімо, американської?
— Я не вважаю себе компаративістом. Для мене компаративістика – насамперед спосіб знайти якусь ділянку, де я можу помістити свої іспаністські ідеї, тому що в суто історико-літературному вигляді вони в Україні нікому не потрібні. За моїми даними, у нас майже в жодному університеті не викладається історія іспанської літератури. Нині є троє людей (разом зі мною), хто має ступінь кандидата або доктора наук і займається іспанською чи латиноамериканською літературами. Є ще кілька аспірантів. Це не ринок для ідей, тому доводиться займатися компаративістикою, бо хочеться, щоб мої тексти читали.
Щодо того, наскільки українська компаративістика інтегрує досвід американської, то ситуація залежить від простого чинника – від володіння англійською мовою. За моїми спостереженнями, ті науковці, які їздять на Захід і працюють там, мають узагалі іншу теорію літератури і тому легко (іноді аж занадто) переймають американські (і не тільки) компаративістські ідеї. Ті, хто не читають англійською (хоча це нонсенс: компаративіст, який не знає мов, але є у нас і такі), опановують теорію в перекладах, але тут вони обмежені і кількістю, і якістю перекладів. Часто спрацьовує функція самозахисту, і тому український теоретичний дискурс (і компаративістський зокрема) іноді набуває ксенофобських рис.
— Досить багато часу Ви проводите в наукових мандрах у Сполучених Штатах? Чому саме в цій країні? Чи відчуваєте Ви висхідний рух іспанізації в цій культурі?
— США нині – це Мекка іспаністів, це простір, у якому співіснують найпотужніші теоретичні дискурси. Почнемо з того, що американська іспаністика принципово двомовна. Там пишуть і розмовляють двома найвпливовішими мовами світу – англійською й іспанською. Крім того, це принципово трансатлантичне явище, що складається з трьох елементів – культур Іспанії, Латинської Америки і так званої третьої іспанідад (іспаномовного населення США). Нині в США налічується майже 50 мільйонів іспаномовних, але краще вести мову не тільки про іспанізацію, а й про латиноамериканізацію США. Кожен із цих елементів внутрішньо неоднорідний. Там ведуться тривалі війни за ідентичності, що надає рухові літературній теорії. Ще один чинник привабливості США – фантастична дослідницька і викладацька інфраструктура американських університетів. Проте було б помилкою вважати, що можна обмежитися тільки США. Треба також їздити до Іспанії, аби відчути те, що американці називають «sense of the country». Необхідно робити корекцію широких і сміливих теоретичних узагальнень, зроблених у США, на конкретному іспанському матеріалі. Треба вивчати погляди всіх учасників полілогу.
— Чи не маєте бажання написати новий підручник із зарубіжної літератури для середньої школи, як це вже колись було?
— Не маю жодного бажання. Хотілось би думати, що ця сторінка мого життя закрита. Мій підручник ХІХ ст. своє відпрацював. Його оновлена версія на «чесному конкурсі» була визнана чи не найгіршою. Очевидно, життя дає мені знати, що не варто намагатися вступати двічі в одну і ту саму річку, тим паче, що вода надто брудна, якщо не отруєна.
— Як би Ви визначили ідентичність сучасного іспанця? Як в Іспанії співіснують європейська, іспанська, локальна (місцева, скажімо, каталонська) ідентичності?
— Надто складне запитання для короткої відповіді, але спробую. Для мене сучасна Іспанія – це конфліктна ідентичність, в якій кожна частина країни вимагає присутності свого голосу. Метод розв’язання конфліктів – перемовини, часто-густо відкритий торг. В іспанській мові є такий вислів «cada loco con su tema» («кожен божевільний зі своєї маячнею»). Цю фразу можна застосувати до різноманітних конкуруючих проектів іспанської історії, літератури, культури, що розбудовуються в кожній з іспанських автономій. Але що найдивовижніше – це факт існування соціальної домовленості, коли багатоголосся співпрацює (нерідко стикаючись із колосальними проблемами) у напрямі продукування всеіспанської єдності. Цей аспект сучасного іспанського життя я вважаю надзвичайно повчальним для України.
— Для Вас перебування за кордоном — не лише наукове стажування чи робота з архівами, а й літературні мандрівки. Чи пройшли Ви в житті шляхом Дон Кіхота? Яка мандрівка була найоригінальніша, яка запам’яталася найсильніше? Чи траплялися якісь дивовижні пригоди в стилі Дон Кіхота?
— Повністю «шлях Дон Кіхота» (це спеціальний туристичний маршрут) я не пройшов, був тільки на деяких його ділянках, зокрема, на острові Баратарія (див. публікації на ЛітАкценті). З усіх місць, пов’язаних із Дон Кіхотом, найбільше запам’яталась екскурсія до Алькала-де-Енарес, де народився Сервантес. Там є не тільки будинок-музей батька письменника, а й один з найстаріших іспанських університетів, заснованих кардиналом Сіснерсом. Таке враження, що майже всі іспанські класики Золотої Доби його закінчили. Там також вручають найпрестижнішу іспанську літературну премію імені Сервантеса. Як не дивно, суто «донкіхотських пригод» у мене не було. Мандрівний рицар подорожує без цілі (як кажуть іспанці, «sin rumbo»), їде туди, куди везе його кінь (авто, літак). Я так не вмію, тому обмежуюсь тільки духовним донкіхотством.
— Як би Ви визначили найхарактерніші відмінності української та іспанської літератур бодай у ХХ столітті? Кого б Ви назвали українським Ортегою?
— Українській літературі бракує вміння конструювати власний духовний простір. Візьмемо хоча б інфраструктуру. Багато говориться про літературні премії як недосконалий засіб стимулювання письменників до написання якісної літератури, але в Іспанії так говорять від переситу. Премії все ж таки відіграють значну роль. Можливо, я помиляюсь, але у нас письменники не мають таких можливостей стати помітними, як в Іспанії. Нині деякі впливові критики в Іспанії ведуть мову про надзвичайно сприйнятливу ситуацію для розвитку літератури. Майже нова Золота Доба. Ще один момент – культура формування читача. Нещодавно я був у Мадриді. Там у вагонах метро розвішані смішні текстики з різними історіями, і кожен із них завершується закликом: «Читай книжки!» І взагалі реклам немає. А що у нас в метро на стінах розвішано? Приїхав одного разу до Більбао, а там на вулиці великі літери, які складаються в слово «поезія». За ці прикраси платять, очевидно, видавці, публіка їм за це відповідає тим, що купує книжки. Або підготовка книг до друку. У відборі книг повинні брати участь професіонали, експерти. Я не знаю, можливо, знову помиляюся, і кожне серйозне видавництво в Україні спілкується з професіоналами, літературними критиками і літературознавцями, дає їм книги на рецензії, сплачує їм за це, але зі свого досвіду можу сказати, що стосунки між авторами, видавництвами і літературними експертами виглядають нецивілізовано. Ось і виходить партизанщина. Згадана тут постать Ортеги показова. Ми знаємо його як філософа або письменника, але він ще був успішний видавець, який розумів, що без ефективного і висококультурного книжкового ринку немає іспанської нації. Він брав активну участь у його створенні. Це було одним із його першочергових завдань Тому Україні ще довго чекати на появу власного Ортеги.
— Чому «національний дискурс» доволі поширений у іспанській культурі та літературі? Чи підставово залучати іспанські теорії до українського дискурсу?
— Національний дискурс поширений через гостроту і проблемність так званого «національного питання». Моє останнє перебування в США переконало мене, що Україні важливіше займатися латиноамериканською літературною теорією, ніж іспанською. Гасло «Геть від Москви!» Миколи Хвильового у мене перетворилося на «Беремо курс на Латинську Америку!». В Іспанії інша проблема, ніж в Україні і Латинській Америці: це колишня імперія, що переосмислює себе в новій якості. Україна – колоніальна і постколоніальна країна. Її навряд чи можна порівнювати з тими частинами Іспанії, зокрема, з Країною Басків і Каталонією, які можуть переосмислювати себе в термінах постколоніальної критики. Ми занадто немодернізовані для цього. Наша ситуація ближча до Мексики або інших латиноамериканських країн. Цікаво, що в романі Ніли Зборовської, про який я вже згадував, реконкіста хоч і названа іспанською, за духом вона є мексиканською. Латиноамериканські культури стрімко розвиваються і там є чимало блискучих постколоніальних теоретиків — саме у них нам треба вчитися.
— Що стоїть за поняттям «гібридна ідентичність» нині? Наскільки процеси культурної гібридизації помітні в іспанській культурі?
— Для мене за поняттям «гібридна ідентичність» стоїть такий асоціативний ряд: «культурна війна», «культурна індустрія», діалог Я й Іншого, етика включення, принцип толерантності, що переростає в гостинність. Це рух від ворожнечі до любові. Нині іспанська ідентичність (як будь-яка інша) є гібридною. Що Ви хоче від країни, де 20 відсотків – іммігранти, чимало з яких – наші? Іспанія вчиться з цим жити, і це дається їй нелегко.
— Якось Ви сказали, що після захисту докторської дисертації чи, може, пізніше, плануєте перейти зовсім у інший простір — дитячу літературу. Чим це мотивовано? Чому фаховому іспаністу і зарубіжнику хочеться зробити такий стрибок?
— Я це і роблю, тільки більше працюю з кіно й анімацією. Це мотивовано багатьма причинами. По-перше, загальною логікою розвитку світової іспаністики, що вже давно вийшла за межі «високого канону». По-друге, хотілося трохи відпочити від серйозних питань, якими я перед цим займався: національна ідентичність, ідеологія і література і таке інше. Мене вабить стихія чистої гри, але, очевидно, це чергова ілюзія, адже у «дитячому чтиві» надто багато «важкої води». Як говорять іспанці, ніколи не кажи: «з цієї води не будеш пити». Що буде далі з моїми дослідженнями, не знаю. Поки погуляю без цілі й мети, подонкіхотствую. А далі побачимо.
Розпитував Дмитро Дроздовський
Довідка «ЛітАкценту»
Олександр Пронкевич — іспаніст, доктор філологічних наук, професор Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили. Автор підручника «Зарубіжна література ХІХ ст. для 10 класу», що на Львівському книжковому форумі 2004 року було визнано переможцем у номінації «Найращий підручник». У 2003-2004 навчальному році за Програмою академічних обмінів імені сенатора Фулбрайта студіював іспанську літературу в Університеті штату Вісконсін-Медісон. 2005 року здійснював індивідуальний дослідницький проект в Університеті Країни Басків (Віторія-Гастейс) за стипендією іспанської агенції з міжнародного співробітництва. Член Міжнародної асоціації іспаністів. Нагороджений Медаллю Петра Могили Національного університету «Києво-Могилянська академія» за внесок у розбудову української освіти. Автор дослідження «Нація-нарація в іспанській літературі доби модернізму».
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.
