Її потойбічний погляд нагадував погляд весталки з гравюри Фредеріко Лейтона, що ковзав поверх голів кудись далі, зникаючи за межею досяжності того, з ким вона розмовляла. А сама Ніла Зборовська була схожа на жрицю храму, в якому підтримувала священний вогонь, протирала мармур від пилу і виконувала потаємні обряди. Але при ближчому знайомстві вона виявилася надзвичайно емоційною і дуже обережною у поводженні з чоловіками. Мені навіть здавалося, що чоловіки її цікавили виключно як об’єкти психоаналітичних спостережень.
У Київському Національному Лінгвістичному університеті вона із таким захватом читала лекції із психоаналізу, прив’язавши його до української літератури, що студенти ходили за нею юрбами. А студентки дарували їй квіти, і завідувачка кафедрою теорії та історії світової літератури їй люто заздрила, і з відчаю бігала до ректора, інтимно воркуючи йому на вушко, що Зборовська читає на лекціях «чортзнащо».
«І ці квіти, які їй дарують студентки… Не хлопці, а дівчата. Хіба ви не бачите в цьому чогось нездорового? Чогось такого?.. Самі розумієте чого», – допитувалася вона.
Ректор дувся і мовчки кивав головою.
Але час минав, Ніла видавала нові книжки, а завідувачка пила валер’янку і продовжувала бігати до ректора, аж доки той не грюкнув кулаком по столу, сказавши, щоб Ніла забиралася геть, не дражнила кафедру і не забивала голови студентів «чортзначим». І Зборовська написала заяву й пішла, хоча, за відгуками студентів, була найулюбленішою викладачкою університету.
Іноді жіноча цікавість у ній перепліталася із дитячою безпосередністю. Вона могла випитати у своїх подружок про їхні інтимні стосунки з письменниками, а потім розповідати про це на своїх лекціях, називаючи конкретні прізвища чоловіків та імена своїх подружок. Якимось чином вона вплітала це в свої психоаналітичні студії з сучасної літератури. Хоча в цьому не було злого умислу, бо такою уже вродилася Ніла Зборовська, що навіть не вміла нічого приховувати про своє особисте життя.
Коли Ніла пішла з Лінгвістичного університету, студенти продовжували ходити за нею по п’ятах і бували на всіх вечорах за її участі. Одного разу в київській кав’ярні «Купідон» Ніла Зборовська з Назипом Хамітовим влаштували презентацію моєї книжки «Сон із дзьоба стрижа» у формі сеансу психоаналізу, на якому я був пацієнтом двох психоаналітиків. На презентацію прийшли студенти Ніли, які зачаровано стежили за своєю колишньою викладачкою. Хамітов тоді наївся морозива, і в нього пропав голос, тож Нілі довелося викручуватися за двох. Але вона була такою емоційною і так вміло використала ангіну Хамітова, що завдяки цьому вечір минув легко, і ніхто не зауважив, що один із ведучих більше мовчав і відбувався жестами чи однозначними запитаннями.
Ніла була активним критиком й автором багатьох книжок. Хоча вершиною її літературознавчих студій стала, безперечно, монографія «Код української літератури». Ця монографія важка в читанні, як романи Євгена Пашковського, з яким вона підтримувала приязні стосунки до кінця свого життя. І коли Пашковський телефонував Нілі й розповідав про свою самотність та особисті проблеми, вона саме проходила сеанси хіміотерапії й терпляче його вислуховувала та втішала.
Лейтмотивом «Коду української літератури» є думка, що за колоніальних умов кращі твори української літератури були носіями державницької ідеї. У цьому сенсі вона розглядала два варіанти літератури: аристократичний і маргінальний. До аристократичного відносила літературу, позначену благородством, мужністю, служінням високим ідеалам. Тобто наділяла літературу лицарськими чеснотами. В уявленні Зборовської аристократичний проект літератури пробуджує в людині найкращі людські риси, натомість маргінальний — знецінює їх. ХХ століття вона вважала епохою спустошення аристократичного проекту української літератури, бо кодекс лицарської честі було відсунуто на периферію, а натомість канонізувовано літературу, що обслуговувала модернізовані імперські цінності. Соцреалізм не дозволив говорити відверто про бездержавний статус України, а карнавальна естетика вісімдесятників була невротичною колоніальною реакцією, що відволікала від серйозного аналізу життя, збиваючи все на сміхову риторику.
Хіба не кодексом честі і своєю поведінкою приваблює нас благородний літературний герой, якого в усьому хочеться наслідувати? Порівнявши сценарії поведінки кращих літературних героїв американської літератури з героями слов’янських літератур, неважко помітити їх принципову відмінність. Раціональна й активна поведінка героїв Джека Лондона чи Ернеста Хемінгуея та ірраціональна й пасивна поведінка персонажів Федора Достоєвського, Ярослава Гашека, Вітольда Гомбровича, Григора Тютюнника демонструють дві різні моделі світів із різними ідеалами й типами активних людей. Американська культура сформувала культ переможця, а слов’янські літератури – культ невдахи з його безконечними приниженнями і стражданнями. Якщо зважити на особливості розвитку слов’янських народів, то в ситуації з українською літературою до традиційних слов’янських комплексів додаються ще й комплекси колоніальні.
У класичному психоаналізі вважається, що психосексуальний розвиток людини формує її як особистість. Відштовхуючись від цього, Ніла Зборовська зробила спробу поглянути на історію розвитку української літератури з позицій психосексуального розвитку особистості. До неї подібні експерименти вже робили в інших літературах. Зокрема, американець Гарольд Блум розглядав еволюцію в літературі як послідовність едіпових комплексів, російський дослідник Юхим Еткінд аналізував розвиток літератури як внутрішнє життя людини, а в українській літературі Соломія Павличко розглядала еротичні стосунки як основу, з якої формується творча особистість.
Згодом Ніла Зборовська зробила спробу відстежити еволюцію національного характеру в літературі, відкриваючи механізми глибинної причинності в різні епохи, як це робив індійський психолог Мішра Рамамурті, який вважав, що, досліджуючи минуле, можна очистити своє свідоме й несвідоме мислення від комплексів, що заважають розвиватися.
Якщо Соломія Павличко була інтелектом сучасного українського літературознавства, то Ніла Зборовська – його душею. У Ніли були доволі суперечливі розбіжності в поглядах зі своєю колишньою подругою Соломією Павличко, яка мала доброго вчителя в особі Григорія Грабовича. Під його безпосереднім впливом із позицій феміністичної критики Соломія Павличко свій пафос повернула проти автора-чоловіка в українській літературі, вважаючи його носієм колоніальних комплексів. Вона розуміла, що виправити уражений колоніальною психологією чоловічий характер можна або шляхом культивування високих ідеалів та характеру сильного літературного героя, чесноти якого ґрунтуються на честі, мужності, жертовності, або висміяти заземленість й ущербність національних рис характеру українського автора-чоловіка. І вона вибрала останнє. Своєю «жертвою» Соломія зробила одного з найкращих українських прозаїків у блискучому есе «Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського», в якому іронізує з гурманства та любовної невпевненості в собі автора «Тіней забутих предків».
Якщо Соломія Павличко вражала дисципліною мислення, то монографія Ніли Зборовської нагадувала захват неофіта, який із головою пірнув у глибини психоаналізу, наковтався брудної води і тільки дивом не опинився на мулистому дні як пожива для раків. Читаючи «Код української літератури», я з жахом думав, що якби таке написав я, то з тріском провалив би захист під радісне шаркання під столом ногами та клацання вставними щелепами вченої ради. Я сидів, сховавшись за букетом троянд на захисті її дисертації, і слухав, як Зборовська голосно брязкотіла своїм науковим інструментарієм: «батьківський пеніс», «орально-садистські» і «анально-садистські імпульси», «дефекація», «кастрація», «жінка з фалосом», «екскременти», від якого, мені здалося, на портреті над трибуною, з-за якої виступала вона, густо почервоніла лисина Тараса Григоровича, а вчена рада витріщилася на Нілу, перестала дрімати і обговорювати останні плітки. І тоді на захисті з’явився Грабович із якимсь на вигляд дуже розумним хлопчиком. Його появу можна було потрактувати як проникнення десанту в глибокий ворожий тил, а точніше, безпосередньо у ворожий генштаб. Я подумав, що досить Грабовичу кивнути головою або почухать за вухом, як хлопчик миттєво зрозуміє цей жест і тут же настрочить до «Критики» розгромну статтю про захист Ніли Зборовської. Але Грабович розгублено постояв, почув кілька Нілиних компліментів на свою адресу і вийшов геть, а за ним підбіжки зник і хлопчик. І з їхнього відходу я зрозумів, що розгромної статті не буде, а свої в Інституті літератури «не завалять».
Захист докторської дисертації був останнім тріумфом Ніли Зборовської, тріумфом, до якого вона йшла довгі роки, змінюючи теми і плутаючись у дефініціях. Після захисту вона взялася за дванадцятий том історії української літератури, який охоплює літературу дев’яностих років двадцятого століття та початок двадцять першого, і запросили до його підготовки мене.
«Ти ж знаєш, що я хочу показати все найкраще в сучасній українській літературі», – сказала вона і подивилась кудись повз мене.
І в цьому погляді я відчув якусь відстороненість, ніби вона була десь дуже далеко, куди не досягав мій земний погляд. Мені здалося, що я бачу її востаннє.
Я пригадав, що таке вже було з Соломією Павличко. Колись вона захоплено ділилася зі мною своїми враженнями від мого сатиричного опусу «Дзеньки-бреньки».
«Коли я дочитала це до кінця, я верещала серед ночі і побудила усіх своїх», – сказала Соломія, запиваючи кавою ковток сигаретного диму.
Я дивився на її жваву жестикуляцію і не знав, що через деякий час, за кілька днів до її смерті, зустріну Соломію Павличко на Хрещатику. Вона буде йти, тримаючись ближче до стіни будинку, дивитись у небо і сама до себе посміхатись, а я зазирну в її очі й побачу, що її ніби вже немає, ніби її тіло доходжує свої останні години, а душа була вже десь дуже далеко.
Спостерігаючи за Нілою Зборовською, я теж відчув, що вона десь далеко, і запитав, коли ми знову зустрінемось, але вона не відповіла.
Підготувати цей том вона не встигла. Тільки залишила після себе ідеї, розставивши акценти, як і про що писати. А через деякий час до мене дійшли чутки, що в Ніли рак.
Після смерті Соломії Павличко Ніла Зборовська дійшла висновку, що фемінізм, як ліва ідеологія, що прийшла з країн із давніми раціонально-чоловічими традиціями, руйнівний для українського світу, побудованого на колоніальних ірраціонально-жіночих традиціях. Вона вважала, що навмисне підривання чоловічих ідеалів та психології чоловічої поведінки в літературі призведе до руйнування основ української літератури, тому культивування лицарського комплексу назвала більш конструктивним шляхом розвитку літератури.
Порвавши із фемінізмом, Ніла Зборовська до кінця своїх днів розвивала ідеї постколоніальної критики. І якщо нам більше відома критика західного колоніалізму, то Зборовська досліджувала українську літературу через призму російського колоніалізму, що для нашого літературознавства досі залишається доволі рідкісним явищем. За два десятиліття в українському літературознавстві, на відміну від, скажімо, польського, було дуже мало постколоніальних досліджень. А серед великої кількості дисертацій із літератури, які мені доводилося перечитати, багато таких, які аналізують соцреалістичні твори Олеся Гончара та інших українських авторів радянської епохи, навіть не зауважуючи, що це писалося на догоду тогочасній ідеології.
Едвард Саїд критикував західний світ за його хижацьке ставлення до Сходу. Гаятрі Чакраварті Співак свій пафос спрямувала проти приниження жінки в колоніальному світі та грубувато-зверхніх залицянь білих чоловіків до темношкірих жінок. А Ніла Зборовська всю свою пристрасть спрямовувала проти колоніальних комплексів та маргіналізації сучасної української літератури.
Магістральною проблемою сучасного українського літературного процесу, вважала Ніла Зборовська, була канонізація маргінальних постатей, таких, як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Олесь Ульяненко, що, попри їхню вписаність у медійно-культурний простір, збивають українську літературу на манівці світового літературного процесу.
Після такого одкровення Ніла Зборовська остаточно зіпсувала стосунки з літературним середовищем, замкнулась у собі і мріяла створити в глушині філологічний монастир, вільний від засобів масової інформації, літературних кланів, закостенілого літературознавства й заангажованої критики.
Її погляди багато в чому були співзвучними з ідеями Еви Томпсон, висловленими в дослідженні «Трубадури імперії». Якщо Ева Томсон бачила в російській класичній літературі нав’язування своєї національної ідентичності іншим народам, то Ніла Зборовська вбачала в українській літературі захисну функцію своєї національної ідентичності. До останніх днів вона була вірною жрицею храму української літератури, якій служила з усією пристрастю, на яку тільки була здатна. Література була її сокровенним і глибоко інтимним життям, тому коли Ніли не стало, на полі бою українського слова не стало Дон Кіхота, яким захоплювались і з якого насміхалися ті, хто сьогодні перебуває в зеніті літературної слави. Але хіба чогось вартий Санчо Панса без Дон Кіхота?
