До України незабаром завітає одна з найвідоміших сучасних німецьких письменниць – Юдіт Германн. 20-21 вересня у рамках спільного проекту сайту «ЛітАкцент» і Ґете-Інституту в Києві заплановано два заходи: круглий стіл «Нічого, крім Юдіт Германн» та літературний вечір у книгарні «Є». А поки що пропонуємо розмову з Юдіт Германн.
– Твоя найновіша книга «Аліса» розповідає про смерть. Але при цьому часто виникає майже затишне відчуття, адже герої ставляться до смерті спокійно, як просто до іншого стану організму – вони більше спостерігають за смертю, ніж страждають через неї. Принаймні, таке враження складається під час читання. Чому Ти обрала саме цю тему і яким було Твоє відчуття під час писання?
– Для мене це було трохи по-іншому – «Аліса» розповідає про життя. Про життя, у якому хтось помирає, життя після того, як хтось помирає. Коли помирає хтось, із ким ти жив, час втрачає рівновагу. Існує зупинений час для вмирущого й час, який продовжує свій біг для тих, хто залишається й живе далі. А поміж цими двома часовими площинами утворюється дивний простір, у якому навіть найпростіші речі отримують певну глибину й чіткі контури. Аліса роздивляється ці речі. Це речі, які залишаються, тобто насамперед враження й спогади самої Аліси, і це втішає її. У цій книзі багато страждань, але це страждання поміж рядками, страждання, які читач повинен собі уявляти. Я не шукала цю тему, не обирала її, просто протягом кількох останніх років мого життя ця тема стала для мене актуальною, з’явилася в моєму житті, це тема, яка є невіддільною частиною людського існування. Моїм основним відчуттям під час писання було відчуття свободи. І щастя.
– Останнім часом я читала чимало сучасної німецькомовної літератури, де також з’являється смерть як головна тема. Наприклад, тепер я перекладаю драму швейцарського автора Лукаса Барфусса «Алісина подорож до Швейцарії» про евтаназію. Це просто випадковий збіг чи справді існує такий тренд?
– У Німеччині люблять створювати тренди. Справді, існує тренд книжок про смерть, хоча це слово в такому контексті й звучить дивно. Ми живемо в непростий час, і ми старіємо. Смерть, помирання, старіння – суспільство намагається відсунути це від себе подалі. Смерть відбувається десь за його межами або ж на картинках новин по телебаченню. Це неправильно. І, можливо, книги намагаються з цим боротися, чинити протидію.
– Твої перші дві книги було перекладено багатьма мовами. А як із «Алісою»?
– Уже другу мою збірку оповідань «Нічого, крім привидів» не перекладали так само охоче, як «Літній дім, згодом». Перша книга потрапила на велику хвилю, на захоплення неймовірним часом після падіння берлінського муру, на зацікавлення Берліном, яке виникло тоді. Закордонних видавців більше цікавить можливість продажу й менше – сам текст. Серед інших існує, зокрема, переклад «Аліси» в Іраку, в Тегерані книга потрапила на чільні місця до списку бестселерів. Це дивно. Мій іракський перекладач стверджує, що так сталося через те, що в Іраку люди по-іншому ставляться до смерті, ніж у Німеччині. У Данії газети писали після виходу «Аліси» щось схоже. Але більшість перекладачів і читачів зайняли щодо цієї книги дуже обережну позицію. Цікаво було б дізнатися, як ставляться до смерті українці.
– Якими є Твої враження від зустрічей із читачами в різних країнах – кількість читачів якось залежить від регіону, чи не надто?
– Із книгою «Аліса» я їздила у тривалу промоційну подорож по Німеччині й Швейцарії, переклади і пов’язані з ними подорожі ще чекають на мене.
– Часто доводиться чути, що оповідання погано продаються. Ти також чула це від своїх видавців, чи Твої книги довели протилежне?
– Оповідання й справді погано продаються. Це часто говорять видавці, і з ними погоджуються чимало читачів – вони більше люблять читати романи. Можливо, причина в тому, що коротші історії здебільшого мають відкритий кінець, а це змушує читачів самостійно шукати подальший шлях до постатей, пізнавати їхній характер. У кінці кожного оповідання читач мимоволі почувається трохи обдуреним, хіба ні? Моя книга «Літній дім, згодом» продалася дуже добре й трохи спричинилася до короткого ренесансу — зацікавлення оповіданнями в Німеччині. Для мене це було величезне щастя.
– А Ти сама більше любиш читати оповідання чи романи?
– І одне, й друге. Я справді дуже люблю читати оповідання, але також люблю й романи. Можливо, все ж таки оповідання люблю трохи більше? Мабуть, це залежить від мого внутрішнього стану. У важкі життєві моменти може дуже втішити читання великого довгого роману, який вимагає багато часу.
– Читачі дочекаються великого роману від Юдіт Германн, чи Ти й далі писатимеш оповідання?
– Берлінська письменниця Катя Лянґе-Мюллер сказала колись гарну фразу про те, що не автор, а сам текст вирішує, наскільки довгим йому слід бути. У мене все саме так і відбувається. Коли я починаю писати якийсь текст, я не знаю, буде це оповідання чи щось більше. Якщо все розвивається як слід, то настає момент, коли історія бере мене за руку й вирушає у самостійну подорож. І сама йде до кінця, про який я на початку писання не здогадуюся. Досі це завжди були завершення оповідань. І, можливо, так воно й буде в майбутньому. Але певності в цьому я не маю.
– Твій дебют у німецькій літературі був дуже успішним, говорили навіть про «дівочий бум», який виник після появи Твоєї книги. Тепер у Тебе багато наслідувачок?
– Не думаю. Мені здається, що люди зовсім не обов’язково наслідують писання інших. Можливо, це просто писання під впливом? Слово «дівочий бум» належить до процесу створення тренду, для цього завжди потрібні якісь назви, окреслення. І в цьому слові прослизає здебільшого застаріла невпевненість у тому, як ставитися до жінок-письменниць.
– Якими були настрої у німецькій літературі й літературному житті в момент Твого дебюту і якими вони є тепер?
– П’ятнадцять років тому панував настрій, схожий на золоту лихоманку. Але потім усе різко припинилося, настало певне похмілля, від якого література тепер відходить, або, можливо, уже й відійшла. Але я сама намагаюся триматися подалі від усіх цих реченй. Я просто хочу писати. Я читаю. І більше нічого.
– Часто доводиться чути про феномен Берліна як міста. Чи могла би Ти трохи розповісти про це українським читачам?
– Берлін завжди був і залишається містом контрастів, привабливої потворності, це хаотичне велетенське місто, на вулицях якого, здається, навічно настала неділя. Будь-яке інше велике місто більше схоже на велике місто, а Берлін має в собі щось провінційне, але водночас затишне. До падіння берлінського муру західний Берлін мав у собі щось, ніби живцем узяте з наукової фантастики, а після падіння муру все місто світилося, скрізь були руїни, меланхолійні й чудові. За останні роки тріщини замазали, а крихітні особливості й відмінності зникають одна за одною. «Берлін – це тиґель», – часто кажуть іноземці, і вночі, на Варшавському мості, який веде зі східної частини міста до західної через Шпреє, можна побачити, що саме це означає – там збираються тисячі піднесених алкоголем і наркотиками людей із різних куточків світу. Це драматичне видовище. Але існує й інший Берлін – крихітні горбисті вулички Нойкьольна, чарівний Пфауенінзель, населений арабами квартал Веддінґ. І це чудово. Я народилася в Берліні, тож не маю належної дистанції, щоб побачити, яке це місто насправді.
– Як дебютують молоді німецькі автори?
– Мені страшенно пощастило – я отримала стипендію у Літературному колоквіумі Берліна, це була стипендія для роботи над текстом. Десять молодих авторів, жоден із яких ще не публікувався, отримали змогу працювати над своїми текстами разом із двома досвідченими опікунами. Для мене це стало найщасливішим моментом за весь час мого писання – цей період до виходу першої книги. Дуже вільний час, дуже безтурботний. Після цієї стипендії я відразу ж отримала пропозицію друкуватися у видавництві «Фішер» — це запропонувала мені моя опікунка, відома письменниця Моніка Марон. Це було просто нагромадження щасливих випадковостей. Бо загалом знайти видавця дуже непросто. Авторові доводиться ходити від видавництва до видавництва або шукати агентуру, яка готова повірити в текст і зайнятися пошуком видавця, щоб згодом отримати за це фінансову винагороду.
– Який наклад гарантує успіх книзі? І що ще, крім накладу?
– Звичайно, що вищий наклад, то довше може автор прожити з проданого і тим більше успіх книги вплине на успіх наступної. Але чи справді це так? Мені здається, у цих питаннях видавці орієнтуються краще за мене. Мені подобається чимало книг, які вийшли надзвичайно скромними накладами. Чим менший наклад, тим коштовніша книга. Це теж правда, хіба ні?
– Як ти ставишся до критики Твоїх текстів – Ти читаєш рецензії, вони Тебе нервують, чи це Тебе не цікавить?
– Я читаю рецензії, вони цікавлять мене, коли критика негативна, мене це зачіпає, а іноді дуже тішить. Було би розумніше з мого боку не читати рецензій. Мабуть, це було би краще. Можливо, існують письменники, які так і роблять. А я можу відмовитися від читання рецензії лише в тому випадку, якщо вона справді образлива й мене про це попереджають.
– Чи літературі справді потрібна критика? Чи, можливо, це лише спосіб звернути увагу на книгу й нічого більше?
– Літературі потрібні читачі. Критик – це також читач.
– Німецькі й зарубіжні критики радше прихильні до Твоїх текстів, чи Тобі довелося переживати прикрі моменти?
– Мені здається, що закордонні критики здебільшого справедливіші у своїх оцінках, ніж німецькі. Але я помічаю, що почуваю себе посеред цієї тематики не дуже комфортно. Датські критики побачили в німецьких рецензіях агресію, прочитали її між рядками. Можливо, це мало щось спільне зі мною, або ж із темою – з німецьким комплексом провини. Я була вдячна за те, що вони сприймають щось чуже, цікавляться цим.
– Як Ти обираєш книги для читання?
– Цього року я записала собі, що прочитала. Одна книга випливає з іншої. Це доволі дивний ланцюжок: книга про Толстую – це було на Різдво – потім Гоголь, Купрін, Варґас Льоса, Шірах, Сара Кірш, Пушкін, Лєсков, Прайс, Францен, Паула Фокс і т.д. Починаючи від росіян, через німецьку лірику й до американців. Приблизно так.
– Що б Ти порадила українським читачам і видавцям насамперед вибрати із сучасної німецької літератури?
– Маркус Вернер, Катя Лянґе-Мюллер, Моніка Марон, Ґреґор Сандер.
– У Німеччині читають більше своїх авторів чи перекладних?
– Не знаю. Німці читають російську літературу, американську, шведські детективи. А дехто ще сучасних німецьких авторів.
– Як Ти прийшла до літератури? І що тримає Тебе в ній тепер?
– Я працювала журналісткою, а після того, як закінчила курси журналістики в Берліні, поїхала на піврічну практику в Нью-Йорк. Там я писала для німецькомовної газети і мене мучила ностальгія, я надсилала багато довгих листів до своїх друзів і родини в Берлін. Тепер я саме в цих листах бачу початки свого писання – у тому, що я раптом знайшла можливість краще розуміти речі, коли пишеш про них, наближати їх таким чином до себе. Писання для мене й досі означає змогу зорієнтуватися у світі, я впорядковую речі довкола себе і свої власні думки, коли записую це все, у тому, що я пишу, я можу ховати те, що важливо для мене, можу затримувати це біля себе надовше.
– Коли Ти читаєш книги інших авторів, ким себе почуваєш – просто читачкою чи все ж таки письменницею, яка читає?
– Відтоді, як я сама почала писати, життя все ж таки трохи змінилося для мене: я завжди читаю, оцінюючи при цьому, я хочу знати більше, і мене цікавлять інші речі – як саме автор досягає того чи іншого ефекту, що розповідає мені між рядками, як побудовано ту чи іншу історію. Але існує чимало книг, із якими я можу забути про це все й просто читати, як колись. Я завжди почуваю себе не просто читачкою.
– Чим би Ти займалася в житті, якби не стала письменницею?
– Хороше питання. Я не знаю. Можливо, я би завершила навчання – бо я так і не здобула вищої освіти. Зараз мені було б цікаво вивчати психологію. Але це суцільні припущення.
– У Твоїх текстах важливу роль відіграють картини. Існують також екранізації Твоїх книг. Ти брала участь у створенні фільмів?
– Ні, не брала, бо не хотіла. Я прочитала перші сценарії й у всіх трьох зауважила, що режисери дуже точно знали, що їм потрібно, і в кожного з них була власна візія моїх героїв і того, що вони робитимуть. Для мене це щоразу був подарунок – я могла побачити у фільмі, як саме були прочитані мої історії.
– Що Ти думаєш про т.зв. «важливі» теми в літературі – для Тебе важлива саме тема чи якісь інші критерії, що роблять текст цікавим або нудним?
– Література завжди має тему. Кохання – хіба не так? Кохання у всіх його численних проявах. Кохання під час війни. Кохання попри все. Відсутність кохання. Мені важко оперувати такими важливими поняттями. Я також не можу сказати, чи текст цікавий, чи ні, я можу сказати тільки те, що я хочу або не хочу читати книгу, буду її читати, або ж ні. Я дуже часто залежу від мови, від гарних описів, ритмів, які важливі для мене. Хороша й важлива для мене книга відкриває мені якийсь особливий простір, кімнату, в яку можу зайти тільки я, у якій можу побувати. Це щось, що насправді неможливо описати!
Розмовляла Наталка Сняданко.
Довідка «ЛітАкценту». Юдіт Германн (Judith Hermann) – одна з найвідоміших сучасних німецьких письменниць. Юдіт Германн народилася 1970 року в Берліні. У 1998 р. побачила світ її перша книга «Літній дім, згодом» (пер. укр. – Ю.Прохасько, Львів, Класика, 2004), яка отримала надзвичайний резонанс та була відзначена літературною премією міста Бремена, преміями ім. Гуґо Балля та ім. Генріха фон Клейста. У 2003 р. з’явилася збірка оповідань «Нічого, крім привидів» (пер. укр. – Н.Сняданко, Харків, Фоліо, 2007), окремі історії з якої було екранізовано. Остання книга під назвою «Аліса» (2009) отримала премію ім. Фрідріха Гельдерліна. Юдіт Германн живе та творить у Берліні.
