Я думав, що ця книжка залишиться поза увагою. Як і багато книжок, котрі видаються в «колекціях». Особливо – в приватних. Бо в колекціях скупчуються тексти, по-перше, давно знані, а по-друге, за особистим смаком колекціонера. Але – не залишилася. Цю книжку помітив аз, бука. Погляньмо ж, яку колекцію із текстів Галини Пагутяк підібрав (і явив громадськості) давно знаний на українському видавничому полі приватний колекціонер Василь Ґабор.
Книжка «Потонулі в снігах» складається з двох половинок (зрештою, як і багато чого: наприклад, волоський горіх, людський мозок чи його одвічний антагоніст – топографічний низ). Першу половинку становлять новели та оповідання, а другу – есеї. Ні те, ні те не надається до легкого читання. Бо читати Галину Пагутяк – це все одно, що працювати в шахті. Я на шахтах і рудниках не бував, зате читав цю останнім часом розпопуляризовану авторку. Заздрю шахтарям…
Найперше, що впадає в око (і це моя перша й остання претензія до упорядника-колекціонера): у книжці подано шматки, які є складовими частинами романів: «Урізька готика» й «Писар Східних Воріт Притулку». Ці шматки можна було б назвати фрагментами, але фрагмент – уламок тексту, тоді як названі новелами шматки романів сприймаються як самодостатні твори. Різних, щоправда, жанрів: це вам і легенди та перекази на зразок тих, які про рідні Винники зібрав і видав окремою брошуркою Ю.Винничук, і притчі, й навіть анекдоти. Що чекає на вдячного читача Галини Пагутяк, який візьме до рук цю її книжку (сиріч – колекцію В.Ґабора)? Радість упізнавання?.. Дозвольте засумніватись. А як ні, то я й без дозволу засумніваюся. Бо читати вже читане – це жувати вже пережоване.
На цьому місці є спокуса дати суб’єктивне бачення творчості Галини Пагутяк, оскільки ж і колекція – приватна, тобто суб’єктивна. Втім, обмежуся лиш кількома заувагами. І найголовніший мій закид пані Галині – те, що вона прагне у творчості бути дидактичнішою за саму дидактику. На жаль, поки що не мав змоги прочитати перший варіант її повісті «Діти», але той «перероблений і допрацьований», який вона явила в «Кур’єрі Кривбасу», нагадує шкільний перегляд кінофільму, коли вчителька, раз у раз зупиняючи картину, розжовує дітям, що вони побачили. Розбалак замість художнього зображення, ризикну сказати, – творче кредо Галини Пагутяк. Незрідка авторка, наче вчитель життя, оздоблює свою оповідь відступами, котрі можна читати першокурсникам як лекції з філософії, психології чи народознавства. Міркувальність замість зображальності – це в літературі не нове. Так пише, зокрема, миследухий Григорій Штонь, який свої твори переказує студентам на парах, уміло подаючи їх як методичну рамку для розуміння того чи того хрестоматійного автора. Студенти, якщо їх не провалює в інший стазис після перших п’яти хвилин його монологу, старанно конспектують…
Однак Галина Пагутяк не надто міркувальна, радше наскрізь притчева. А це неодмінно тягне за собою менторство. Не розказуй того, що можеш показати, – навчав Стівен Кінґ. «Богоносне мистецтво не зображає, а виражає», – піднімав планку Григорій Штонь. Натомість от хоча б у «Писарі Східних Воріт Притулку» Галини Пагутяк бачимо: «Про нього зараз і йтиме мова. Дві сили боролись у його душі: сила покаяння і сила прощення…» Кому цікаво – візьміть канонічний текст і дочитайте цей розжовувальний відступ до кінця. Відступ, який зупиняє живу дію і перетворює художній, здавалось би, твір на щось есейне. А ось із «Урізької готики»: «Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно з теорією Фрейда, Орко прагнув змінити власне життя… […] Згідно ж учення Юнга…» В захопливу оповідь раптом удирається оця бодяга, і читач, винний тільки в тому, що взявся за цю книжку, з милості поважної авторки провалюється з белетристики в болото метатексту. Метатекст добрий тоді, коли він послідовний і стилістично виправданий, – наприклад, задля створення комічного ефекту. От В.Міняйло у «Вічному Івані», вдавшись на двох перших сторінках до метатекстових реверансів, згодом від них відмовився. Бо роман перетік із ліро-комічної в пафосно-трагічну тональність.
Отож, проза Галини Пагутяк, окрім хіба що «Королівства», витримана в дидактично-жувачній тональності. З «Урізької готики» ж: «Потім закляк коло тіла, й задрімав посеред забави, бо бойки мають звичай бавитись коло небіжчика після парастасу в «лопатки». Дивний, можна сказати, варварський ритуал, описаний, до речі, Михайлом Коцюбинським у “Тінях забутих предків”». Дуже до речі оце «до речі»! Дія роману, як можна зрозуміти, відбувається наприкінці ХІХ – в перші роки ХХ століття, і тут раптом авторка вирішує сяйнути інтелектом і відіслати читача до хрестоматійного твору 1911 року! Якби не ця її доречна репліка, навряд чи хтось на цьому місці роману згадав би Великого Сонцелюба…
Тут не випадає говорити про засилля алогізмів і просто-таки комічних ляпів, якими рясніє проза Галини Пагутяк, починаючи з перших її книжок. Звернімось, нарешті, до колекційної – «Потонулі в снігах». Окрім уже знаних шматків із романів, маємо в ній кілька щемних історій, за якими можна реконструювати цілу долю явлених там людей («Потрапити в сад», «Калинова сопілка», «Бабина смерть»). У них авторка працює в основному на діалозі, й це тримає читача в напрузі, як і новелістика В.Стефаника. Зайве казати, що названі твори найдинамічніші й найсильніші в книжці. Натомість решта – то традиційна для цієї письменниці алегорично-притчева й до кінця збагненна тільки їй самій лектура.
Другу частину книжки становлять есеї. Тут уже Галину Пагутяк не сковують рамки художнього стилю, тобто постійний мус якось охудожнювати свій розглагол, бодай шляхом розсовування його в роти різним персонажам. Тут вона як риба у воді, тут вона працює у своєму органічному жанрі. Залежно від теми есею ця риба стає то хижою щукою, коли пише про нелюбе місто («Стара панна Львів»), то мудрою неквапною сомихою, котра обсервує одну з речей, «яких неможливо уникнути» («Беззахисність»)… Хоча сама себе авторка бачить не рибою, а «вільним аксолотлем» («Магія відчаю»). Це її право. Хай хоч і тритоном.
Головна тема есеїв цієї колекційної книжки (а може, й усієї есеїстики Галини Пагутяк) – пошук гармонії: з природою, з космосом, із суспільством, зрештою – в собі і з собою. Гармонії й захищеності. Тому письменниця й вибудовує для дітей – Королівство, перекидаючи світове дерево в горизонтальне положення, для дорослих – Притулок із присмаком Касталії Германа Гессе, а за собою лишає право «облаштовувати світ на свій смак».
Та хотілось би, щоб художній світ авторки був не однокімнатним (де комфортно тільки їй), а просторішим і прозорішим, тобто – справді художнім, де й такі зайди, як я, знайдуть свій куточок. І де їх не годуватимуть не зовсім афористичними афоризмами та стилістичними перлами на зразок: «Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він».
Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.
