«Калиновий міст» Мар’яни Савки

Після збірки «Бостон Джаз», сповненої музичними ритмами пристрасті, разючого відчуття «щоденної новизни», незвичного вдома, з’явилася нова, наскрізь філософська, збірка поетки – «Тінь риби». Міфологічна єдність води та неба постає тут в оригінальній авторській інтерпретації. Небо наші предки вважали небесною водою, дійти до якої можна лише по мосту веселки («калиновім мості»), і десь на перехресті цих світів існувало первісне людство. Вода у поезії Мар’яни Савки весь час змінює свою форму – це «океан», «море», «сльоза», «дощ», «хмари-вершки», «вогкі, як обійми, перетяги», «пасмуги снігів» і, зрештою,  кров – «живильна вода», вона наповнює дохристиянську міфологію християнською символікою (бо ж і Христос-риба), створюючи цікаву поетичну світобудову, що здатна розсунути межі душі, серця та виміри пізнання світу.

Вірші збірки «Тінь риби» пронизані динамікою напруження, неначе німа від природи Риба намагається щось викрикнути, щоб утратити свою сутність і перетворитися на тінь. Бо лише мовчання – перша обітниця, яку дають монахи, розбудовує до безмежжя діапазон внутрішньої розмови з Богом, коли
не страшно душі
ставати тонкою
як веретено
у пальцях Твоїх кружляючи.

Сутність Риби у вічному   русі, у вічному пошуку себе. Вона насправді не має тіні, бо ж у воді тіней не буває, однак саме в цьому парадоксальність її натури. Як не згадати «божевільну рибу» Антонича, з рота якої – сонце: вона теж боролася зі своєю тінню (відсутністю відчуття себе) криком:
і коли переходить пора зорепаду
до неба за крок ми опиняємось
і стоїмо без мови
так ніби молимось.

Втрата зв’язку з небом породжує відчуття духовної мілини: саме тому вірш «В зимному ліжку» трансформує і топонімічно, і символічно давній передшлюбний ритуал чесання волосся і кидання його на Дунай, що трактувався як жертва духам предків і прохання їх благословення на щасливий шлюб, у трагічний. Тут бачимо чесання у хаті, в зимному ліжку, бо коли висихають води небесні в душі, то виникає враження, що «ніч прогендлює віно на віко».

Тема смерті виразнішає аж до номінативності у вірші «До Маріанни Кіяновської». Влучніше, аніж у розлогих рецензіях, тут окреслено сутність її творчості – поезії-покути, повсякчасної присутності болю як передчуття духовної смерті, хисткої межі між двома світами, де «я… просто рікою перетікала у небо»:
я переплавлю серце своє на обруч
щось серед мене смертю твоєю плаче
хтось пеленає тіло моє гаряче
де твоє море, щоб потопити гаряч
падає криком з неба крилата крилата галич.

Своєрідною розв’язкою цієї емоційної ескалації стає вірш «Сон осінньої ночі». Ці два твори як свідчення війни між почуттям і інтелектом, прокушеними губами й роздертими венами, з одного боку, та «скальпелю білим вістрям» у руках патологоанатома, з іншого. Бо тільки на межі цієї боротьби в душі народжується чорна чи біла перлина поезії:
Прицільно і точно пробито заслону плоті,
Бо вже не існує завтра,  й не буде потім.
Але з-під леза випорскує чорна перлина –
і застигає в повітрі рука із дзвінким ножем.

Тиха праця поета «в затишній келії дому» – байдуже, чи ця праця нагадує патологоанатома, чи ж антоничівського теслю, – свідомо чи підсвідомо сприймається самим поеткою як гріх супроти світу, якому в цю мить вона не дарує себе. Мабуть, тому іноді так нестерпно хочеться втекти на хвилину із вежі «у море без меж», де пісок, не замкнений у клепсидру, надійно сховає сліди:
і ще вистачить в моря
піску і води
щоб спочатку позначити чітко сліди
а опісля сліди
стерти

Подорож Риби на берег породжує своєрідні метаморфози: їй ангел пришиває крила, щоб поза водою пізнати іншу частину світу, пізнати «формулу цілості». Риба-птах у М. Савки – це істота, здатна існувати в морі та в небі, у двох міфосвітах, у майбутньому і в минулому, світі духу й тіла, пізнавати «територію пастки»  та «прірву неба», бо
прірва вона ж і небо
так кажеш ти
ступаймо
а там побачиш
давай
лети…

По прочитанні в уяві постає неоміфологічний образ русалки з крилами, бо клепсидра часу не здатна втримати за межами прозорого скла світу того піску, що народжується таки в морі.