Якось мальовані пави
Штуку утнули й таку:
Замість олії, роззяви,
Бухнули в суп коньяку!
Я недарма виніс на початок цю строфу з гуморески Степана Олійника. Вона нам далі ще відгикнеться. Тепер по суті.
Про цю книжку вже писано. Деякі апетитні уривки з неї вже друкувалися в пресі. Тільки я в інший бік задивився, тож мушу тепер виправлятись. Отже, «Одкровення в кафе “Пегас”» – це збірник, у якому понад 80 сучасних письменників (точніше – 81) коротко й по змозі іронічно написали про себе, а також навели по три улюблені анекдоти й по три коронні рецепти. Задум упорядника книжки М.Слабошпицького – цілком логічний і вивірений часом. Адже де людина розкривається найкраще й найповніше? Правильно, не в самос[по]твореній автобіографії, не в мемуарах, не на трибунах, а на кухні! За доброю чаркою та перед мискою смакоти. Там і зринають анекдоти, й передаються чи вигадуються карколомні рецепти… А це такі жанри, що характеризують людину часом точніше й повніше, ніж людина того б хотіла.
Збірників, які тяжіли б до такої «стереоскопічності зображення» письменників, мені бачити ще не доводилося. Були спроби показати крізь призму анекдота епоху (маю на увазі книжку «История государства советского в преданиях и анекдотах», яку впорядкував теоретик сміху Ю.Борєв); «Жмутки казусів», упорядковані Ю.Кохом, являли митців у пережитих комічних ситуаціях; деякі сучасні літератори йшли до вдячного читача через кухню («Кухня егоїста» Світлани Пиркало, «Фуршет від Марії Матіос» із її ж «Кулінарними фіґлями»)… Приклади можна множити. Але навіщо їсти моркву, буряк та огірок окремо, якщо можна це спожити як вінегрет? Тобто – розгорнути свіженький «проект» М.Слабошпицького.
«Проект» виданий, як люблять казати рецензенти, ошатно. Якщо ви звернули увагу на обкладинку, то побачили, що виконано її геометрично грамотно (чорна парабола зверху та жовта парабола знизу) і врочисто. Якось аж… ритуально. Що з фасаду, що іззаду. Але підкреслю: на момент виходу книжки її учасники були більше живі, ніж навпаки. Втім, присвячено збірник покійному Володимирові Кисельову, в чиєму домі був своєрідний літературно-гастрономічний салон, де не лише «говорили про нові книжки і про падлючі часи. Цитували поетичні шедеври й розповідали найдотепніші анекдоти», а й ласували неймовірними стравами, безліч яких умів готувати господар.
Не знаю, за яким принципом упорядник добирав склад учасників, але судячи з переліку авторів, він залучав до співпраці людей, по-перше, відомих, по-друге, близьких йому за віком і духом, а по-третє, всіх інших. На всю кулінарно-літературну братію та сестрію тут визирнула лиш одна молода письменниця – Тетяна Винник. І навпаки: чомусь не визирнув Леонід Талалай, хоча два свої рецепти (смаженої лососини та варених раків) Броніслав Грищук задресував саме йому. Може, за побутово-кухонними клопотами пан Леонід забув відгукнутися на поклик М.Слабошпицького? Натомість деякі інші учасники книжки охоче наводять рецепти своїх колег. Скажімо, Павло Вольвач, котрий не без успіху виступає як поет-присвятник і в чиїх віршах більше за Г.Штоня тільки покійного М.Вінграновського, наводить прадавній рецепт, почутий саме від велемудрого професора. І закінчує з належним пафосом: «Все. Ложка зі стравою кладеться до рота і… І з вдячністю згадується Штонь». Не обійшлося й тут без вдячного підморгування…
Жоден із наведених автобіописів не схожий на інший. Хтось використав цю сторінку для переліку своїх досягнень (гаданих і дійсних), хтось – для висвітлення своєї громадянської позиції чи мистецької декларації, хтось – для самодекламації, хтось – як іще одну можливість показати дулю з маком (це не страва) своїм літературним недругам (так-так, у літературно-кухонному середовищі, на жаль, іще трапляються поодинокі прикрі випадки взаємної недружби)… Натомість хтось вдячно згадував своїх благодійників (батьків, пильних учителів, сліпий випадок, себе…), хтось оформив цю коротеньку довідку як досьє, хтось – як самоінтерв’ю, а хтось – як веселу придибашку чи й цілий їх ланцюжок… І кожна ця «страва» – з медком чи з перчиком – споживається легко й небажаних процесів у читачевому організмі не спричинить.
Із анекдотами вийшло дещо інакше. Як уже мовилося, цей жанр неабияк характеризує людину. Так, Анатолій Дімаров зазначив: «За найпристойніші анекдоти, що я їх знаю, дружина погрожує вигнати з хати». Дитячий письменник Анатолій Качан поділився смішинками з діточого життя. Хтось, кому радянська влада недоламала хребет, навів анекдоти про неї, а хтось, чиє життя було гаряче, як жар, від пригод, розповів кілька бувальщин. Але впадає в око значна кількість анекдотів, які єднають багатьох літераторів. Це анекдоти антимоскальського й загалом антикомуністичного спрямування. Тут вам і вояки УПА, й непереможна радянська армія, яка перемогла саму себе, й етапи великого совкового шляху, й генсеки… Що там казати, коли навіть Андрій Курков, який успішно влився в мейнстрім росмовної паралітератури як «кієфскій пісатєль», навів чорненький анекдот про москаля… Цікаво, яким би був розклАд анекдотів, якби був дещо іншим склад учасників збірника? Наприклад, якби сюди долучилася когорта самопроголошених геніїв молодшої ґенерації – Жадан-Чех-Дереш-Карпа-Малярчук і Софія Андрухович зі своїм рецептом гаряченької сьомги… Чи це вже інший проект?
Рецепти, які теж характеризують людину як людину і насамперед як письменника, в контексті збірника можна поділити на три категорії:
1) складні рецепти, викладені просто;
2) прості рецепти, викладені складно;
3) всі інші рецепти.
Якщо розглядати наведену рецептуру в контексті есею Джуліана Барнса «Педант на кухні», то деякі рецепти можна втілювати лише на свій страх і на ризик тих, хто згодиться скуштувати ваш кулінарний шедевр. Бо, як показує мій болісний досвід, «кілька» ложок – це від двох до п’яти, «кілька» жмень – це дивлячись яка в кого жменя, а «добре натоплена піч» – це мартен. Тих, для кого кухня – це тільки обідній (він же письмовий) стіл, порадують хіба рецепти від Петра Шкраб’юка. Ось його «Салат парубоцький»: «Порізати помідори й огірки, додати покришеної цибулі, полити олією або сметаною – і, будь ласка, смакуйте на здоров’я»… От уже де відпочине душа літератора без кулінарних амбіцій! Ніяких тобі заморочок і запаморочок на кшталт: овочі ретельно помити в трьох водах чи в цілющому карпатському джерелі, нарізати акуратними кружальцями (кубиками, соломкою, плястерками), скільки і якої цибулі додати, як щедро полити олією (сметаною, майонезом, кетчупом)… Хвалю!
Ви ще не забули про коньяк у супі від Степана Олійника? Ось нам і знадобився цей інґредієнт (себто складник) – для порівняння. В Олійника діють дві роззяви, натомість у В.Рутківського – двоє цілком свідомих підпилих письменників: він сам і Б.Нечерда. Коли їх попросили приготувати оригінальну каву, Нечерда пригадав, що якось посолив цей напій і вийшло цілком непогано. Та оскільки на кухні не виявилося солі, автор «Джур-характерників» запропонував поколотити в кавнику… шикарний хребет оселедця. Цитую В.Рутківського: «Незвичайний смак кави викликав зливу захоплень». Отже, експериментуйте – і вам воздасться. Сторицею або п’ятірнею, згорнутою в кулак.
Оскільки на цій оптимістичній ноті рецензія на смачненьку й веселу книжку добігла кінця, пропоную своїм терплячим читачам десерт. Я теж люблю приймати гостей і «приймати» з гостями, отож у моєму холодильнику завжди знайдеться якийсь півфабрикат на кшталт «М’ясо зі смаком курки» чи зграйка пельменів, усередині яких – на смак щось таке, як розмоклий картон… Але іноді бажаних гостей можна й потішити. Берете шматочки свинячого філе завбільшки з долоню середньостатистичного шевченківського лавреата, солите-перчите за смаком, закладаєте в цифровий електрогриль і вмикаєте найвищий температурний режим на 25 хвилин. Поки під лампою розжарення філе доходить до кондиції, можна ще закласти в «драй кукер» кіло перерізаних навпіл картоплин. Але кому потрібен цей буржуйський випендряж? Можна й без картоплі. А також без салату та іншого їстівного мотлоху. Краще розважте гостей слуханням їхніх нових або добре забутих старих поезій. Коли філе запищить голосом електрогриля, кладете гостям на тарілки гаряченьке м’ясце, яке у вашому диво-агрегаті виходить дієтичне – без жиру та канцерогенної кірки, як на пательні, – й починається дружня розмова. З таким сухеньким шматочком свинюки випивається від двох до п’яти літрів «Чернігівського міцного» на брата. Примітка: пива може не вистачити…
Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.
