Микола Рябчук — публіцист, поет, критик, перекладач. Народився в 1953 р. у Луцьку. Виростав у Львові, де, закінчивши десятирічку, вступив до Політехніки, яку благополучно не закінчив (у зв’язку зі справою самвидавчого мистецького альманаху “Скриня”). Якийсь час змушений був працювати на укладанні рейок (у Славському), слюсарем-сантехніком, “гіпував”.
1983 року закінчив Московський літінститут.
Автор книжок “Потреба слова” (1985), “Зима у Львові” (1989), “Від Малоросії до України” (2000) (перекладені польською та французькою), “Дилеми українського Фауста” (2000), “Деінде, тільки не тут” (2002).
Остання за часом виходу книжка — “Постколоніальний синдром. Спостереження” (2011).
Відзначений премією Антоновичів (2003), нагородою Польсько-української Капітули (2002) та медаллю “Bene merito” міністра закордонних справ Республіки Польща за внесок у польсько-українське порозуміння.
— Миколо, чи давно Ти зустрічався з тими, хто витворив свого часу — в 70-ті роки — коло “Скрині”: Віктором Морозовим, Олегом Лишегою, Романом Кісем? Наскільки мені відомо, ніхто з вас не продався за лакомство нещасне. Тобто, хоч і не декларувалися певні принципи та ідеали, але вони все-таки були у вашому тодішньому романтичному житті із, сказати б, гіпівсько-дзенбудистським ореолом? Як нині сформулював би їх, ваші життєві настанови?
— Ти не повіриш – ми бачимося дуже рідко, хоч, я гадаю, й далі залишаємось дуже близькими друзями. Просто ця приязнь, мені здається, перейшла на якийсь інший рівень: ми не бачимось, але перебуваємо мовби на тій самій хвилі. І при зустрічі продовжуємо розмову так, ніби вона й не переривалася, ніби ми не бачились кілька днів чи годин, а не кілька років. Це нормально. Люди з віком стають самодостатнішими, більш зосередженими на собі, на своїх справах, на родині. Натомість замолоду надзвичайно потрібне середовище однодумців – відчуття плеча, команди, «зграї». Особливо в тоталітарній країні, де всяке інакодумство на різні лади переслідувалося і де внутрішня солідарність була вкрай потрібною, щоб протистояти зовнішньому тиску. Нас, двадцятилітніх, об’єднувала відраза до совєтської системи, до ідеологічного маразму, до брехливого соцреалізму. І водночас – любов до гарних книжок, фільмів, музики. То був бунт не так політичний, як естетичний. Хоча в тій країні все вважалось політикою. В кожнім разі, то було добре щеплення від усякого фальшу. Ми вже давно рухаємося різними орбітами, але, як мені здається, перебуваємо й далі в тому самому гравітаційному полі. Воно нас незримо об’єднує. І нагадує про певні стандарти – і творчі, і поведінкові.
— Хто з шістдесятників залишився для тебе певним прикладом, авторитетом?
— Помічено: молоді люди найчастіше орієнтуються не на власних попередників, а на їхніх попередників. Спадкоємність дивним чином передається через покоління. Для дітей діди є в чомусь авторитетнішими від батьків. Напевне, кожне покоління бунтує передусім проти батьків. Для мене важливіші моральні та мистецькі уроки не “шістдесятників“, а “священних стариків“, як-от Юрія Шевельова, Юрія Луцького, Іларіона Чолгана, Михайла Демковича-Добрянського. Щодо “шістдесятників“, то я боюся говорити на цю тему. Є багато різних інтерпретацій самого визначення цього літературного явища. Саме тому досі виникають непорозуміння. Скажімо, Євген Сверстюк зараховує до “шістдесятників“ тільки тих, хто не колаборував із режимом. Це люди, які пішли в табори чи просто замовкли, як Ліна Костенко. Для інших — це покоління інтелігенції, що прийшло в 1960-ті роки. Тобто є вузьке значення терміна “шістдесятники“, а є широке. Коли говорити про перше, то значною мірою це покоління зберегло моральний авторитет. Хоча й не зовсім: бачимо, як певна частина тих, котрі відбули й тюрми, й табори, не витримали випробування свободою, славою. Дехто просто втратив на інтелектуальному блискові, зупинився в розвитку, став догматиком. Звісно, прикро. Втрата інтелектуальної динаміки — це закостеніння. Щодо “шістдесятників“ у ширшому розумінні, які ще у 1970-ті пішли на колаборацію, то це абсолютно сумне явище. Це — остаточний кінець творчий, інтелектуальний, моральний. Це щось таке сумне, як Тичина у 1960-ті… У кожнім разі, мені важко визнати кумирів у постатях цього покоління.
— Пригадую, в англомовній передмові до антології українського оповідання, що вийшла у США, Соломія Павличко писала: “Було два місця у Києві, де можна було зустріти цих (тобто вісімдесятників. — Л.Т.) письменників: квартира Миколи Рябчука… і офіс Ігоря Римарука“. Нагадай, хто побував у твоєму помешканні у Львові на вулиці Кавалерійській і в Києві на Заньковецької? Які ідеї там “кувалися“ й втілювалися?
— Нехай самі гості і згадують. Дехто, зрештою, вже поописував ті тусовки – Винничук, Неборак, Андрухович. Ми не кували ідей, просто обмінювалися книжками, думками, віршами. Нам ішлося про звичайне людське спілкування, творчу автономію, внутрішню свободу.
— З твоїх публікацій 1970-1990-х років видно, що ти як критик і редактор увесь час намагався “переорієнтувати” українську літературу з “рустикальності” на “урбаністику”, на модерні стилі. Що з цього, зрештою, вийшло, на твою думку?
— Це не зовсім так. У соцреалізмі не бракувало “урбаністики”, а в добрій літературі – “рустикальності”. Мені йшлося радше про модернізацію – стильову, мисленнєву, концептуальну. Українська література, на мою думку, подолала цей бар’єр, вийшла за провінційні рамки, в які її штучно заганяв соцреалізм. Нині це нормальна європейська література – різного, зрозуміло, рівня, але цілком модерна і в тематиці, і в художньому мисленні, і в технічних засобах. Я б сказав так: це пристойна література невеликої європейської нації. Але оскільки нас майже 50 мільйонів, то всім кортить, аби й література була — Великою. Звідси певне комплексування: що ми не німці, не росіяни, не французи та навіть не поляки. Естонці й словаки з цього приводу не комплексують, а ми – потерпаємо. Може, тому, що росіяни постійно під’юджують: а де ваш Толстой, а де ваш Достоєвський? Хай спробують звернутися з цими дурнуватими питаннями до хорватів або словенців!
— Як гадаєш, наскільки нині українська культура загалом і література зокрема вийшла із культурного поневолення до естетичного визволення?
— Та вона вийшла звідти вже давно – я б сказав, із появою українського модернізму, тобто літератури не лише для селян, для “народу”, а й для інтеліґенції і навіть задля самої літератури. Інша річ, що наше населення ніяк із того розумового єгипетського полону не вийде, і це ставить літературу, себто літераторів у дещо двозначне становище.
— Наскільки можливий і чи загалом плідний творчий діалог між українською та російськомовною літературами в Україні? Складається враження, що вони існують цілком паралельно, не перетинаючись. Не думаю, що йдеться про “війну дискурсів, війну ідентичностей”, однак…
— Це справді різні світи. Російськомовна література великою мірою все ще залишається частиною загальноросійської, загальноімперської літератури, і російськомовні літератори є учасниками, насамперед, тамтешнього літпроцесу, а до місцевої літератури україномовних аборигенів їм нема особливого діла – як і до аборигенів казахських чи киргизьких. Є, звісно, й винятки, як, наприклад, Андрій Курков, котрий добре орієнтується в сучасній українській літературі і є достатньо, на мій погляд, інтеґрованим саме в український літературний процес. Але це, мабуть, тому, що він добре інтеґрований також у літпроцес європейський і тому, на відміну від багатьох свої колеґ в Україні, не має провінційних комплексів і не переймається літпроцесом у Москві. Йому й у Києві добре, а як набридає Київ, то є Париж-Берлін-Лондон, тож Москва не має у цьому контексті особливого значення.
Хоча задля справедливості мушу зазначити, що й українські письменники більше дивляться на Москву, на тамтешніх “авторитетів”, ніж на своїх російськомовних колеґ в Україні. Тобто вони теж мають певне москвоцентричне упередження.
— Чи все-таки витворилася, по-твоєму, українська масова культура? Коли так, то якою мірою, коли така (міра) існує?
— Оскільки ми вже понад сто років живемо в масовому суспільстві, то й масова культура в ньому, природно, існує. Якою мірою вона українська – інша річ. Поширення маскульту куди більше залежить від комунікаційних ресурсів, від промоції, від фінансових інвестицій, ніж від якоїсь його об’єктивної мистецької якості. У цьому сенсі українська масова культура великою мірою є реґіональною частиною маскульту загальноімперського – Вєрка Сердючка у цьому сенсі не відрізняється як явище від Тарапуньки зі Штепселем чи Проні Прокопівни з Голохвастовим. Я б навіть вивів закономірність (хоча трапляються й винятки): чим явище мистецькіше, тим воно українськіше (й навпаки), а чим популярніше – тим більше воно «общеруське» (і навпаки). Це не зміниться, поки український маскультовий ринок є частиною російського, а російська мова й культура для більшості укр-населення є «почті» такою самою рідною, або й ріднішою, як українська.
— Яке твоє бачення в обставинах, що склалися, суспільних механізмів реалізації культурного продукту в Україні, зокрема художньої літератури, коли з десяти проданих книжок лише одна — українською мовою?
— Є два шляхи, які в ідеалі повинні один одного доповнювати: державний протекціонізм для національного культурного продукту і певна національна мобілізація за принципом «свій до свого по своє» чи «купуй українське!» Якщо хтось колись і зукраїнізує цю країну, то аж ніяк не її вищі класи (феодали), повністю російсько-креольські, і не найнижчі (люмпени, зокрема й сільські), яким усе це по барабану. Це зробить лише куркульство (фермерство), якщо з’явиться, та дрібна буржуазія.
— Свого часу (1985 р. і 1989 р.) ти був випусковим редактором поетичних збірок «Небо і площі» та «Середмістя» тоді ще мало кому відомого Юрія Андруховича. Що ти в них побачив? Як ставишся до всього, що Юрій Андрухович написав пізніше?
— А чому ти питаєш саме про Андруховича? Я підтримав у ті часи кілька десятків книжок, і у жодному з молодих авторів не розчарувався, хоча їхня доля склалась по-різному. Я люблю їх усіх, і Юрка, звісно, теж, – кожного по-своєму.
— Наші письменники час од часу роблять політичні заяви, коментують політичні події. Як ти гадаєш, що це — вимушена ситуація, самопіар чи данина традиції?
— У цілому світі не бракує письменників, які це роблять, і не бракує тих, хто стоїть від усього осторонь. Українським, можливо, доводиться трохи частіше втручатися, бо в них у країні не склалося поки що ані з людськими правами й свободами, ані державним суверенітетом, ані з національною мовою, яка зазнає утисків і марґіналізації з боку панівного російсько-креольського населення. А загалом українці – такі, як і всі. Хтось піариться, хтось відводить душу, а хтось – сповняє свій «песій обов’язок» (як казав ще Іван Франко).
— Яка нині твоя лектура? Невже тільки політологічні видання?
— Чому ж, бувають і соціологічні. І навіть філософські. Якщо ж серйозніше, то худ-літ я також почитую, але виключно тих авторів, яких знаю і яких, певен, слід прочитати (як Жадана, наприклад, чи Андруховича), або ж читаю новинки за порадою тих, кому довіряю (насамперед, звісно, дружини). У літаку прочитав ось «Суто літературне вбивство» Олекси Вільчинського, через тиждень у наступному літаку планую прочитати Шкляра.
— Яке твоє бачення сучасної української літератури нині, по 20 роках незалежності?
— Позитивне. Якби укр-політикум був на рівні укр-літератури, то й Україна, гадаю, була б десь у другій десятці, а не в другій сотні країн світу.
Розмовляла Людмила Таран
