Лист із навколозем’я

Таку назву має один із віршів цієї книги, який наведу повністю, бо він видається мені лейтмотивом цього вивершеного у часі творчого набутку:
Вигадай мені ім’я…
Липневий кволий вітер напнув
над хмарами небесний стяг.

Лише на мить щастило нам зустрітися,
де простір райдужний і час просяк
дзвінкими квітами.

Я довго писатиму тобі листа,
коли мій привид нескінченно житиме
по розмаїтих багатьох містах

цього солодкого захланного світу…
P.S   На сходах мокне під дощем гандбольний м’яч
у чорному суддівськім капелюшку з китицями.

P.P.S. У кожнім з нас живе варяг.

Ярослав Веприняк (1974-2008) – втрачене ім’я в українській поезії початку ІІІ тисячоліття. Втрачене тому, що цей поетичний досвід, зрілий і вивершений у часі й просторі, навіть при тому, що він зібраний і поданий у книзі, заледве чи дійде до широкого кола читачів. А якщо дійде, то чи аж так згадають? Свого часу вийшла поетична книжка Петра Біливоди (Шевченка) ”Ось така мені випала доля” (Київ, 1998) журналіста і поета з Луганщини, який трагічно загинув за нез’ясованих обставин весною 1997 року. Передмову до книги писав Ігор Римарук, але книга пройшла непомітно, розчинившись у домашніх книгозбірнях друзів і рідних. Боюся, подібна доля чекатиме і на книгу Ярослава Веприняка, хоча поет він, як і Петро Біливода, талановитий і справжній. Просто талант і справжність у цій державі рідко бувають у ціні.

Ярослав Веприняк – один із глибинних поетів дев’яностих, які сформувалися на класичній основі українського вірша. І хоча Петро Засенко у передньому слові згадує Павла Тичину, — мовляв настроєність віршів Я.Веприняка “нагадує звучання, яке доноситься з позаземних висот Тичинівського космічного оркестру” (“У зіницях стомленого світу”, с.9), його поетика ближча, як на мене, до Леоніда Первомайського останнього періоду творчости – строге і класичне поетичне письмо.

Дебютував Яр.Веприняк у часописі “Київ” 2003 року добіркою поезій “Світле коло”, а ще через два роки (2005) виходить його перша поетична збірка “Світло-тінь”, якій судилося стати єдиною прижиттєвою збіркою автора. Шкода, що у цій книзі, яка вийшла цьогоріч, не вказано, який принцип покладено в основу формування книги, чи увійшли до неї вірші першої збірки, чи були ще якісь публікації, окрім журнальної в “Києві”… Словом, до цієї книги, виданої поліграфічно добре і в гарному художньому оформленні (Нарціс Кочережко) є багато запитань. І буде шкода, якщо зацікавлений читач не отримає на них відповідей. Бо книга вартує більшого, аніж просто бути родинним болем/пам’яттю.

Се талановитий поетичний досвід, який одразу ж узяв потрібну інтонацію, що дало змогу без крику, галасу, спокійно осмислювати й озвучувати світ навколо себе і світ у собі. Тут не йшлося про шукання гармонії. Гармонію було знайдено ще до потреби заявити про свій світ, що він є. Вона вилилася в чіткий індивідуальний вчинок: “По закінченні інституту я подався в аспірантуру, написав дисертацію, здав кандмінімум, пройшов передзахист, а потім … акуратно мотузкою перев’язав дисертацію і виніс на смітник…” (цит. з передмови П. Засенка, с. 6). Так само і зі світоглядним та естетичним кредо Поета, яке має прозовий: “Поезія є чарівна подорож у повсякдення, покликана виявити непоказні відтінки світу. Це її місія – не викриття таємниць, а лише свідчення доконечної таємничості буття. І, безумовно, краси…” (цит. із передмови П. Засенка. с. 7) і поетичний варіянти:
Поезія – солодкий хліб,
як трудодень життя незайвий,
і, як сказав би Шопенгавер,
лише будоване зі слів
стоятиме до скону часу,
до вироку Страшного Суду;
і навіть у мовчанні Будди
немовленого слова пафос.
(“Солодкий хліб”)

Інколи я шкодував, що в цій книзі забагато того вияву життєвого досвіду, хоча прохідних віршів майже немає. Можливо, ця претензія є не більше, ніж читацький пересит, а книгу Ярослава Веприняка треба читати повільно, непоспіхом, осмислюючи, передумуючи, проживаючи і переживаючи. Це скалки досвіду мудрого й живого. Щось є в ліричного героя Ярослава Веприняка від середньовічних мандрівників, паломників, —стільки тут дорожнього спокою, уміння все помічати, нічого не забувати: чи це екзистенційні мотиви, чи пейзажно-медитативні замальовки, чи щирі й відверті інтимні сповіді:
Поки тебе не скорила
прощання печаль нетривка,
занурю у небо вітрило,
у море пущу байдака.
За кожним наступним кроком
перекинеться світ навкруги:
скільки сягає око –
діамантові береги.
(“Мандри”)

У книзі маємо 5 великих розділів (“Подорож”, “Ворожба вітру”, “Володарка тривоги”, “Квадратна крапля”, “Паводок неба”), деякі з них поділяються на цикли. У кожному з розділів знаходимо різні мотиви – без домінування якогось із них, але виокремлюються мотив усвідомлення поетичного як цінності етичної і естетичної (“Вірші повертають світу сенс…”, “Портрет Шевченка”, “Солодкий хліб”, “Кличний займенник”, “Квітник”), мотив самотности (“В обіймах самоти”, “Хай слухає мовчазно білий світ”, “Здрастуй, двовірше – // втоми дитино!”, “Ми вийдемо під зорі і сядемо у потяг…”) ,  мотив минущости/проминальности людської (“Ігри з часом”), екзистенційні мотиви (“Коли моя душа іде до моря”, “Дошки”, “На зачарованій горі…”, “Осінь”, “Вітер і тиша. Осінь ясна”, “Ворожба вітру”, “Проминає мить цвітіння лілій…”, “На дачі”), інтимні мотиви (“Писати про кохання – легший хліб…”, “Дівчино // з іменем райдуги…”, “Це кохання – неоминна кома”, “Уся любов – // одне торкання”, “Ми бачились востаннє…”). Але все якось у Ярослава Веприняка витримано, навіть не витримано, а стримано, елегійно, без надривів і метань. Якийсь наскрізний лагідний образ Жінки в інтимних поезіях розлитий. Ніжної, доброї, красивої…

Структурування книги добре, хоча останній незавершений цикл “Листи з Ельдорадо” з розділу “Паводок неба”  з його іронічно-гумористичним контекстом не повинен був би завершувати книгу. Акордними завершеннями, з елегійно-ностальгійними нотами є вірші “Лист з навколозем’я” і “А вже у серпні // дощові дні…”:
А вже у серпні
дощові дні,
а ночі вперше
незвично холодні.
Вдалий день минає
чи ні –
у житті є лише
сьогодні.
Тільки ж не сумуй,
що тепер іду.
Може, колись
ти мене не впізнаєш,
повернуся знову –
я краплею з неба впаду
і за комір тобі сховаюсь.

У моїй бібліотеці є кілька поетичних  книг, до яких я повертаюся: Кость Шишко (1940-2002) “Пісня дощу”, Петро Біливода-Шевченко (1954-1998) “Ось така мені випала доля”, Іван Іов (1948-2001) “Мене вам дав Господь”; додається до цього ряду і поетична книга Ярослава Веприняка. Це низка втрачених українських поетів, до яких доля була невблаганною, люди байдужими, але саме їм призначено залишатися вічними чатовими українського поетичного слова, яке ніколи не вмирає і нікуди не зникає.  Бо так записано їм у книзі Життя…